* * *

Анна Малігон (Київ)

*  *  *

Почувалася так, ніби кров
На підлозі вагону метро,
Мов липкі візерунки слідів — то нова моя форма…

Почувалася так, ніби хтось мене виміняв
На відро полуниць
А забрати забув…
І перон — мов причал
І червоний початок любові
Між серцем і горлом

Прокидалася так, мов уже не стріляють,
Лишень заблукале хлоп’я
З пістолетиком поряд стоїть,
І — пах-пах! — в порожнечу…
Аж раптом не те що воронка —
Чорна яма у грудях,
І маленькі червоні сліди

Їм одну полуницю — за хворого брата,
Іншу, меншу — за сина,
Ледь придавлену їм за того
Хто давив мені серце роками.
А останню — найбільшу, блискучу —
За батька, що ніколи не був мені батьком

Опусти свою смерть іграшкову
Іди, поверни мені сонце
Лицем до найдовшої ночі.
Тут — півонії й червень,
І воїни щільно стоять.
І ніколи,
Ніколи тебе вже ніхто не покине…

31.05.2015

*  *  *

Одного дня вона втече в свої хащі
Звідки ти її виніс малою
Слухатиме пісок тремтячим від плачу нутром
Аж доки великий окунь народить місяць

Вона бачитиме підводну папороть,
Пізнаватиме слизьке каміння,
Обціловане душами потопельників,
відчуватиме, як міцно стягуються часові пояси

вона проговорюватиме в долоню:
«Хай би мій день був і твоїм — одночасно,
хай би ніч твоя — накривала й мене синхронно»

Димом запахне вода річкова,
Пелюстка вітрильника, злизана язиками хвиль,
Вирине ще не раз у її баладах
Почується безутішний плач немовляти
Чи крик заблукалої птахи в останках літа
Чи якась ненароджена пісня втрати

Хто ти? Як тебе звати?
Тепла мішковина піску гойдає сонних закоханих
Смикається живий поплавок у грудях
Та знову зривається здобич.

І така безкінечна дорога — крізь воду.
І така непосильна праця — любов.

Не буди її, коли раптом засне на березі.

20.06.2015

*  *  *

Ось вона знову стоїть між нами
Японська порцелянова жінка
З чорним метеликом на потилиці

Навіщо ти годуєш своїх привидів?
Чи то я їх годую,
Підкидаючи трісочки ревнощів?

Маленьке літо ніби вибачається
Усіма відтінками зелені
Таке маленьке, мов та японка,
А ми ще не встигли навіть зустрітись
Пересварившись через уявний побут
І алкоголь
Яким я вбиваю наших майбутніх дітей
І снодійне, що так і не принесло мені
Снів про тебе

Хто з нас реальніший?
Я — по той бік монітору
(та ми неодмінно зустрінемось)
чи жінка з метеликом,
з якою стільки всього було?

Ось я знову годую привидів…

Липень, 2015

Про автора: Анна Малігон — лауреат обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Культреванш», «Смолоскип» та молодіжної премії міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври».
Лауреат Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2009). Брала участь у нарадах творчої молоді, літературних фестивалях (літфест у рамках Форуму видавців у Львові, «Гоголівка» та ін.). Публікувалась у численних літературних альманахах, антологіях, часописах, періодиці («Березіль», «Вітчизна», «Кур’єр Кривбасу», «Однокласник», «Літературна газета» та ін.). Отримувала стипендію Київського міського голови для обдарованої молоді (2010).
Авторка 4‑х поетичних збірок, роману «Навчи її робити це» та казкової повісті для дітей «Чарівний альбом Кароліни».