Марiанна Кiяновська (Львiв)

впало встало кволо сiло

*  *  *  

В цій нічній, по вінця повній тиші
Музика не слухається, ні:
Це ж готель. Чим далі, тим сильніші
Прочуття майбутнього в мені.
По моїх тонких, як струни, жилах
Трепетно невидиме тече,
У моїх дощентно справжніх крилах
Світло, розтікаючись, пече.
Я ширяла, як зоря, над морем —
А тепер тихесенько мовчу,
І стаю прозорою з прозорим,
Як сльоза, не вийнята з плачу,
І стаю широкою й вузькою,
Наче вушко голки — для душі,
І бреду дорогою ковзкою
Десь у небі, в синім спориші,
І сама себе пасу, пильную,
І сама від себе стережу
Все, що бачу, та не все, що чую,
І виводжу серце на межу.
Там роса, як сіль, така волога,
Бо не час, не простір і не Шлях —
Але тиша, вслухана у Бога,
Але води, скошені в полях,
Але досвід сутностей і суті,
І високі тесані столи,
Щоб усі незнайдені й забуті
У молитвах згадані були,
Щоб усі, хто був не народився,
Мали відпокутувані сни,
Щоби кожен, хто недозцілився,
Був чужої збавлений вини
У любові, що усе приймає.
Я живу життя і житіє.
Прочуття майбутнього проймає,
Я молюсь — і світ насправді є.

*  *  *  

знесилення — не сни — відзабуттєве
що в радості вчувається зима
в повітрі я відтворення миттєве
метелика із крилами трьома
що сьоме з крил діряве і русяве
що блискавка смаглява і жаска
що пір’ячко у неї золотаве
що вогнедайна вичахла рука
що дощ іде кудись із порцеляни
випурхує ховаючи кінці
що сліпнучи як вдосвіта неждане
смирення після смерті на лиці

*  *  *  

Чайки білі такі печальні,
Не прощальні ще, а проте
Понад морем вітри клечальні —
І зелені, і дощ цвіте,
І витрушує з хмари мряку —
Понад горню суху блакить,
Чайка шарпнеться з переляку —
І тихенько заблискотить,
Білі дюни, а в дюнах юне
Не пагілля, і не зело.
У піски залягають луни,
Кожна знала чиєсь тепло,
Кожна чула слова прощальні,
Та ніхто не вернувсь назад.

Понад морем вітри клечальні —
Втеклі з міста, де листопад.

*  *  *  

Гінтарасу Граяускасу

Поезія (якої ми сніги) —
це місце в часі.
Ріки й береги —
це спосіб мати простір,
Досвід русла,
маленьку батьківщину
(не без бусла,
в якого є гніздо),
і навкруги —
безкраї луки,
ще недопроталі,
і безконечні
срібно-сині далі,
й червоні прибережні
шелюги…

Поезія (про неї мовчимо) —
це місце в часі.
П’ю вино (навіщо?).
Говоримо — про Україну.
Ті, що
загинули —
мені не вороги,
а просто люди.
Тут усюди сіль —
у морі, у повітрі,
у розмові.
Ти — сіль землі цієї.  
Бурштинові —
бо Гінтарас і Клайпеда,
бо біль,
який тут пережито, —
ріки крові,
у Львові також —
пережите — біль…

Поезія (якої діти ми) —
це місце в часі.
Вирвавши з пітьми,
дає надію
(навіть без надії).
Я п’ю вино —
вона ж мовчить і діє.
І ти — живий в живому —
обійми
свою Литву,
нехай вона зрадіє
в передчутті
єдвабної зими,
нехай, мов жінка,
тихо змружить вії,
вщасливлена, в передчутті.
Прийми
від неї все —
і сумніви, і мрії,
хай діється,
хай білими крильми
благословиться мев,
хай заясніє;
а ти — всевіддаєш,
тому — візьми.

Поезія (якої ми піски)
це місце в часі.
Або навпаки:
час — місце у поезії.
І в смерті.
Я вічно опираюсь
круговерті.
Мені — далекі —
світять маяки.
І ти так само, Гінтарасе, вір:
час — човен,
що, обернений до зір,
пливе, тому що море
має хвилі.
Час — звір, якого гладиш.
Час — це ти
як місце в часі,
а відтак — рости.
Рости в своїй поезії.
І в силі.

*  *  *  

Це море лискуче й в’юнке, як зелена лисиця.
Сьогодні — усе ще зелена, хоч радше муруга.
(Мені у Паланзі ночами не спиться, не спиться.
Мине і опівніч, і перша… Мине навіть друга,
І п’ята година… І навіть п’ятнадцять на шосту…)
Це море, спочатку — як мідь, заяскріє, мов трави.
(До Львова вертаюсь з початком Різдвяного посту…)
Це море — зелене і зимне, північне, ласкаве —
Вихлюпує хмарку із себе — на сизому білу,
Вона розуміє, як пишеться світло й мовчиться.
Це море мене упіймало і серце відкрило
Вітрам і піскам, і блукаючим дюнам, і птицям,
І тим заблукалим, і тим, що знайшлися в крещендо,
І тим, що одягнені в бурі розхристані лати.
Це море лискуче, в’юнке і веселе — дощенту.
Зелена лисиця, як вихор, — тож може літати.

*  *  *  

                                                                   до Г.

Безпричинно, як все, що стається між сном і явою,
Даленіюча туга горить, мов на обрії ліс.
Довга ніч, тиха ніч поростає живою травою
І живою водою лікує чи шрам, чи поріз,
Чи всього лише спогад — між сном і явою — глибокий,
Ти не бійся тужити, не бійся, що серце пече,
Є такий чагарник, що зоветься по-книжному — спокій,
А по-справжньому — біль; аж у кров обдираєш плече —
І не вмієш не те що зарадити тілу з душею, — не вмієш
Навіть просто вдихнути повітря, щоб геть наяву,
Все спізнавши, усе визнаєш, та не все розумієш,
Ну, наприклад, не бачиш пророслу крізь себе траву,
Укорінену в тебе, не знаєш, чому і навіщо
Так тихенько вона промовляє до серця і ні.
Ти прислухайся: звук павутинки — беззахисно й віщо —
Каже бути живим, і цвісти, й паленіти в вогні,
Як зоря паленіє, щоб стати чи дороговказом,
А чи просто малесеньким світлом, що сяє крізь муть.
В тебе доня і син, ти із ними — по-різному разом,
Тож не бійся тужити. Й любити також не забудь.

*  *  *  

Ховаю в роті тишу, як у гроті,
І темряву, і з темрявою — Йону.
І сходить місяць, всупереч закону
Тяжіння, і проміння у польоті
Здається також невагомим, плаче,
І Божий час стискається в піщини,
Тому що сліз відносні величини
Проламують пелюстки шкіри, наче
Очне солодке яблуко ледаче
У райському саду — одне-єдине.

*  *  *  

велика маленька безодня моя і господня
мої сорок два сорок де ви і сорок чому
я в метаморфозах поетка садово-городня
сорока дворічна спізнала і смерть і чуму
сорокою бути не мед а дворічною мальво-
ю бути це десь попідтинню немов сирота
якби не поезія стала б я нашою сальво
а так нешкідлива і навіть ніхто не спита
чого мені хочеться може якраз це можливо
або навпаки неможливо чи знов навпаки
я вірю в карпати і кар вірю в якісне шкливо
і диво о диво о діво минають роки
а я і не знала я думала злива не нежить
корова не курка рукопис горить і гниє
усе проминає щасливо і все як належить
говорю як можу пишу як не можу не є
ніким в адріатиках площа мого альбіона
завбільшки з долоню мій голос щасливо надтріс-
нутий ну не те щоб аж так я заслона дракона
який соромливий і дуже втікає у ліс
мені сорок два я насправді його розумію
і навіть його соромливість штанята тісні
від краю до краю палаю і маю надію
в великій маленькій безодні співати пісні

*  *  *  

впало встало кволо сіло
перетворюватись тіло
облетіло і нема
тане цукор без дитини
не щодня а щогодини
хоч надворі не зима
а всього лиш млява мряка
і усячина усяка
ніщота з усіх усюд
капотить веселі звуки
тіньолюб поліз на руки
їсти мед і пити брют
це архаїка щоночі
закриває двері й очі
йде дрімота за вікном
із сопілкою в кишені
щоб живі та согрішенні
засинали дивним сном
хто засне той буде спати
і літати і витати
і запитувати де
впало встало полетіло
голе кволе все ще тіло
Бог чекає та не жде

Усна історія

                                             О. Г.

Пам’ять змежовує і розмежовує час.
Пам’ять щоразу дощенту розжовує нас.
Я уявляю тебе у дві тисячі п’ятих:
Десь у тачанці чи в санях великих ріжнатих,
Чорним на білому, білим на чорному — й голим,
Бачу, як йдеш кришталевим надтріснутий полем —
Зовсім один, тільки тінь за тобою і вітер,
В ста сорочках зі словами із краплених літер,
Щоб розпізнали свої, але я не своя,
Я тільки згадую обриси — слово? ім’я?
Наша Іспанія, бик і тореро… Кориди —
Десь за лаштунками пам’яті... Як відтворити
Русло ріки — ти її переходив уплав,
Сонце стояло в зеніті, на пальці палав
Перстень з карбункулом, твій аргамак — коло мого,
Ми — покладались на коней, що знали дорогу.
Світла краплини зависли в повітрі щільному,
Ми поверталися — ти повертався — додому.
Наші Верона, Неаполь і наші Помпеї,
Попіл, що каменем став, і жаскі апогеї
Довгих розмов про уяву і пам’ять, і мову,
Про епопею любовну — насправді зимову,
Про перетворення того, що стане нічим,
Тобто розтане у небі й у тілі, як дим,
В кров увійде нікотином і адреналіном…
Та наразі я торкнуся — рукою? коліном? —
Того, що лишиться в пам’яті теплим — і болем.
Десь у дві тисячі сьомих — вже Голем як Голем,
Мною оживлений, мною упійманий в сіті
Праги, а потім Берліна, єдиний на світі,
Хто говорив: «Хочу мати тебе назавжди».
Очі хрустіли, неначе пластинки слюди,
Тобто блистіли, ти ж знаєш, обмовка про вовка,
Та не така; «Я сьогодні занадто неловка», —
Скаже комусь мишоловка — і так воно й буде,
Люди нічого не бачать — на те вони й люди.
Пам’ять змежує, зжує, розмежує; це — мантра.
Море — як пташка, зіп’є. Тож зустрінемось завтра.
Будем при мантрі, при ватрі та коло шатра.
Я уявляю тебе, ти ж не знаєш, чи гра
Все, що насправді стається з дощентними нами,
Хто нас полює, а що виявляється снами,
Де нас виймає із панциря — раків неначе.
Як нас оспівує — все ще. Коли нас оплаче.

*  *  *  

доми єства — душі і тіла — мого
вестиментарні коди (серця крім)
кора покровом дерева німого
(якщо я дафна) упіймавши грім
в поділ пальта сорочки або шкіри
несу його як висохлу росу
із часу в чат тому що різність віри
у верствах чисел означає зсув
від’ємну асиметрію одежі
і решти ліній силуетів книг
не забувай про серце може межі
це те що ти в житті насправді встиг
і може щастя дві хлібини з гаком
будинки два і десять волосин
на двох стежинах ніби кіт наплакав
всього по двоє два життя два син
і син і синь на синьому спішила
(якщо я дафна) ніби ковила
і це у мене вже остання сила
аби кора із серця не зійшла

*  *  *  

        Роландасові Растаускасу

Бараньчак носив ніби дерево теплу кору
він вмів шелестіти на дощ і ховатися в лунки
залишені снами і тими хто бачить цілунки
на шкірі рослин він казав що якщо я умру
то знайте я промінь у світлі і мрія у сні
рух в русі вода у воді і тривога в тривозі
тому я на рострі росту доростаю в дорозі
помисленим сущим немислимим словом пісні
його всеприсутності тихі насправді у гру
потрібно включати усе а не тільки відомі
пророслим горіхам півшурхоти й шелести в домі
можливості листя трави негативи стару
платівку із голосом Джоплін і фото крихкі
Роландасе ви ж бо їх знаєте — «завжди те саме»
терпкими цупкими як фотопапір голосами
засвічені ранки а надто в суботу які

*  *  *  

це теж подарунки живим і щасливим на двох
я довго чекала новин не могла дозбагнути
якою дорогою йтиме біруте покути
на березі моря крізь мене в паланзі еклог
не зраджу пастУшка пісків пасторалеідилій
навчуся при тих баранцях що на хвилях але
не хочу щоб псевдоеклоги тримали за зле
культурний кальпурній і злий але добрий вергілій
не вірю що їм не однаково мова про те
що різні живі і щасливі і всяко по двоє
о слово моя ти в паланзі єдиная зброє
рум’янець мені як пастушці на щічках цвіте
неначе у хорі рум’янців рум’янець як щит
у дні без неонів во дні перетворення они
я маю надію узріти як навперегони
зі слова і тіла мого світить сонце й дощить

*  *  *  

Колись про Палангу писатиму — майже стара —
Як пишуть про юність, а в юності — палко і щемко —
Про щедрі міста, у яких танцювалось фламенко,
В яких наставала (чи не наставала) пора
На пристрасть — нестримну, глибоку, часами німу,
Бо що тут казати, це ж тільки ятритись, ятрити
Розгублене серце, й без того достатньо відкрите,
Бажати не знати чого, і не знати чому —
Сміятися, плакати, врешті, забувши про біль,
Блукати над морем, мовчати над ним і кричати —
Крізь Балтики води, крізь світло насправді хрещате,
Заломлене в хмарах, які випромінюють сіль, —
Аж доки не виступлять сльози і смерк на чолі,
Аж доки не вмруть і слова, і повітря між ними,
Сміятися, плакати — тільки з пісками і з тими
Із хвиль, що, розбившись, нарешті сягають землі…

*  *  *  

Сьогодні гірчичної барви і небо, й вода;
Брунатно-зелене і синє, і цяточки-меви,
І щось у повітрі таке кришталево-сталеве,
Й безгнізде каміння, і сонце — також без гнізда,

І вже без коріння, і дюни, бо Ніда — це дюни,
І гострий порив озирнутися, й вітру порив,
О Боже великий, що місце оце сотворив —
Таке безнадійно, постійно рухоме і юне,

Таке беззахисне, як утлі маленькі човни
Зі снастю важкою рибальською, з відчаєм в тілі,
Якого не видно, бо тільки води заметілі
Його оприсутнюють, Боже, поклич з глибини

Мене достеменну, хай вийду з пухнавої піни,
Хай вийду з північного моря гаряча, нага,
Тому що з людиною в морі стається жага
І спрага — напівусвідомлені як кровоспинне,

Бо тут зупиняється все, крім води та імли, —
І час, і причини, личини, несталості й мови,
І сонце, мов мева, таке безумовно зимове,
Усе розуміє, запитує тільки — коли.

*  *  *  

Дощ упав — і цілує, цілує коліна мені,
Так упав, так цілує, що тихшає тиша між нами,
І стоять над годинами, хвилями, винами, снами
Поцілунки твої, перетворення наші лляні.

І бузкове здається казковим, та я не про те,
Я про дивне проміння, про дрож і про сяйво у тілі,
Про жаске божевілля, коли розпашілі, спітнілі
Розкошуємо так, що аж тихшає тиша, й росте

Насолода — кипуча, жива, мерехтлива, тонка,
І вирлата, і гола, і скімлить, і стогне, і плаче,
Й вибухає — так щемко, так пристрасно, так нетерпляче,
Що аж тенькає в серці веселка, щаслива така…

*  *  *  

Я щебет золотий у дивному саду.
Я блискавка вночі з долонями на небі.
Я липа у цвіту, убрана в наготу —
Прошепочу — тобі, затріпочу — крізь тебе.
Ховаюся в слова і в проміжки між слів.
Прошелестівши крик, упавши у блакитне,
Стаю — як вайделот і майстер кораблів,
І зрубую те дерево, що квітне.

*  *  *  

Таке живе, таке русяве море,
І пляж піщаний теж русявий весь.
І чайка боре вітер, боре, боре,
Немов чаїнка в скляночці небес.
І студить шкіру пасемко солоне —
Не вітру, бо вітри у вишині,
А леготу, що шарпає опони,
А потім каже з реготом мені,
Що коло Ніди — голі посейдони
З м’ячем футбольним, на морському дні.
А я йому, пригладивши, волосся:
«Аж одинадцять? Це тобі здалося.
Вони там грають тільки усімох.
І на воротях — Урбас, а не бог».

*  *  *  

Море, яке я сьогодні очима впіймала,
Дихало сонячним світлом — і спершу було
Як хризопраз, під сапфіровим небом помалу
Стало смарагдовим, різко змінилося тло —
Так, ніби хтось, відхиливши завісу рукою,
Вихлюпнув мить на поверхні гулкого тепер —
І відсахнувся, і вічністю став мерехткою,
Звуком валторни і арф розчинившись між сфер.
Дякую Богу, що — бачу і що — прозираю
Досвіди щастя — розмиті прибоєм сліди. 
Всюди довкола — фотони і атоми раю.
Я — крапелина — на грані сіяння води.

*  *  *  

Підшкірна, сполучна. Бо розумію сни.
Бо тямлю — шкіру крізь — і відчуваю — всюди —
Що іноді є дні без смерті, без війни,
А іноді війна занурюється в груди,
Проламує ребро і плетиво судин,
І навіть тінь тоді — як молоденька стигма,
Вмурована в стіну. Як шарудкий сатин.
Це я така жива. Це я така застигла. 

*  *  *  

Остаточність того, що в любові
Називають каменем води.
Квіти пелехаті пурпурові
Доперецвітають в холоди.
І тихенько гаснуть понад ними
Зорепади снігу в листопад
І тихенько крилами блідими
Птиця мряки накриває сад.
І літають літаки над нею —
Зі своїм в’язким «курли, курли»,
І межа між морем і землею —
Як обійми посеред імли.