Iрина Шувалова (Київ)
* * *
я — камінь, я по тебе прийшов.
дивись, у тебе замість рота — шов;
у тебе замість руки — ріка.
давай я тебе покладу в мішок,
шоб навіть слід твій із нього не протікав.
я — гора, а у тебе в нутрі діра.
збирайся — пора, пора.
бачиш, зза кожного дерева
хтось чорнесенький визира.
я — порог, я — пором.
я у тебе штовхаюся під ребром,
я тримаю тебе за карк.
скільки в зошит не шкрябай, з духами не говори,
все одно ти — скіпка,
отже, запалять — гори.
теж мені жанна д’арк.
я — камінь. я на тебе чекав.
клямка зачепилася за рукав,
бризнула сіль з очей.
все одно ти не жінка — а ріка,
тому, зрештою, яка різниця, яка,
що тобою тече.
(до Лишеги)
і дерево те між дерев що втомилось стояти
лягає і слухає жовту запалену землю
її глухувату і трохи незвичну вимову
вночі по розбитому пляжу іди на маяк
коли вже втомилась від цілості чаша твоя
господь її тріщинки світлом заклеює знову
ще стільки птахів заночує у нас в голосах
об камінь як перше ламатиме зуби коса
і пізно шугатиме полум’я болю зпід ребер
ще стільки зірок не засвічено в нашому небі
йдемо між водою і мороком десь посередині
і грізно залізно дзвенить під ногами роса
і хто нас навчив говорити і хто обіцяв
що слово зав’яже у вузол стрілу і стрільця
що слово спинятиме ріки здвигатиме гори
натомість ця мова тече з наших дір і щілин
не скорена ротом не втримана сіттю судин
береш її в кліщі вона проступає крізь пори
так дерево лігши знаходить коріння своє
щось трепетне вище і віще із нас постає
і повниться співом порожня хребта бадилина
на пляжі нікого і вітер штовхає у спину
палає полин і з пітьмою вогонь заграє
і море із ніг наших босих облизує піну
* * *
шерстю вологою тулиться ніч до одвірка
солодко й мертво запахло в порожньому парку
пам’ять сліпа а в кишені у осені дірка
скоро крізь неї посиплеться біла крупа
стій перелітний і слухай рипіння паркету
дзенькіт брудних тарілок скрекотіння мотору
все що людське — незабаром накриють замети
все що живе — загалом помертвішає скоро
боже даруй мені милість частіше не знати
більше не чути і мокре обличчя ховати
в чийсь цигарками пропахлий заношений светр
боже я птаха із дроту я жінка із вати
як мені тяжко в цій осені перебувати
як мені страшно ловити за лікоть тебе
нам так багато відміряно мудрості. м’яко
сіна соломи під ноги постелено — падай
дивишся осені довго в обличчя — і злякано
бачиш — там жодного поруху жодної вади
нам не втекти від її потаємної влади
мряку пронизує місяця скабка сталева
білу блошву із гілля вибирають дерева
люблін
місячні твої любліне цикли
подорожній іде кварталом невидимим
несе в одній кишені смерть
а в іншій виноградне зерно
ходить нічубивця кицею по бруківці
а примари заздрісні кругловиді
і примари темні худі мов жердь
виставили по свічечці у вікно
подорожній п’є у кнайпі гірке вино
чорний сич вітається з ним на ідишу
вбрався в тлін і паводок? це воно
так і підеш
вищерблені твої любліне зуби
подорожній зазирає в будинків пащі
йому назустріч виходить жовта ріка
йому назустріч виходить кам’яна сльота
через місто кого на возах везуть?
хто зза рогу хапає тебе за плащ?
н тобі чашку мишачого молока
ходи своєю дорогою — і не питай
подорожній в браму стукає кулаком
сіль на біль припрошує повимінювати
а зсередини чується: ти ніхто
всі ми тіні тут
вітром вибілені твої любліне ребра
місяць видерся на дах — і обірвався
їхав вершник повз ворота — і спотикнувся
чорний ліс хребет свій зламаний переріс
подорожній вулицю за руку бере
вона каже — у тебе шафранова голова
в тебе з вух росте золота трава
який чорт тебе такого сюди приніс?
подорожній агов подорожній
що там каменем лежить в твоїй сумці порожній?
мертві риби навшпиньки виходять з ріки
і горять свічки на облуплених підвіконнях
як маяки
лодзь
гойдай мою лодію море асфальту і бруку
пошли мені снігу і хліба в простягнуту руку
ім’я моє білим на сірих будинках пиши
гойдай мене море топити мене не спіши
лиши мені кілька немитих невибитих вікон
у вікнах обличчя які не міняються з віком
у вікнах обличчя які пам’ятають мене
бо як я інакше лишусь коли я промине
годуй мене море фабричним настояним димом
нам вистачить мертвих аби гарувати з живими
нам вистачить мертвих аби налягати на весла
коли ж їх забракне навчим веслувати воскреслих
неси мою лодію море в залізних руках
нам вистачить мертвих аби станцювать на кістках
від щастя я плачу коли в мене горе я п’ю
гойдай мою лодію море камінну мою
Про автора: Ірина Шувалова— українська поетка та перекладачка, народилася в Києві 1986 року. Вона здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайта. Ірина є лавреаткою понад десяти українських та міжнародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу (в тому числі володаркою першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» та міжнародної перекладацької премії Бродського / Спендера). Учасниця літературних проектів та резиденцій у Великобританії, Греції, Литві, Латвії, Росії, США — зокрема її обрано стипендіаткою Hawthornden Fellowship (Шотландія) 2015 року. Ірина є авторкою трьох поетичних збірок — «Ран» (2011), «Ос» (2014) та «Аз» (2014). Її поезія, переклади та публіцистичні дописи широко друкувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема в Ambit, Modern Poetry in Translation, Poetry International, The International Poetry Review та Words Without Borders. Вірші Ірини перекладено вісьмома мовами.