Василь Голобородько (Київ)
Я ДИВЛЮСЯ НА ТЕБЕ
Тепер
на кого не подивлюся,
у того на грудях з’являються значки.
(Епіфанія:
значки¬не¬значки —
символ за ознакою
«бути тим, що найкрасивіше за все на світі».)
Під час нашої першої зустрічі
я дивлюся на тебе,
і в тебе на грудях
з’являється значок.
(Епіфанія:
дивитися¬не¬дивитися —
символ за ознакою
«бути тим, що звучить подібно»:
слово «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
і слово «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
як слово «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
так і слово «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе».)
Ти повертаєшся до хати
після нашого побачення
вся в значках,
як сучка в реп’яхах.
ВТЕЧА
Той, хто втече від загрози смерті,
увесь час лежатиме,
а якщо й ходитиме, то не говоритиме,
а якщо й говоритиме, то з самим собою.
Захоче вийти з тісної кімнати,
де поселився тимчасово,
та не знайде виходу —
всюди, куди не повернеться,
натикнеться на суцільні двері,
що ніколи не розчинялися
і не розчиняться.
(Епіфанія:
втечане¬втеча —
символ за ознакою
«бути тим, що позбавляє можливості
знаходитися у тому місці,
де довго жив».)
МОЇ ЖОРНА
Той чоловік,
знаючи про мою зацікавленість етнографією,
хоч я ніколи і не збирав експонати,
речі матеріальної етнографії,
покликав мене якось до свого двору,
щоб показати мені річ,
яка мала б мене зацікавити:
на полиці в сараї, куди ми зайшли,
поміж різного причандалля
лежали розібрані жорна —
тепер я не бачив нічого,
тільки ті жорна.
Хоч я й не просив його, він їх склав,
засипав зерно
і посипалася зпід каменів біла мука.
Я ж, уже вдома, скільки не засипав зерно,
зпід каменів висипалася не мука,
а вода:
спочатку то були окремі краплини,
потім вони складалися у суцільний потік —
краплі зникали
і ставала вода.
ЗАГАДКИ — ВІДГАДКИ
Ніколи б не подумав, що ти колись вирішиш посприяти мені,
причому в надто інтимних моїх справах,
але це сьогодні стається:
ти ведеш мене до певного місця
(чи сам я зміг би таке розшукати,
адже це нове для мене місто, де ми щойно поселилися,
тому я не знаю його так добре, як ти),
де є певна кімната на одну особу
з розстеленим ліжком та з розчиненою лазничкою,
власне, не на одну особу, а на дві,
де я міг би поселитися аж на два дні,
хоча після моїх наполягань я маю поселитися
тільки на дві години
(зважаючи на мій вік та мої фізичні спроможності).
Ти ведеш мене незнайомими вулицями,
я тобі розповідаю свій новий вірш,
але я так захопився своєю рецитацією,
що сам вихопився вперед, а ти лишився позаду,
тож, коли обернувся до тебе, то тебе уже не було,
а за мною ішла жінка у легкому вбранні,
я здогадався, що це ти вже намовив її для мене,
як ти й пропонував перед цим, а сам десь відійшов.
Тож я опинився перед подією наодинці,
тому ніяковію, хоч і заходжу до того помешкання,
де одне розстелене ліжко та розчинена лазничка.
Яке ж моє (наступне) було здивування,
що в цьому помешканні буду не лише я наодинці,
але іще якихось двоє мені незнайомих,
моє здивування переходить у переляк:
який же то інтим, коли поряд іще двоє
так само занепокоєних інтимом!
Рішуче повертаю назад, іду розшукувати тебе,
мого доброзичливця, але потрапляю у перехід на іншу вулицю,
тепер назад я ніяк не можу потрапити,
аж поки не розшукаю потрібну вулицю,
у переході на іншу вулицю стоять троє дівчаток,
з ними старший чоловік щось їх розпитує,
чую, він запитує, чи справді вони на якомусь уроці
аналізували слово «фредка», ті заперечують,
я втручаюся у їхню розмову, кажучи, що в тому
не було б нічого поганого, якби вони розглядали
на уроці мови, скажімо, фонетичний склад цього слова,
чоловік, мабуть, батько їхнього однокласника,
або класний керівник, поглянувши краєчком ока на мене,
відійшов, а я вже продовжував пошуки своєї вулиці
разом з дівчатками, хоча й не зовсім, бо я їх минув
на кілька кроків, аж раптом почув запитання,
звернене до мене: «Чи будемо займатися справою?»
Не знаючи, про яку справу вони мене запитують
та хочуть втягнути мене у якусь справу,
я їм нічого не відповідаю, іду далі,
і раптом, інсайтом, мені відкрилися усі відгадки
сьогоднішніх загадок.
ПОДВОЄНИЙ МЕД
З якогось часу ти говорила зі мною
тільки загадками:
чи ти їх навмисне для мене вигадувала,
чи ти говорила відгадками,
а я їх сприймав як загадки.
Що це за чергова загадка:
стоїмо з тобою перед нерозквітлою квіткою,
ти розповідаєш про те, яка це саме квітка,
і як вона розквітне білим цвітом,
та як прилетить на цей цвіт бджола,
набере, як звично, меду,
але не понесе його до свого вулика,
а тільки до найближчої, на її дорозі до вулика,
квітки, щоб там залишити той мед на зберігання,
аж поки летітиме уже до вулика.
Ніхто й не знатиме,
що то за мед стоятиме у горщику на столі,
так само як і я не знатиму,
що ти мала на увазі,
розповідаючи мені про цей подвоєний мед —
загадувала загадку на все моє наступне життя.
РАДІСНА ЗУСТРІЧ
Серед захопливої гри у футбол
отут, на позасільському пагорбі,
на облаштованому для гри майданчику,
якось упадеш, спіткнувшись об кущик молочаю,
ляжеш ниць —
на мить потрапиш у суцільну темряву,
проглянеш крізь товщу землі
і побачиш на споді свого побратима:
стоятиме біля шахтного вагона,
спираючись на його бік,
усміхаючись мені, радіючи нашій зустрічі,
яка від якогось часу
тільки й можлива
у схожих випадках.
НЕДОСКОНАЛІ ВІРШІ
Сьогодні усе змінилося,
це мало статися, знаю, колись,
не могли ж наші стосунки продовжуватися й далі —
непевні та невизначені.
Це мало статися, знаю,
але сталося сьогодні й раптово, тому неочікувано:
зайшов, як завжди, до крамнички, де я купував цигарки,
аж крамничка уже ними не торгує,
скрізь на поличках розкладена якась городина й зеленина,
навіть по всьому приміщенню розвішені цілі гірлянди зелені —
невже воно все їстівне,
чи то тільки прикраси?
А на твоєму, звичному для мене, місці
я побачив чоловіка —
тепер тут працюватиме він, а не ти,
чоловік, очевидно, за твоїм дорученням
подає мені блокнот із якимись записами.
Коли розгортаю блокнот, то бачу там вірші,
твої вірші,
вірші із датами під кожним,
виявляється, ти писала вірші,
писала кожного дня, коли ми зустрічалися,
писала вірші про нас з тобою.
Читаю твої вірші,
пригадую ті ситуації, про які йдеться в них,
зауважую недосконалість твоїх віршів,
але якраз через цю недосконалість я іще більше
хочу тебе побачити,
ні, не через те, що ота недосконалість мене збуджує,
але саме через недосконалість,
яка є не тільки невправністю у написанні віршів,
а й сам зміст твоїх віршів говорить про недосконалість,
недосконалість наших стосунків,
тому через оту недосконалість я іще більше й більше
хочу тебе бачити.
(Епіфанія:
недосконалий вірш¬не¬вірш —
символ за ознакою
«бути тим, що потребує значних зусиль,
аби довести його до омріяного завершення».)
СЕЛО БІЛІЄ
Коноплянка із того кутка села
вмирає,
і поступово оголюються її кісточки,
затуляють — дрібненькі — собою тих, хто
жив на тому кутку,
хто виходив на поріг
послухати ранковий спів коноплянки.
Сиділа на самому вершечку дерева,
потім — із гілки на гілку — все нижче і нижче,
аж поки не опинилась під деревом.
Тепер хата біла —
ніби побілена уся, від димаря до призьби,
дерево біле —
ніби витинанка із білого паперу,
городчик коло хати, із різнобарвними квітами, білий —
ніби устелений першим снігом,
і коноплянка коло білої хати
під білим деревом
біліє кісточками.
ПЕРШИЙ ПОГЛЯД
Вперше я те місто побачив,
розхиливши гілки калинового деревця:
воно лежало у долині
і було не більшим за моє село.
Мої знайомі, мешканці того великого міста,
тепер мої односельці:
так само я з ними вітаюся під час зустрічі,
так само я з ним веду дружню розмову.
Мої знайомі, мешканці того великого міста,
тепер ходять завинені в зелене листя,
коли хочуть на мене поглянути,
відхиляють від очей
калинове листя.
РОЗШУКУЮЧИ ДЖЕРЕЛО РІЧКИ
Сьогодні я, нарешті, дійшов до того місця,
куди мріяв потрапити роками,
розшукуючи джерело річки.
У нашій місцевості починається багато річок,
вони спочатку і назов ніяких не мають,
це вже потім, коли невеличкі струмки зіллються
і стануть великою річкою,
вони вже якось по¬особливому називаються,
і завжди великими і таємничими іменами.
Я знав місце джерел, звідки розпочинається багато річок,
знав усі їхні назви,
але однієї річки я не знаходив початку,
хоч назву її таємничу знав віддавна.
Я малював на аркуші із шкільного зошита
мапу усіх річок — від джерела до гирла —
але звідки починається та річка,
яку я розшукував,
я довго не знав,
тому не міг її намалювати на своїй мапі,
тому не міг і сходити до її джерела.
Поки одного дня не подивився у той край,
де побачив високу церкву
(чи то давню, тепер відбудовану,
чи то нову, щойно зведену),
і я вже знав, куди мені іти.
(Епіфанія:
церква¬не¬церква —
символ за ознакою
«бути тим, що найвище за все на світі».)
А сьогодні я, нарешті, дійшов до того місця —
зайшов у невеличке село,
із затишними хатками,
із привітними до мене людьми:
кожен, кого я зустрічав та розпитував у нього про джерело,
радо розказував, як мені туди потрапити,
чи він косу держав у руках,
бо був на сінокосі,
чи жінка якась із відрами на коромислі,
бо йшла від криниці, —
ніхто не відмовив мені у правдивому слові.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАННЯ
Пригадую сторінки,
які мені під час першого читання
дуже сподобалися:
коли, читаючи, доходив до тих сторінок,
то, прочитавши, відводив погляд від книжки,
хтось би збоку подумав, що я у цей час
дивлюся за вікно,
уважно спостерігаючи за тим, як ворушиться листя
на привіконному дереві.
Розшукую ту книжку,
хоч то і непросто було поміж інших книжок,
розгортаю її,
сподіваючись знайти саме те місце, але — не знаходжу,
зауважую, що якраз ті сторінки
вирвано невідомо ким і коли,
здогадуюся, що сторінки вирвані
не тому, що комусь іще те місце сподобалося,
а тому, що мені воно сподобалося.
Вирішую вклеїти кілька сторінок із якоїсь другої книжки —
так та стане для когось неповною!
Тепер я цю книжку
повністю не прочитаю
ніколи.
Про автора:
Василь Голобородьконародився 1945 року в Адріанополі на Луганщині. Навчався в Київському та Донецькому університетах. З останнього був відрахований за поширювання серед студентів книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Після цього зазнавав утисків. Працював на шахті та в радгоспі. Офіційно дістав вищу освіту аж 2001 року. У шістдесятих роках вірші Голобородька з’являлись у періодиці. А першу книжку, вже набрану, не видали після скандалу з відрахуванням та відмови співпрацювати з КГБ. Із 1969 по 1988 рік в Україні його не публікували, зате 1970 року в США у видавництві «Смолоскип» вийшла збірка «Летюче віконце». Самобутні, філософічні, медитативні, експериментальні верлібри Голобородька виразно контрастували з тодішнім мейнстримом української радянської поезії, поширювалися не дуже легально й розглядаються тепер у контексті творчості Київської школи поезії. Вони — один з найцікавіших зразків літературного андеґраунду сімдесятих-вісімдесятих років ХХ століття. 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників і знову почали друкувати в Україні. 1994 року отримав Шевченківську премію. До літа 2014 року жив у Луганську, під час війни на Донбасі виїхав на Київщину, до Ірпеня.