Василь Махно (Нью-Йорк)
Паризький дощ
якби можна було б в Парижі прожити:
кілька днів під паризьким дощем
з пивом що пахне згорілим житом
крилом на твоєму пальті пришитім
з кам’яними сатирами й кам’яним лицем
я б може не написав паризьких віршів:
хіба для дощу чи десятьох голубів
я б під дощем простояв би — віриш?
затискаючи дощ у долоню як виграш
музику б слухав на саксі або на трубі
якби цей дощ падав з самого ранку
і якщо би дивилась на мене якась мадам
я б впізнав би у ній свою парижанку
і сказав би офіціантові Жаку
змінити мелодію — падам — падам
і якщо би можна залишитися у Парижі
з вітром в кишенях — квартирою без платні
закинути крила наче мішок на крижі
музику саксофона яку чикрижать
наче салат на кухні — з оливками і на вині
то усі слова так само би мокли як кури
і затікала б дощівка за комір і черепицю
і дощ виглядав би як побілілий мурин
з сиґарою яку щойно прикурить
що з’їв свій голод з випадковою піцою
але він схожий — цей дощ — на мій поспіх
на квиток у кишені — на нічний потяг
і на дощ паризький що ллє поспіль
і на те що знає готельна постіль
і на те що сакс нам зіграє потім
і якщо життя — одна сота паризької зливи
і мадам туркоче у мобільний ніжно
про цвіт персика і синій цвіт сливи
і про клуб нічний — атлантичні припливи
і складає як ножиці свої ніжки
значить дощ який я пишу напам’ять
на залізниці і в транспорті річковім
на мокрім серці з помадою і губами
ходить поміж паризькими голубами
наче турист сам по собі
Охридський катер
з іншого берега — з дальнього селища
більшість сьогодні уже там не селиться
катер моторний вночі торохтить
він перевозить своїх пасажирів
тепле повітря поплямлено жиром
клапан мотора хрипить
я йому світло в цім вірші пропишу
щоб перевізник чіпляючись пірса
з першого разу закинув канат
щоби цей берег родина албанців
мацала землю ногами — як в танці
Osman Taka —
в сутінках струзьких вертають домів
з соло цикади — її ж солоспів —
троє дорослих й дванадцять дітей
ось їх поглинула пітьма з гори
пахнуть достиглі сливки і горіх
вірю: родина дійде
темно: що чути в тілах комишів
катер який перевізник лишив
б’ється об рибу — в повітрі летять
мабуть родина албанців пройшла
берегом й стежкою до села
й покотом сплять
світло у селищі з хлібних крихт
катер старий — перевізник старик
значить в околиці ні душі
чапля заходить в густий туман
і шарудить — наче військо осман —
які нагинали ці комиші
Струґа
знов без ключів — батьківщини — без друга
пасмами гір накрилася Струґа
небо підперши олівцем мінарету
міст на якому читають поети
згідно пропорцій і світла симетрій
мертвих поетів — мертві
річці читають і рибам озерним
а в Україні — війна: стиглий серпень
я довіряю повітряним рибам
річка також може бути дверима
може також запліднитись від світла
мед македонського літа
знову валізи — квитки — перельоти
очі глибокі місцевої псоти
чорні орли від албанської мови
жовту траву ремиґають корови
в монастирі святого Наума
павичі ходять сповнені суму
гнуті цвяхи свічок монастирських
білого хліба з фарфору і миски
кислого смаку винограду й повітря
птаство — я бачу — змагається з вітром
вже підросли їхні крила і пір’я
бо пролітають озерне подвір’я
власник кафани несе з пахлавою
темне вино і склянку з водою
свічка стола відбивається в річці
грієш їй голову й тіло тій свічці
міст підпирає мікрофон для читання:
може війна ця остання?
Охридське озеро — око святого
світло кирилиці як завжди з нічого
з креслень серпневих зірок над горою
з слів що дописані річковою
рибою — ще читають поети
шнур ще не висмикнули із розетки
в тебе ключі від готельних дверей
вірші прочитано: анапест — хорей
дні подаровано місту і річці
й над головою монастирської свічки
запах бджоли із щільника
й риби яку не відпустить ріка
Червоні очі фазанів
Леонідові Грабовському
музика що затихає в землю і в душах фанів
що заростає більмом червоних очей фазанів
що залишиться в теплому пухові пір’я
якихось небесних сходів тобто симфоній
на смак вони наче губи солоні
під час самоти і тривалого перемир’я
ніхто не почує око — зерно — родини куриних
звуки самі по собі піймали їх і підкорили
годує їх літо музичним співом цикади
музика їх швидконога а очі червоні
птаство як паства вільна й в полоні
крила схожі на помаранчі й цукати
якщо приготують їх і подадуть до столу
музику що достойна служити престолу
заправлену у корицю й листок барбарису
тобто пожива світла для духа і твого тіла
а на небесних сходах фалда її тремтіла
а плаття було пошите з білого рису
підстелять для них на ніч віхоть соломи
тобто парчеву тканину повітря і твого дому
навіть ошатну одіж золотого фазана
і звуків які не мають ні запаху ані троянди
музику можна чути але не писати
і бачити як пісок на березі океану
але з очей червоних в яких поселився вітер
і пір’я яке на вітрі не може вже золотіти
усе приготовлено, — наче шлунок для страви
наче більмо ув оці це проминальне світло
і хтось тебе вибрав за свідка
бачити око фазана яке ховається в трави
Осіннє 1
японський поет Санґі Масацуне — з середньовіччя
пише про гори Йосіно — і про те що селянки перуть
прали також в Джуринці — в місці її запліччя —
до першого снігу на головах патиччя
до схопленого ревматизму
селянських рук
і також надходила осінь — не з гір — з Горбдолини
тулилися бджоли у тріщинах цегли
а перед снігом дощі немилосердно лили
і риба на дно лягала бо вибилася із сили
а на Покрову сходилися
до церкви
а від Покрови уже потягнеться вічна мжичка
і закисатиме осінь в оці старої курки
стоятиме при дорозі самотня капличка
і празникові люди — така вже місцева звичка
триматимуться
в дорозі купи
попримерзають обгризені качани заячої капусти
червоні ягоди волохатих кущів шипшини
будуть в наших кишенях і шлунках тлустих
буде Джуринка текти аж за Тлусте
яку до землі —
як підкладку — пришили
я знаю що на Покрову ми миємося в Джуринці
тобто як наші казали: вертатися до Базару
виводить мене до річки закривавлений слід куниці
я знаю що річка осіння мені присниться
в якій я житиму рибою
в якій не помру
Осіннє 2
коли риба в ріці знайде свій жолоб
і коли проковтне повітряний жолудь
місяця — (діамант — в оці; плавники — срібні)
— ми з рибою двоюрідні —
хоча співчуваю рибалкам які без улову
бо сам нічого не маю; лише — слово
можу бути один із самотнім віршем
що робити із ним — ще не вирішив
бо записаний він на риб’ячім серці
на тремтливій воді — на парчевій пошевці
так — ні для нікого каліграфічно
знаю: ніщо не вічно
але якщо знайти яку¬небудь шпарину:
в дірявій долоні — голосі — у мішковині
то слова з плавниками можуть бути дверима
і ріка може бути в кишені — яка втворила
двері — тобто є запасний вихід
риба ковтає повітря тихо
але вірш не стане рікою — буде зі мною
не буде рибою — ні тінню її тонкою
важким плавником з діамантовим перснем
рікою яка провисає між жовтнем і вереснем
між жирним уловом і риб’ячим жиром
плащем на плечах з кашеміру
коли навіть вірш — теж нічого не маю
ріку наче плащ я щоранку вдягаю
і риби пришиті парчевим узором
і вірш у повітрі — і з ним так прозоро
і так небезпечно триматись поруччя
коли в плавники перетворюєш руки
В Одесі
Борисові Херсонському
Бунін зупинився в Одесі
19 рік — громадянська війна
ошуйцю було й одесную
зрозуміло — батьківщина одна
бо пахли антонівські яблука
з дворянських темних алей
і паслась прозора ялівка
в річці густій мов клей
і провінційний Вороніж
чорний як хліб й чорнозем
склювали зимові ворони
з плодів й перемерзлих зерн
коли розчарований Бунін
допише в щоденник рядок
з крамниці — зачерствіла булка
й запарить теплий чайк
бо чйок одеських янгол
війна — капуста й горох
прийде із кошиком яблук
який передав йому Бог
і смак батьківщини затерпне
так наче він сам збирав
«В Росії сьогодні темно»
подумає Бунін — «Пора»
Про війну
солдат — він може схопити кулю
серцем тремтливим — і впасти в самотність саму
земля його — наче мама — притулить
бо скосив його снайперпридурок
ангел запалить свічку — і провістить в сурму
батальйон якого уже не існує
який розстріляли впритул і в спину
ще шнурівки на берцях шнурує
ще похідним маршем в степу шурує
та нікуди уже не встигне
генерал — командувач неіснуючим фронтом
сука продажна — а не герой
варто йому погони уже відпороти
і падати на коліна і оббивати пороги
і лікувати душу а не геморой
ось війна — вона мати¬і¬мачуха
курва, звичайно — й двоюрідна тітка
смерть — без семантичного значення
коли збиратиме металеве начиння
бо вона — діряве серце солдата — і тільки
я — поет періодичної таблиці руїни
розбитого війська і втраченої землі
продірявленої як серце солдата — країни
яка схожа на невловиму пір’їну
що колихається на стеблі
Про автора:Василь Махно народився 1964 року в місті Чорткові Тернопільської області. Автор збірок віршів «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991–2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), книг есеїстики «Парк культури і відпочинку імені Гертруди Стайн» (2006) і «Котилася торба» (2011), п’єс Coney Island (2006), Bitch / Beach Generation (2007). Перекладач польської, сербської, німецької та американської поезії XX століття. Учасник міжнародних поетичних фестивалів у Німеччині, Індії, Колумбії, Польщі, Румунії, Сербії, Нікарагуа, Македонії, Словенії і США. Вірші, есе і драми перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, івритом, їдиш, іспанською, литовською, малаямською, німецькою, польською, румунською, російською, сербською, чеською та іншими. Окремими книжками вірші видано у Польщі, Румунії, Сербії та США. У 2013 році отримав сербську міжнародну премію «Повеље Мораве».