Любов Якимчук (Київ)

РОЗКЛАДАННЯ

на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними

не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів

а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр

Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався

а де бальцево?
де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться

я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба

22 серпня 2014
 

збирання

але зійде вода
і проклюнеться шурфами шахт
як химерна рослина руката
і вода як любов
все поглине ковтком —
щоб уламки в одне зібрати
і народить там море
нове і живе
і народить нових
проте не людей
і вони попливуть як рибини
там, де люди уже не потрібні

22 серпня 2014

іїі

подивися у ці очі:
віїі і віїі
заплутаний пух в о-
круглих зіницях
горіхового відтінку —
такого кольору
і вода в озері

озеро стало як о і зеро
як ніщо
і цей пух від тополь
наче пір’я
обскубаних ангелів
вода стала пухом
для тих, кому немає землі

не дивися у ці очі
на іїі і іїі
на ці товсті обрубки
на ці сірники
що розмокли
під вологими крапками

19 червня 2014

 
ш
р
а
м
після вибуху розкидані степом
ш —  як шовкові нитки вітру, що заплуталися в деревах
р — гудить як турбіна літака
а — роззявлений від крику рот
м — без кінця кличе маму: мама, де моя мама?

біля розкиданих літер стоять бездумні —
вони порожні, як банки від майонезу
стоять бездомні —
вони босі, як степові звірята
на яких влаштували полювання

на війні немає дому
навіть якщо у твою хату не влучили
як у качку або сірого зайчика
на війні немає дому
а в хаті мерехтить синя міль газу
яка висотує з тебе
останнє тепло

М
А
Р
Ш
розкидані степом
М — груди матері, яка годувала немовля під час польоту
А — терикон, налитий кров’ю, як комар: от-от лусне
Р — прикушений язик, лише язик
Ш — сиве волосся, змішане з травою

і туди підходять військові
їхній дім — це чоботи
і ці чоботи відбивають МАРШ

19 липня 2014

 
як я вбила

усі мої родинні зв’язки тепер телефонні
усі мої родинні зв’язки прослуховуються
їм цікаво, кого я більше люблю, маму чи тата
їм цікаво, на що хворіє моя бабуся, яка каже в слухавку: ой-ой-ой
вони заінтриговані, що думає моя сестра про свого хлопця
який раніше був моїм

усі мої телефонні зв’язки кровні
уся моя кров прослуховується
їм треба знати, скільки відсотків української
польської, російської і чи є циганська
їм треба знати, чиїм донором я стала
їм треба знати, чи це впав гемоглобін, чи дах наді мною
і чи можна з клітинних мембран побудувати кордони

між мною і моєю мамою вирито сотні могил
і я не знаю, як їх перестрибнути
між мною і моїм батьком літають сотні снарядів
і я не вмію дивитися на них, як на птахів
між мною і сестрою металеві двері погребу
що їх із-середини підпирає лопата
між мною і моєю бабусею параван із молитов —
тонкі шовкові стіни, за якими не чути, зовсім не чути

це дуже просто, підтримувати родинні телефонні зв’язки
це дуже дешево, поповнювати рахунки безсонням та заспокійливим
це так п’янить, слухати чужу кров, одягнувши навушники
особливо, коли моя кров перетворюється на постріл:
нах!
!

10 серпня 2014

* * *

-О–О-
це не Б, а В
це не Л, а Д
усе пливе
як гаряча вода в холодній
як прісна вода в солоній
а коли я
одягаю дві О
тобто -О–О-
тобто -О–О-куляри
то я бачу
що твої щічки —
це розкриті крильця зозульки
і темні цятки на них —
веснянки
вівсянки
просянки —
хочуть злетіти в повітря

-О–О-
твої веснянки
вівсянки
просянки
клюють мене в носа

-О–О-
а коли я знімаю окуляри
гаряча вода в холодній
прісна вода в солоній
і твоє обличчя (дужками)
посміхається

9 квітня 2014

Про автора:
Любов Якимчукнародилася 1985 року в місті Первомайську Луганської області. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також маґістерську програму «Теорія, історія літератури і компаративістика» Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Авторка книжки поезій «, як МОДА» (2009).
2010 року — стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». Лауреатка Міжнародної «Поетичної слов’янської премії», премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» та премії імені Василя Симоненка.
З 2009‑го виступає в музично-поетичному дуеті із фріджазовим контрабасистом Марком Токарем.
Мешкає в Києві.

Стеван Тонтич (Сараєво)

Подорож до Парижа

Декілька нас, так званих митців,
так званих інтелектуалів
із так званої Боснії і Герцеговини,
із міста у серці пекла цієї так званої громадянської війни,
отримує одного так званого, цілком фантастичного, дня
запрошення від так званого Європейського громадянського форуму
приїхати на відомий престижний з’їзд
до так званої Франції.

Поїздка звідси в Париж
для мене була рівнозначною путівці в безсмертя,
подорожі до раю.

Після семиденного очікування в місці зборів,
напружених з’ясовувань із так званими миротворчими силами ООН
і так званою державною владою
нам повідомили, що нашої подорожі
до так званої Європи
не буде зовсім.

А оскільки мене так довго не було вдома,
моя дружина зустріла мене, як після повернення
зі справжньої, далекої подорожі,
вона — єдина не так звана,
а перед сусідами я точно осоромився,
що так швидко, зневаживши його, покинув Париж,
повернувшись у місце неминучої погибелі.

Чорний пес

Із біженцем, македонцем, у наш сховок
прийшов і його чорний пес,
кріпкий, як вовк,
лагідний, мов ягня.

Поки навколо падають гранати,
чорний пес бігає газоном,
вільний і безстрашний, як демон,
і услужливий аж до кончини:
щоразу слухняно приносить
палицю, кинуту рукою хазяїна,
та й кинуті нашими руками,
які про нього не піклуються.

А палиця летить все далі й далі,
пес біжить все швидше й швидше,
і дихає голосніше й голосніше,
висолоплений язик звисає аж до землі.

Я дивлюся на чорного пса, що майже задихається,
дивлюся на чорну свободу,
дивлюся, як він хоче нарешті влягтися
перед нами, що навіть не наважилися поворухнутися
під стіною, за якою сховалися.

Сяйво і морок

Ніколи стільки сяйва у повітрі,
ніколи стільки жару в небесах,
як цього літа.

Ніколи так не проявляв себе Творець
у кожній рослинці, звірятку, речі,
у струмках, у плодах.

Світло торкається безумної
внутрішньої краси кожної речі,
дорожній пил до безпам’ятства п’є
небесне материнське молоко.

Ніколи такої святої ясності,
такого запашного полудня.

Ніколи, ніколи такого безмежного мороку,
що ним заряджені люди.

Ніколи такої безмежної гори мороку
на цьому племені, дикому й ніжному,
у сяйві останньому, передсніжному.

Ніж

Кожного разу після обіду
я ретельно його мию,
протираю алкоголем,
замотую у льняну ганчірку,
потім у срібну фольгу
і ставлю
        на глибоку
        заморозку.

Хочу, щоб він був чистим і крижаним,
коли я раптово його вхоплю і встромлю
у цей темний мур серця.

Любов у сільському стилі

У тому селі я ніколи не бачив (око шкодує через це),
щоб селянин, молодий чи старий, цілував свою жону.
Кохалися вони під покровом густої пітьми,
коли стать дичавіє й забуває про ганьбу і стрим,
і бог їм, марнотратник, давав табунець діточок.

У тому селі я ніколи, неділя це була чи середа,
не бачив пари, яка б на очах у всіх обіймалася, голубилася,
ні юнака, що свою кохану принаймні тримав би за руку,
крім як на вечорницях, на танцях — допоки коло не розсиплеться
під постріли й крики ватажка й охоронця порядку.

Немає більше того села, тих дівчат, хлопців,
воно спалене разом з іншими, з сотнями селян.

(Вірші з книжки Stevan Tontić: VJERNA ZVIJEZDA, izbor poezije na srpskom i makedonskom jeziku — Matica Makeonska, Skopje & Arka, Smederevo/Skopje, 2012).

З боснійської (сербської) переклав Андрій Любка

Від перекладача:

Вірші боснійського біженця

Стеван Тонтич, мабуть, поєднує у собі дві, здавалось би, непоєднувані речі: є водночас добрим поетом і сумлінням покоління. Коли двадцять з гаком років тому на Балканах розпочалася війна, поет — етнічний серб, що живе в Боснії й Герцеговині — виступив проти неї, закликавши сербів припинити свою шовіністичну атаку. Після цього, ясна річ, його проголосили зрадником і мішенню № 1, тому Стевану довелося втікати з країни. Майже десять років він прожив у Німеччині, де зібрав купу важливих літературних нагород, і лише в 2001 році повернувся в рідне Сараєво. Повернувся так, як і личить доброму поетові — без пафосу, наголошення на своїх стражданнях і міжнародній важливості. Вірші його теж такі — без дидактики, приголомшливих метафор і опису жахіть. Радше навпаки: спокійним голосом він каже про кошмари. В яких жили, але від яких прокинулися. Проте не факт, що вони й далі не снитимуться.
Андрій Любка

Про автора:
Стеван Тонтич (Stevan Tontić, 1946) — боснійський поет, прозаїк, есеїст, укладач антологій, перекладач із німецької. Автор двох десятків книжок, його тексти перекладені багатьма європейськими мовами. У 1993–2001 роках перебував на еміграції у зв’язку з балканськими війнами, потім повернувся на Батьківщину. Лауреат найважливіших югославських літературних нагород — ім. Шантича, Змая, Андрича та інших; володар нагороди Баварської академії мистецтв і премії «Література у вигнанні» міста Гайдельберґа. Живе у Сараєві (Боснія і Герцеговина).

Конкурс журналістів «ТЕКСТ»

оголошує з 1 січня 2015 року
початок прийому творів учасників

Прес-реліз

Відкритий конкурс журналістів «ТЕКСТ»оголошує з 1 січня 2015 рокуприйом заявок.
До участі в конкурсі запрошуються журналісти українських та іноземних друкованих ЗМІ та інтернет-видань. На конкурс представляються роботи в галузі журналістики та публіцистики,
що були опубліковані в період з 24.05.2014 року по 06.05.2015 року.

ТЕРМІН ПОДАННЯ РОБІТ:
з 1 січня 2015 року до 6 травня 2015 року (включно).

Для участі в конкурсі необхідно на сайті http://ktext.com.ua/заповнити заявку
і відправити її на електронну адресу (k.txt@ukr.net) Оргкомітету. Подробиці про умови участі
в конкурсі – на сайті.

ПЕРЕМОЖЦІ БУДУТЬ ВИЗНАЧЕНІ В НОМІНАЦІЯХ:

1.      «Театр двох» (Найкраще інтерв’ю).

2.      «З місця подій» (Найкращий репортаж).

3.      «Дізнавач» (Найкраще журналістське розслідування).

4.      «Аритмія» (Найкращий матеріал на спортивну тему).

5.      «Партер» (Найкраща рецензія в галузі культури).

6.      «За Зощенко!» (Найкращий фейлетон).

7.      «Фрістайл» (Найкращі есе, нарис).

Спеціальні нагороди:

1.      «Блогер року». (Найкращий запис у блозі).

2.      «Окрема думка». (Приз спонсора конкурсу).

3.      «Золотий графоман». (Спеціальна нагорода журі).

ГРОШОВІНАГОРОДИ КОНКУРСУ:

1 місце у кожній з номінацій – 30 тис. грн.

2 місце у кожній з номінацій – 10 тис. грн.

3 місце у кожній з номінацій –  5 тис. грн.

Лауреати та дипломанти конкурсу будуть запрошені до участі в урочистій церемоніїзакриття конкурсу і оголошення результатів, що відбудеться в Києві 5 червня 2015 року.

ЖУРІ КОНКУРСУ: Зураб Аласанія, Наталя Влащенко, Віктор Шлінчак, Ольга Мусафірова, Олег Єльцов, Юрій Володарський.

ГОЛОВА ВІДБІРКОВОЇ КОМІСІЇ: Тетяна Ковтун.

ОРГКОМІТЕТ КОНКУРСУ

E-mail: k.txt@ukr.net                Тел.: +38 093-375-81-52

Поштова адреса: 02002, м. Київ, вул. Раїси Окіпної 8, офіс 35

ОФІЦІЙНИЙПАРТНЕР ПРОЕКТУ

Національна спілка журналістів України.

ІНФОРМАЦІЙНІ ПАРТНЕРИ ПРОЕКТУ:

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ

ТЕКСТ – це відкритий конкурс для журналістів, які  пишуть. 2015 року проводиться вдруге.Конкурс покликаний об’єднати журналістську спільноту друкованих та інтернет-ЗМІ, представників зарубіжних друкованих ЗМІ в єдиному професійному просторі.

ЦІЛІ КОНКУРСУ

·         Підвищення професійної майстерності журналістів.

·         Зміцнення принципів демократичної преси в українському інформаційному просторі.

·         Затвердження принципів толерантності та міжнаціональної злагоди в українському суспільстві.

·         Сприяння формуванню в Україні інформаційного суспільства європейського рівня.

ЗАСНОВНИКИ КОНКУРСУ

Юрій Сапронов

Український бізнесмен, меценат. Засновник Харківської програми допомоги дітям
з вродженим пороком серця, засновник іменних стипендій для обдарованих студентів та молодих науковців Харкова. Обожнює спорт і з задоволенням підтримує талановитих українських спортсменів. Амбітний, мріє змінити світ. Цінує хороші вина, мудрі книги і справжніх професіоналів. Створив унікальний в Україні гольф-курорт Superior Golf & Spa Resort.

Гарік Корогодський

Український бізнесмен. У 2010 і 2012 рр. журнал «Фокус» включив Гаріка Корогодського до рейтингу «200 найбагатших людей України». Останні роки очолює рейтинг Forbes «Рантьє року». Активний користувач соціальних мереж і геній самопіару. Радіоведучий, чемпіон світу з преферансу. Пише книги і займається благодійністю. Його перша книжка «Как потратить миллион, которого нет, и другие истории еврейского мальчика» стала переможцем номінації «Бестселер» Всеукраїнського конкурсу Держкомтелерадіо «Краща книга України» 2014 року.

Вперше конкурс «ТЕКСТ» проводився в 2014 році. Переможцями конкурсу ТЕКСТ-2014 стали:

Номінація: «Театр двох» (Найкраще інтерв’ю)

Перше місце –Фіонік Дмитро з роботою«Глаз Божий», яка була опублікована у журналі «Фокус».

Друге місце – Нестерович Євгенія з роботою «Just Іздрик», яка була опублікована на сайті zbruc.ua.

Третє місце – Пєшко Катерина з роботою «Борис Немцов: В России с федерализмом покончено, Путин все уничтожил»,яка була опублікована на сайті glavcom.ua.

Номінація «З місця подій» (Найкращий репортаж)

Перше місце –Простаков Глеб з роботою «Белое солнце над Черным садом», яка була опублікована у журналі «Вести.Репортер».

Друге місце – Ганжа Леся з роботою «Заграница не поможет», яка була опублікована у журналі «Публичные люди».

Третє місце – Бурдига Ігор з роботою «Шаг вправо», яка була опублікована у журналі «Вести.Репортер».

Номінація «Дізнавач» (Найкраще журналістське розслідування)

Перше місце –Федоркова Тетяна, з роботою «Ударный батальон», яка була опублікована на сайті mediaport.ua.

Друге місце – Радченко Юрій з роботою «Тендерна палата і роялті», яка була опублікована на сайті «Українська правда».

Третє місце – Дорофеєв Тимур з роботою «Киев коктейльный: 1990-е», яка була опублікована у журналі «Еда и Жизнь».

Номінація «Партер» (Найкраща рецензія у галузі культури)

За результатами обговорення журі, перше місце вирішено не надавати жодній роботі з присланих на конкурс.

Друге місце – Шутяк Лілія з роботою «Любов та інші месопотамські дивовижі», яка була опублікована у газеті «День».

Третє місце – Манукян Юлія, з роботою ««VI «Лютий/Февраль»: провокационный и актуальный как никогда», яка була опублікована на сайті coyc.com.ua.

Номінація «Мислитель» (Найкраща науково-популярна стаття)

Перше місце –Калашнікова Лідія з роботою «БельеСоветов», яка була опублікована на сайті mediaport.ua.

Друге місце – Фіонік Дмитро з роботою «Убийство по-киевски», яка була опублікована в журналі «Фокус».

Третє місце – Купріянова Дар’я з роботою ««Почему стреляют друг в друга «фашисты»и «колорады», а умирают — люди?», яка була опублікована  на сайті reporter.com.ua.

Номінація «Артитмія» (Найкращий матеріал на спортивну тему)

Перше місце –Савченко Оксана з роботою «Сумо сойти», яка була опублікована в журналі «Esquire».

Друге і трете місце у цій номінації вирішено не присуджувати.

Номінація «За Зощенко!» (Найкращий фельєтон)

Перше місце –Батчаев Владимир з роботою «Легенды и мифы МВД. Дневник реформатора полиции», яка була опублікована на сайті umdpl.info.

Друге місце – Лерман Ірина з роботою «ЛИДЕР TABOO», яка була опублікована у журналі «Публичные люди».

Третє місце – Рибников Василь з роботою «КОМУ ТУТ ЕЩЕ НЕДОДАЮТ?», яка була опублікована  на сайті censor.net.

Номінація «Особлива думка»

Перемогу отримали Паплаускайте Марія з роботою «Нужные люди»та Максимова Юлія з роботою
«С чего начинается Грузия?»

Номінація «Блогер року»

Переможцем стала Олена Черньонок з дописом «Тренинг на выживание. Об украинской медицине», який був опублікований на сайті korrespondent.net

Номінація «Золотий графоман»

Нагороду «Золотий графоман» вирішено присудити Березовській Олені за роботу «Художник Анатолій Криволап за зав траком с Березовской», яка була опублікована на сайті «Обозреватель».

ЗАГАЛЬНИЙ ПРИЗОВИЙ ФОНД КОНКУРСУ МИНУЛОГО РОКУ СКЛАВ ПОНАД 40 000 $.

СПЕЦІАЛЬНІ НАГОРОДИ ВІД СПОНСОРІВ КОНКУРСУ

1.      «Блогер року». Нагорода надається автору найкращого запису у блозі. Переможця обирають серед авторів, які надіслали власну роботу на конкурс.

2.      «Окрема думка».Нагорода надається автору, який за кількістю балів
не здобув перемоги у жодній з номінацій, але його робота особливо сподобалася спонсорам конкурсу.

3.      «Золотий графоман».Спеціальна нагородавідчленівжурі. Переможцем може стати автор будь-якого опублікованого у ЗМІ матеріалу, що найяскравіше суперечить професійним, зокрема й етичним, стандартам журналістики.

ОЦІНЮВАННЯ КОНКУРСНИХ РОБІТ

Етапи оцінювання:

Етап 1, відбірковий.На даному етапі відбувається відбір надісланих на конкурс робіт за критеріями відповідності основним професійним вимогам: соціальна значущість теми роботи, належний рівень мовленнєвої культури. За результатами оцінювання робота проходить/не проходить на 2-й етап.
Етап 2, власне конкурсний.На даному етапі відбувається оцінювання роботи членами журі.

ЧЛЕНИ ЖУРІ ОТРИМУЮТЬ РОБОТИ У ЗАКОДОВАНОМУ ВИГЛЯДІ,
БЕЗ ТИТУЛЬНОЇ СТОРІНКИ, АНОНІМНО.

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ

Оцінювання конкурсних робіт проходить за такими критеріями:

1.      Актуальність теми та глибина її розкриття.

2.      Рівень мовленнєвої культури викладу (стилістика, образність).

3.      Оригінальність підходу до теми.

4.      Аргументованість суджень і обґрунтованість висновків.

5.      Заголовок (доречність, виразність тощо).

6.      Енергетика тексту.

Максимальна кількість балів за кожним із критеріїв – 10.

Максимальна кількість балів, що їх може отримати учасник за одну роботу від журі – 360 (сумарна кількість балів від шістьох членів журі).

Оцінки журі будуть оприлюднені 5червня 2015 року на церемонії закриття Конкурсу та до 10 червня 2015 року розміщені на сайтіКонкурсу (http://ktext.com.ua).

Фото предпросмотра: 

Олеся Мамчич (Київ)

*  *  *

з горла сусідського пса вилітає
                                             страх
він кружляє довкола кожного з нас
він говорить що він уже нам — страж
він говорить що він уже нам — Спас

він суворий бо пес перед ним сів
в горлі прірва в лапах остиг жар

ми не дуже тямимо в горлах псів
ми уже не знаємо хто нам цар

*  *  *

                вбережи мене Боже
якщо можеш мене вберегти вбережи мене Боже
якщо не можеш мене вберегти вбережи мене Боже
                крізь цю війну
                крізь цю війну
                крізь цю війну
ходить світ по світу одна рука чорна
                                             одна біла
                                    одна ока чорна
                                           одна немає
                              одна голова в світу
                                              і та немає

*  *  *

що ж ти, мій братку милий, нині примовк?
ми цей рік зустрічали         а він війну
        вніс на руках
і взявши кармінний шовк
перестеляє постелі на труну

що ж ти, братку, сорочку льняну ізняв?
білу обручку — з пальця,
вервицю — із руки?
ти ж напевне все тлумачив і знав
скраю року ставши мов край ріки

по коліно в просинь, братику, став

                                                    королівна просить: далі не їдь!

попри берег лівий спливає сталь
попри берег правий спливає мідь

часу мало у світі

занадто мало часу у світі
може, куплю грядку
засаджу часом
 
запашним, зеленим
соковитим часом, свіжим
 
скільки схочу — стільки зберу
кому схочу — тому дам
 
а то просто сидітиму
та дивитимусь
як вітер мій час колише

буває

твій кіт випив
                    води з крану
і став краном
 
то нічого
буває
он у сусіда пес
з’їв бублика
і став бубликом
 
а у іншого бублик
з’їв пса
і став псом
 
а по нашій вулиці
проїхав автомобіль
і вулиця стала автомобілем
і поїхала
і не вернулася
 
ото халепа!

нічого такого

нічого такого
просто цей світ розрахований
на міцніших за тебе
 
його конструкція досконала
між роком і роком підземний
перехід
між серцем і серцем автобан
 
нічого такого
світ досконалий
мета його зрозуміла
люди живуть щасливі
помирають щасливі

янголи, що нікого не вберегли

янголи, що нікого не вберегли
просяться на твоєму плечі зігрітись
буде страшно
але не знаєш коли
по чорному небу білі хмари пливли
затуляючи
            сонце, зорі і вітер

бо янголи —
в них повні крила золи
бо зола притрушує сад у пору цвітіння
і ми —
які життям як Дніпром пливли —
спиняємося на межі світла й імли
і в Бога просимо вже не янголів а терпіння

*  *  *

зло — банальне, як випитий зранку чай
чоловіки покидають
                                      озираючись однаково
                                     однакові слова кажучи
 
жінки стоять засмучені
             самотні
як вітряки у скансені
 
сукне моя багряна
                                  золотом гаптована
                                                                      пливи за водою
 
діти мої діти мої
на руках   на серці   на плечах   і на волоссі
 
і одне дитя —
                       ще незачате —
             у обручці згубленій дрижить
                      ручками личко затуляє

*  *  *

і поки весна виламує квіти з землі
і поки сонце, як вугілля, тверде
і поки віримо: ми іще — сіль землі
життя іде

по тому боці стільки див і красот
лілеї лебедів неба хрумкий шмат
по цьому ж боці сонце сіє осот
і в’яне рясне дерево — мій брат

і поки ми шукаємо корінь води
вірячи, що вода з’єднає сама
звідтого берега хтось рушає сюди
          рвучи наш світ
                                  мов хлібину
руками двома

Про автора:
Народилася 1981 року в Києві. Закінчила відділення «Літературна творчість» Київського універститету ім. Тараса Шевченка, втрапивши у першу експериментальну групу цього напрямку. Книги: «Перекотиболе» (К.: Пульсари, 2005), «Обкладинка» (К.: Електрокнига, 2014), «Сонце пішло у декрет» (К.: Смолоскип, 2014). «А на нас упав ананас» (К.: Грані¬Т, 2013) (для дітей). Окремі вірші перекладені польською, німецькою, білоруською, російською, литовською, латиською мовами та івритом, публікувалися в літературних часописах Литви, Латвії, Білорусі, Росії, Ізраїлю. Співорганізатор літературних імпрез. Мешкає на околиці Києва у творчій комуні. Займається альтернативною шкільною освітою.

Галина Крук (Львiв)

*  *  *

як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні

за межею, що ділить своє і чуже
женчик¬бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні

заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати

у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
«батьківщина» і «тато»

батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен

«але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він — мій насправді останній патрон
бережи його, Боже...»

*  *  *

зі сказаного вище
нічого не випливає:
ні паперовий кораблик
ні долі химерний вигин
ні каченя гумове,
що переходить у спадок
від одного батька до сина,
теж одного — більше не встигли

зі сказаного угору,
зі згаданого усує
господи, ти вділяєш
кожному різну міру
грають в одні ворота
мати одна із сином
син за двох відбиває —
матері не пасує

зі сказаного запізно,
з несказаного ніколи
стільки жалю на серці,
а оком — не випливає
пІдуть один за одним
пІдуть всі до одного,
підуть до того, хто знає:

ніхто сам­один не буде

підлітки

каже вона: «на цьому світі нас надто багато
а на тому — напевно, взагалі такий тлум,
що до знайомих душ не пробратись

отак все життя надієшся,
що хоч по смерті буде тобі радість,
а — на тобі,
опиняєшся не зовсім там і не з тими

от подумай, хіба виплачується вмирати,
щоб опинитися в незнайомому натовпі
і всю вічність рухатись тільки туди,
куди він тебе нестиме.

єдина втіха —
що кожна окрема душа майже не займає місця,
не ремствує, не скандалить,
не розпихає сусідів ліктями

бо куди пхатися, якщо всі знають
що нічого нема там далі,
окрім тісняви і вічності...»

і кожного разу, коли вони їдуть маршруткою,
такою напханою,
що дивно, як вона взагалі може пересуватися,
він міцно тримає її перелякану руку,
щоб, якби щось раптом,
надто довго там не шукатися

тактична правота

усе, чого мене вчили —
більше непридатне

ні дати комусь, ні взяти, хіба що забути,
знехтувати
(при цьому слові чуюся як фехтувальник)

усе, чого мене вчили,
схоже на фехтування на рапірах:
не заступати за лінію,
дотримуватися правила пріоритету, —
це ж бо спорт, а не вулична бійка

крок вправо, крок вліво —
усе, що мені казали про свободу

усе ще сприймаю знаки твоєї уваги
як знаки пріоритету на вузькій дорозі,
все ще на них ведуся

та коли даєш волю рукам,
усе, чого мене вчили,
виявляється непридатним

*  *  *

мамо, час іде умовно,
десь далеко, десь не з нами,

тату, час стоїть на місці,
як горіх посеред двору

сину, є на тім горісі
розгалуження, що впору

вже хіба що твоїм дітям,
вже хіба що їхнім внукам,
тих горіхів найміцніших,

що ніхто з нас не розлущив,
що вже тягнуться угору.

не спожити того всього,
що нам час приносить, тату,
на поживу і на втіху.

мамо, я також не знаю,
як цю гору обігнути,

як цю річку обігнати,
як горіх цей обхопити.

хай той час нас не обходить,
хай він нас обходить боком,

тих, що садять серед двору
гордий саджанець горіха.

*  *  *

такий довгий, як юрський,
            період внутрішнього мовлення
така насторожена, як усмішка аутиста, весна
дівчинка на майданчику не може більше відсуватися —
колода закінчується,
            колода у власному оці закінчується,
а порошинка з чужого ніяк не випливе
тільки кача по тисині... пливе проти течії...
дай, боже, йому сил проти течії

*  *  *

в небі намалював
ластівку і шуліку
каже мені: стеж
за цими двома в русі,
за цими двома в парі
а вони так далеко вже,
що не бачу, хто з них де
що не розрізняю, де з них хто
найсумніше відкриття:
нема так, щоб саме тільки добро
нема добра без зла
нема добра і зла без мене

Про автора:
Галина Крук — поет, літературознавець, перекладач. Член Асоціації українських письменників (2001) та Українського центру ПЕН-клубу (2010). Переможець Літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» (1997), лауреат премії «Гранослов» (1997) та видавництва «Смолоскип» (1997).
Авторка поетичних збірок «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005) та «Спів / існування» (Львів, 2013).
Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

Василь Голобородько (Київ)

Я ДИВЛЮСЯ НА ТЕБЕ

Тепер
на кого не подивлюся,
у того на грудях з’являються значки.

(Епіфанія:
значки¬не¬значки —
символ за ознакою
«бути тим, що найкрасивіше за все на світі».)

Під час нашої першої зустрічі
я дивлюся на тебе,
і в тебе на грудях
з’являється значок.

(Епіфанія:
дивитися¬не¬дивитися —
символ за ознакою
«бути тим, що звучить подібно»:
слово «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
і слово «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
як слово «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
так і слово «дивитися»,
«не здійснювати можливої дії стосовно тебе»,
звучить подібно до слова «дивитися»,
«спрямовувати погляд, прагнучи побачити тебе».)

Ти повертаєшся до хати
після нашого побачення
вся в значках,
як сучка в реп’яхах.

ВТЕЧА

Той, хто втече від загрози смерті,
увесь час лежатиме,
а якщо й ходитиме, то не говоритиме,
а якщо й говоритиме, то з самим собою.

Захоче вийти з тісної кімнати,
де поселився тимчасово,
та не знайде виходу —
всюди, куди не повернеться,
натикнеться на суцільні двері,
що ніколи не розчинялися
і не розчиняться.

(Епіфанія:
втеча­не¬втеча —
символ за ознакою
«бути тим, що позбавляє можливості
знаходитися у тому місці,
де довго жив».)

МОЇ ЖОРНА

Той чоловік,
знаючи про мою зацікавленість етнографією,
хоч я ніколи і не збирав експонати,
речі матеріальної етнографії,
покликав мене якось до свого двору,
щоб показати мені річ,
яка мала б мене зацікавити:
на полиці в сараї, куди ми зайшли,
поміж різного причандалля
лежали розібрані жорна —
тепер я не бачив нічого,
тільки ті жорна.

Хоч я й не просив його, він їх склав,
засипав зерно
і посипалася з­під каменів біла мука.

Я ж, уже вдома, скільки не засипав зерно,
з­під каменів висипалася не мука,
а вода:
спочатку то були окремі краплини,
потім вони складалися у суцільний потік —
краплі зникали
і ставала вода.

ЗАГАДКИ — ВІДГАДКИ

Ніколи б не подумав, що ти колись вирішиш посприяти мені,
причому в надто інтимних моїх справах,
але це сьогодні стається:
ти ведеш мене до певного місця
(чи сам я зміг би таке розшукати,
адже це нове для мене місто, де ми щойно поселилися,
тому я не знаю його так добре, як ти),
де є певна кімната на одну особу
з розстеленим ліжком та з розчиненою лазничкою,
власне, не на одну особу, а на дві,
де я міг би поселитися аж на два дні,
хоча після моїх наполягань я маю поселитися
тільки на дві години
(зважаючи на мій вік та мої фізичні спроможності).

Ти ведеш мене незнайомими вулицями,
я тобі розповідаю свій новий вірш,
але я так захопився своєю рецитацією,
що сам вихопився вперед, а ти лишився позаду,
тож, коли обернувся до тебе, то тебе уже не було,
а за мною ішла жінка у легкому вбранні,
я здогадався, що це ти вже намовив її для мене,
як ти й пропонував перед цим, а сам десь відійшов.
Тож я опинився перед подією наодинці,
тому ніяковію, хоч і заходжу до того помешкання,
де одне розстелене ліжко та розчинена лазничка.

Яке ж моє (наступне) було здивування,
що в цьому помешканні буду не лише я наодинці,
але іще якихось двоє мені незнайомих,
моє здивування переходить у переляк:
який же то інтим, коли поряд іще двоє
так само занепокоєних інтимом!

Рішуче повертаю назад, іду розшукувати тебе,
мого доброзичливця, але потрапляю у перехід на іншу вулицю,
тепер назад я ніяк не можу потрапити,
аж поки не розшукаю потрібну вулицю,
у переході на іншу вулицю стоять троє дівчаток,
з ними старший чоловік щось їх розпитує,
чую, він запитує, чи справді вони на якомусь уроці
аналізували слово «фредка», ті заперечують,
я втручаюся у їхню розмову, кажучи, що в тому
не було б нічого поганого, якби вони розглядали
на уроці мови, скажімо, фонетичний склад цього слова,
чоловік, мабуть, батько їхнього однокласника,
або класний керівник, поглянувши краєчком ока на мене,
відійшов, а я вже продовжував пошуки своєї вулиці
разом з дівчатками, хоча й не зовсім, бо я їх минув
на кілька кроків, аж раптом почув запитання,
звернене до мене: «Чи будемо займатися справою?»

Не знаючи, про яку справу вони мене запитують
та хочуть втягнути мене у якусь справу,
я їм нічого не відповідаю, іду далі,
і раптом, інсайтом, мені відкрилися усі відгадки
сьогоднішніх загадок.

ПОДВОЄНИЙ МЕД

З якогось часу ти говорила зі мною
тільки загадками:
чи ти їх навмисне для мене вигадувала,
чи ти говорила відгадками,
а я їх сприймав як загадки.

Що це за чергова загадка:
стоїмо з тобою перед нерозквітлою квіткою,
ти розповідаєш про те, яка це саме квітка,
і як вона розквітне білим цвітом,
та як прилетить на цей цвіт бджола,
набере, як звично, меду,
але не понесе його до свого вулика,
а тільки до найближчої, на її дорозі до вулика,
квітки, щоб там залишити той мед на зберігання,
аж поки летітиме уже до вулика.

Ніхто й не знатиме,
що то за мед стоятиме у горщику на столі,
так само як і я не знатиму,
що ти мала на увазі,
розповідаючи мені про цей подвоєний мед —
загадувала загадку на все моє наступне життя.

РАДІСНА ЗУСТРІЧ

Серед захопливої гри у футбол
отут, на позасільському пагорбі,
на облаштованому для гри майданчику,
якось упадеш, спіткнувшись об кущик молочаю,
ляжеш ниць —
на мить потрапиш у суцільну темряву,
проглянеш крізь товщу землі
і побачиш на споді свого побратима:
стоятиме біля шахтного вагона,
спираючись на його бік,
усміхаючись мені, радіючи нашій зустрічі,
яка від якогось часу
тільки й можлива
у схожих випадках.

НЕДОСКОНАЛІ ВІРШІ

Сьогодні усе змінилося,
це мало статися, знаю, колись,
не могли ж наші стосунки продовжуватися й далі — 
непевні та невизначені.

Це мало статися, знаю,
але сталося сьогодні й раптово, тому неочікувано:
зайшов, як завжди, до крамнички, де я купував цигарки,
аж крамничка уже ними не торгує,
скрізь на поличках розкладена якась городина й зеленина,
навіть по всьому приміщенню розвішені цілі гірлянди зелені —
невже воно все їстівне,
чи то тільки прикраси?

А на твоєму, звичному для мене, місці
я побачив чоловіка — 
тепер тут працюватиме він, а не ти,
чоловік, очевидно, за твоїм дорученням
подає мені блокнот із якимись записами.

Коли розгортаю блокнот, то бачу там вірші,
твої вірші,
вірші із датами під кожним,
виявляється, ти писала вірші,
писала кожного дня, коли ми зустрічалися,
писала вірші про нас з тобою.

Читаю твої вірші,
пригадую ті ситуації, про які йдеться в них,
зауважую недосконалість твоїх віршів,
але якраз через цю недосконалість я іще більше
хочу тебе побачити,
ні, не через те, що ота недосконалість мене збуджує,
але саме через недосконалість,
яка є не тільки невправністю у написанні віршів,
а й сам зміст твоїх віршів говорить про недосконалість,
недосконалість наших стосунків,
тому через оту недосконалість я іще більше й більше
хочу тебе бачити.

(Епіфанія:
недосконалий вірш¬не¬вірш — 
символ за ознакою
«бути тим, що потребує значних зусиль,
аби довести його до омріяного завершення».)

СЕЛО БІЛІЄ

Коноплянка із того кутка села
вмирає,
і поступово оголюються її кісточки,
затуляють — дрібненькі — собою тих, хто
жив на тому кутку,
хто виходив на поріг
послухати ранковий спів коноплянки.

Сиділа на самому вершечку дерева,
потім — із гілки на гілку — все нижче і нижче,
аж поки не опинилась під деревом.

Тепер хата біла —
ніби побілена уся, від димаря до призьби,
дерево біле —
ніби витинанка із білого паперу,
городчик коло хати, із різнобарвними квітами, білий —
ніби устелений першим снігом,
і коноплянка коло білої хати
під білим деревом
біліє кісточками.

ПЕРШИЙ ПОГЛЯД

Вперше я те місто побачив,
розхиливши гілки калинового деревця:
воно лежало у долині
і було не більшим за моє село.

Мої знайомі, мешканці того великого міста,
тепер мої односельці:
так само я з ними вітаюся під час зустрічі,
так само я з ним веду дружню розмову.

Мої знайомі, мешканці того великого міста,
тепер ходять завинені в зелене листя,
коли хочуть на мене поглянути,
відхиляють від очей
калинове листя.

РОЗШУКУЮЧИ ДЖЕРЕЛО РІЧКИ

Сьогодні я, нарешті, дійшов до того місця,
куди мріяв потрапити роками,
розшукуючи джерело річки.

У нашій місцевості починається багато річок,
вони спочатку і назов ніяких не мають,
це вже потім, коли невеличкі струмки зіллються
і стануть великою річкою,
вони вже якось по¬особливому називаються,
і завжди великими і таємничими іменами.

Я знав місце джерел, звідки розпочинається багато річок,
знав усі їхні назви,
але однієї річки я не знаходив початку,
хоч назву її таємничу знав віддавна.

Я малював на аркуші із шкільного зошита
мапу усіх річок — від джерела до гирла —
але звідки починається та річка,
яку я розшукував,
я довго не знав,
тому не міг її намалювати на своїй мапі,
тому не міг і сходити до її джерела.

Поки одного дня не подивився у той край,
де побачив високу церкву
(чи то давню, тепер відбудовану,
чи то нову, щойно зведену),
і я вже знав, куди мені іти.

(Епіфанія:
церква¬не¬церква —
символ за ознакою
«бути тим, що найвище за все на світі».)

А сьогодні я, нарешті, дійшов до того місця —
зайшов у невеличке село,
із затишними хатками,
із привітними до мене людьми:
кожен, кого я зустрічав та розпитував у нього про джерело,
радо розказував, як мені туди потрапити,
чи він косу держав у руках,
бо був на сінокосі,
чи жінка якась із відрами на коромислі,
бо йшла від криниці, —
ніхто не відмовив мені у правдивому слові.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАННЯ

Пригадую сторінки,
які мені під час першого читання
дуже сподобалися:
коли, читаючи, доходив до тих сторінок,
то, прочитавши, відводив погляд від книжки,
хтось би збоку подумав, що я у цей час
дивлюся за вікно,
уважно спостерігаючи за тим, як ворушиться листя
на привіконному дереві.

Розшукую ту книжку,
хоч то і непросто було поміж інших книжок,
розгортаю її,
сподіваючись знайти саме те місце, але — не знаходжу,
зауважую, що якраз ті сторінки
вирвано невідомо ким і коли,
здогадуюся, що сторінки вирвані
не тому, що комусь іще те місце сподобалося,
а тому, що мені воно сподобалося.

Вирішую вклеїти кілька сторінок із якоїсь другої книжки —
так та стане для когось неповною!

Тепер я цю книжку
повністю не прочитаю
ніколи.

Про автора:
Василь Голобородьконародився 1945 року в Адріанополі на Луганщині. Навчався в Київському та Донецькому університетах. З останнього був відрахований за поширювання серед студентів книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Після цього зазнавав утисків. Працював на шахті та в радгоспі. Офіційно дістав вищу освіту аж 2001 року. У шістдесятих роках вірші Голобородька з’являлись у періодиці. А першу книжку, вже набрану, не видали після скандалу з відрахуванням та відмови співпрацювати з КГБ. Із 1969 по 1988 рік в Україні його не публікували, зате 1970 року в США у видавництві «Смолоскип» вийшла збірка «Летюче віконце». Самобутні, філософічні, медитативні, експериментальні верлібри Голобородька виразно контрастували з тодішнім мейнстримом української радянської поезії, поширювалися не дуже легально й розглядаються тепер у контексті творчості Київської школи поезії. Вони — один з найцікавіших зразків літературного андеґраунду сімдесятих-вісімдесятих років ХХ століття. 1988 року Голобородька прийняли до Спілки письменників і знову почали друкувати в Україні. 1994 року отримав Шевченківську премію. До літа 2014 року жив у Луганську, під час війни на Донбасі виїхав на Київщину, до Ірпеня.

Василь Махно (Нью-Йорк)

Паризький дощ

якби можна було б в Парижі прожити:
кілька днів під паризьким дощем
з пивом що пахне згорілим житом
крилом на твоєму пальті пришитім
з кам’яними сатирами й кам’яним лицем

я б може не написав паризьких віршів:
хіба для дощу чи десятьох голубів
я б під дощем простояв би — віриш?
затискаючи дощ у долоню як виграш
музику б слухав на саксі або на трубі

якби цей дощ падав з самого ранку
і якщо би дивилась на мене якась мадам
я б впізнав би у ній свою парижанку
і сказав би офіціантові Жаку
змінити мелодію — падам — падам

і якщо би можна залишитися у Парижі
з вітром в кишенях — квартирою без платні
закинути крила наче мішок на крижі
музику саксофона яку чикрижать
наче салат на кухні — з оливками і на вині

то усі слова так само би мокли як кури
і затікала б дощівка за комір і черепицю
і дощ виглядав би як побілілий мурин
з сиґарою яку щойно прикурить
що з’їв свій голод з випадковою піцою

але він схожий — цей дощ — на мій поспіх
на квиток у кишені — на нічний потяг
і на дощ паризький що ллє поспіль
і на те що знає готельна постіль
і на те що сакс нам зіграє потім

і якщо життя — одна сота паризької зливи
і мадам туркоче у мобільний ніжно
про цвіт персика і синій цвіт сливи
і про клуб нічний — атлантичні припливи
і складає як ножиці свої ніжки

значить дощ який я пишу напам’ять
на залізниці і в транспорті річковім
на мокрім серці з помадою і губами
ходить поміж паризькими голубами
наче турист сам по собі
 

Охридський катер

з іншого берега — з дальнього селища
більшість сьогодні уже там не селиться
катер моторний вночі торохтить
він перевозить своїх пасажирів
тепле повітря поплямлено жиром
клапан мотора хрипить

я йому світло в цім вірші пропишу
щоб перевізник чіпляючись пірса
з першого разу закинув канат
щоби цей берег родина албанців
мацала землю ногами — як в танці
Osman Taka —

в сутінках струзьких вертають домів
з соло цикади — її ж солоспів —
троє дорослих й дванадцять дітей
ось їх поглинула пітьма з гори
пахнуть достиглі сливки і горіх
вірю: родина дійде

темно: що чути в тілах комишів
катер який перевізник лишив
б’ється об рибу — в повітрі летять
мабуть родина албанців пройшла
берегом й стежкою до села
й покотом сплять

світло у селищі з хлібних крихт
катер старий — перевізник старик
значить в околиці ні душі
чапля заходить в густий туман
і шарудить — наче військо осман —
які нагинали ці комиші
 

Струґа

знов без ключів — батьківщини — без друга
пасмами гір накрилася Струґа
небо підперши олівцем мінарету
міст на якому читають поети
згідно пропорцій і світла симетрій
мертвих поетів — мертві

річці читають і рибам озерним
а в Україні — війна: стиглий серпень
я довіряю повітряним рибам
річка також може бути дверима
може також запліднитись від світла
мед македонського літа

знову валізи — квитки — перельоти
очі глибокі місцевої псоти
чорні орли від албанської мови
жовту траву ремиґають корови
в монастирі святого Наума
павичі ходять сповнені суму

гнуті цвяхи свічок монастирських
білого хліба з фарфору і миски
кислого смаку винограду й повітря
птаство — я бачу — змагається з вітром
вже підросли їхні крила і пір’я
бо пролітають озерне подвір’я

власник кафани несе з пахлавою
темне вино і склянку з водою
свічка стола відбивається в річці
грієш їй голову й тіло тій свічці
міст підпирає мікрофон для читання:
може війна ця остання?

Охридське озеро — око святого
світло кирилиці як завжди з нічого
з креслень серпневих зірок над горою
з слів що дописані річковою
рибою — ще читають поети
шнур ще не висмикнули із розетки

в тебе ключі від готельних дверей
вірші прочитано: анапест — хорей
дні подаровано місту і річці
й над головою монастирської свічки
запах бджоли із щільника
й риби яку не відпустить ріка

Червоні очі фазанів

Леонідові Грабовському

музика що затихає в землю і в душах фанів
що заростає більмом червоних очей фазанів
що залишиться в теплому пухові пір’я
якихось небесних сходів тобто симфоній
на смак вони наче губи солоні
під час самоти і тривалого перемир’я

ніхто не почує око — зерно — родини куриних
звуки самі по собі піймали їх і підкорили
годує їх літо музичним співом цикади
музика їх швидконога а очі червоні
птаство як паства вільна й в полоні
крила схожі на помаранчі й цукати

якщо приготують їх і подадуть до столу
музику що достойна служити престолу
заправлену у корицю й листок барбарису
тобто пожива світла для духа і твого тіла
а на небесних сходах фалда її тремтіла
а плаття було пошите з білого рису

підстелять для них на ніч віхоть соломи
тобто парчеву тканину повітря і твого дому
навіть ошатну одіж золотого фазана
і звуків які не мають ні запаху ані троянди
музику можна чути але не писати
і бачити як пісок на березі океану

але з очей червоних в яких поселився вітер
і пір’я яке на вітрі не може вже золотіти
усе приготовлено, — наче шлунок для страви
наче більмо ув оці це проминальне світло
і хтось тебе вибрав за свідка
бачити око фазана яке ховається в трави

Осіннє 1

японський поет Санґі Масацуне — з середньовіччя
пише про гори Йосіно — і про те що селянки перуть
прали також в Джуринці — в місці її запліччя —
до першого снігу на головах патиччя
до схопленого ревматизму
селянських рук

і також надходила осінь — не з гір — з Горб­долини
тулилися бджоли у тріщинах цегли
а перед снігом дощі немилосердно лили
і риба на дно лягала бо вибилася із сили
а на Покрову сходилися
до церкви

а від Покрови уже потягнеться вічна мжичка
і закисатиме осінь в оці старої курки
стоятиме при дорозі самотня капличка
і празникові люди — така вже місцева звичка
триматимуться
в дорозі купи

попримерзають обгризені качани заячої капусти
червоні ягоди волохатих кущів шипшини
будуть в наших кишенях і шлунках тлустих
буде Джуринка текти аж за Тлусте
яку до землі —
як підкладку — пришили

я знаю що на Покрову ми миємося в Джуринці
тобто як наші казали: вертатися до Базару
виводить мене до річки закривавлений слід куниці
я знаю що річка осіння мені присниться
в якій я житиму рибою
в якій не помру

Осіннє 2

коли риба в ріці знайде свій жолоб
і коли проковтне повітряний жолудь
місяця — (діамант — в оці; плавники — срібні)
— ми з рибою двоюрідні —
хоча співчуваю рибалкам які без улову
бо сам нічого не маю; лише — слово

можу бути один із самотнім віршем
що робити із ним — ще не вирішив
бо записаний він на риб’ячім серці
на тремтливій воді — на парчевій пошевці
так — ні для нікого каліграфічно
знаю: ніщо не вічно

але якщо знайти яку¬небудь шпарину:
в дірявій долоні — голосі — у мішковині
то слова з плавниками можуть бути дверима
і ріка може бути в кишені — яка втворила
двері — тобто є запасний вихід
риба ковтає повітря тихо

але вірш не стане рікою — буде зі мною
не буде рибою — ні тінню її тонкою
важким плавником з діамантовим перснем
рікою яка провисає між жовтнем і вереснем
між жирним уловом і риб’ячим жиром
плащем на плечах з кашеміру

коли навіть вірш — теж нічого не маю
ріку наче плащ я щоранку вдягаю
і риби пришиті парчевим узором
і вірш у повітрі — і з ним так прозоро
і так небезпечно триматись поруччя
коли в плавники перетворюєш руки

В Одесі

Борисові Херсонському

Бунін зупинився в Одесі
19 рік — громадянська війна
ошуйцю було й одесную
зрозуміло — батьківщина одна

бо пахли антонівські яблука
з дворянських темних алей
і паслась прозора ялівка
в річці густій мов клей

і провінційний Вороніж
чорний як хліб й чорнозем
склювали зимові ворони
з плодів й перемерзлих зерн

коли розчарований Бунін
допише в щоденник рядок
з крамниці — зачерствіла булка
й запарить теплий чайк

бо чйок одеських янгол
війна — капуста й горох
прийде із кошиком яблук
який передав йому Бог

і смак батьківщини затерпне
так наче він сам збирав
«В Росії сьогодні темно»
подумає Бунін — «Пора»

Про війну

солдат — він може схопити кулю
серцем тремтливим — і впасти в самотність саму
земля його — наче мама — притулить
бо скосив його снайпер­придурок
ангел запалить свічку — і провістить в сурму

батальйон якого уже не існує
який розстріляли впритул і в спину
ще шнурівки на берцях шнурує
ще похідним маршем в степу шурує
та нікуди уже не встигне

генерал — командувач неіснуючим фронтом
сука продажна — а не герой
варто йому погони уже відпороти
і падати на коліна і оббивати пороги
і лікувати душу а не геморой

ось війна — вона мати¬і¬мачуха
курва, звичайно — й двоюрідна тітка
смерть — без семантичного значення
коли збиратиме металеве начиння
бо вона — діряве серце солдата — і тільки

я — поет періодичної таблиці руїни
розбитого війська і втраченої землі
продірявленої як серце солдата — країни
яка схожа на невловиму пір’їну
що колихається на стеблі

Про автора:Василь Махно народився 1964 року в місті Чорткові Тернопільської області. Автор збірок віршів «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» (2004), «Cornelia Street Cafe: нові та вибрані вірші 1991–2006» (2007), «Зимові листи» (2011), «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом» (2013), книг есеїстики «Парк культури і відпочинку імені Гертруди Стайн» (2006) і «Котилася торба» (2011), п’єс Coney Island (2006), Bitch / Beach Generation (2007). Перекладач польської, сербської, німецької та американської поезії XX століття. Учасник міжнародних поетичних фестивалів у Німеччині, Індії, Колумбії, Польщі, Румунії, Сербії, Нікарагуа, Македонії, Словенії і США. Вірші, есе і драми перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, івритом, їдиш, іспанською, литовською, малаямською, німецькою, польською, румунською, російською, сербською, чеською та іншими. Окремими книжками вірші видано у Польщі, Румунії, Сербії та США. У 2013 році отримав сербську міжнародну премію «Повеље Мораве».

Павло Коробчук (Київ)

лист моряка до доньки

Давай мій голос не буде тобі нічого промовляти.
Ти просто слухай його, ніби це шум прибою.
Моря, великі стихії, дозволяють нам з насолодою маліти.
Адже чим менша маса тіла, тим менша маса болю.

Мій голос давно не мав опори у вигляді чужого слуху.
Все, що мало бути промовлене, — кишіло всередині грубими мазками.
Адже спілкуватися з кимось, це так, ніби наймати прислугу.
Бо говоріння буває добрими мовами, а буває й злими язиками.

Хоч для порозуміння взагалі не обов’язково говорити.
Адже може бути достатньо пальців на фортепіано.
І тоді човни перетворюються в дереворити.
І тоді медузи стають океаном.

Те, що мені ввижалося за довгі роки відсутності.
У передсмертних агоніях, у полоні серед рабів.
Здавалося б, має вводити мене в ступор і додавати скутості.
Хай це піде зі мною на дно, ніби скрині в дірявому кораблі.

Я пишу тобі з берега, додаю до тексту пальмову гілку.
Тут найкраще видно, що земля кругла, а точніше — арена.
На цьому безлюдному острові. Тут все як пігулки.
Які скінчились, і відчуваєш, що в тіла вийшов термін оренди.

Я не переймаюся своєю молодістю через те, що вона — друга.
Не цураюсь знятого лахміття — бо був у кожній із цих одежин.
Замість юнацького поту виникає тактична напруга.
Кров набуває присмаку ожини.

Перечитай цей лист на даху будинку, в якому я так довго жив.
Відчуй, як вітер нам обом тріпоче волосся, ніби пророслі висівки.
Всі кавернозні питання давно витекли з моїх жил.
Відповіді чекають тебе, як магазинні вивіски.

Я за тобою скучив, так, як скучають пси і пташата.
Я пригощу тебе тутешніми фруктами, не зриваючи їх зі стебел.
Навіть якщо цій пляшці з листом все буде заважати.
Навіть якщо цей лист не допливе до тебе.

напевно, я не помру

Напевно, я не помру, — не помічав за собою такого.
Будь­яку смерть я сприймаю як зустріч людини з собою.
Я щоразу виходжу сухим із хвороб, тільки очі — вологі.
Ступаю по вулиці кволо, ніби навчаюсь ходити,
і кожна підлога стає водою,
і день виявляється вдалим, а рік — плодовитим.
Проте в цій країні на будь¬які прояви і ознаки
свободи — є швидкі допомоги чи автозаки.

І кожен має на пам’яті ці скрушні й тяжкі моменти.
І кожен стає, як поліські ліси, мудрішим і мовчазним.
Людина — це сутичка і сполука безлічі елементів,
і ці суперечності не дозволяють досягти еталону.
Втім, заради досягнення новизни
ми щоразу готові до нового перелому.
Коли атрофовані всі насолоди,
то біль має присмак свободи.

Смерть оживає лише тоді, коли ми вмираємо.
Весь інший час вона не здогадується про нас зовсім.
Ми придумали рай, щоб погрожувати смерті раєм.
Рай існує тому, що повітря — це вивернуті легені,
тому, що вивернута настіж весна — це осінь,
тож і будь¬яка людина не вмирає, а легенько
вивертає себе несвідомо
і прошкує, як я у метро, — додому.

Небо сьогодні — не небо, а порваний водяний матрац.
Я йду у метро із лікарні повільно, як плита тектонічна.
Цей біль мені не заборонить проїхати тисячі трас,
у яких, як в молитві нічній, і досягається проща,
яку нам нашіптує дехто вічний,
і розумієш, що всі станції — це Контрактова площа.
Бо подорожі обтікають мене, ніби камінь в потоці,
а сам я завжди залишаюся в одній точці.

Іноді, коли сильно болить, то шкодуєш, що не завжди.
Бо хочеться, щоб мене повністю доконало.
Але дехто вічний каже мені: «Зажди.
Так, як у морі всі хвилі виглядають ідентично,
як поєднання мудрості й божевілля є досконалим,
так і твій біль мусить ставати звичним».
І відчуваю, що саме тому,
я не помру, напевно, я не помру…

ми так багато бачили
 
Ми так багато бачили, що хочеться закрити очі.
Щоб замість погляду ворушилася лише пам’ять.
Так можна уявити, що нас ніжно лоскочуть,
коли згадуємо, як нас били, і від крові пляма
розпускалася по сорочці, ставала велика,
ніби очі у страху. До речі, пляма не зникла.

Ми настільки багато бачили, що всі предмети,
слова і рухи стають незначними, але щиросердними,
тож у всьому можна розгледіти прикмети
радості, через що ми поменше сердимось,
і те, що у нас почастішала кількість приходів
без жодних наркотиків, — не викликає подиву.
 
Ми з тобою стільки всього, що нарешті можна
розгледіти одне одного, ніби пальці після фізичної
праці. Між нами не пустоти, а пустощі, не кожна
людина таке спроможна зрозуміти. Незвично
це для середнього мозку. Голова у людей лінива.
Для розвитку ж має бути пристрасть, а не ініціатива.
 
Ми бачили стількох, що навряд чи хтось новий до нас іде.
Рукостискання для мене послуга, але ведмежа.
Я пишу вірші тому, що трохи боюся людей —
соромлюся віч­на¬віч переказати свої спостереження.
Хочеться просто лежати засліпленими, поруч,
як пересохлі лінзи, як церковна тиша після хору.

Ми так багато бачили, що не розуміємо, чому разом
з величезним об’ємом пам’яті не старіє тіло,
як будь¬який зношений механізм, люди мають одразу
старіти, як тільки вперше потрапляють на світло.
Адже, за великим рахунком, народитися, любі діти, —
це уже перевиконати норму сучасного світу.

Ми так скрупульозно вивіряли потрібні справи та слова,
і потім так гірко переймалися сказаним і вчиненим,
що розуміємо — поки наші сліди разом — лінія берегова 
їх змивати не буде, і нікого не зробить винним.
Я відчуваю, що через рік і більше — не залишусь один,
навіть якщо наших подихів і лишилось на кілька годин.

Ми бачили занадто, і, сподіваюся, нам це пробачать.
І, сподіваюся, пробачать те, чого ми не помітили.
Адже з інформаційною навалою, з пошуком призначень,
розумію, що варто просто бути більше привітними.
І ще точно знаю, що треба більше цілуватись,
хоча б із тією раною, на якій зараз бинт і вата.

старість поквитається з кожним

ніч переходить себе убрід
я лежу мов пристрелений дід
після густих перевтілень
я лежу серед барв і трав
тобто між тим що колись накрав
ми тепер одне ціле

що мені буде за радість і кайф
які відбиваються у зірках
у небі на них щось схоже
що мені за непоправні гріхи
вони всі на відстані ночі й руки
що мені буде боже

що мені лишиться після утіх
скільки б не рвався — не зможу усіх
повністю я порвати
навіть себе ніяк не вспокою
поїзд не здатний втиснутись в колію
поїзд дивакуватий

тіло одне але крики в нім різні
та і кричати вже дуже пізно
бо ніч заросла бородою
мудрість приходить завжди невчасно
якщо ти спершу з життям нечесний
то потім воно — з тобою

візьми мої вірші вони відплата
краще земля ніж ця чорна палата
і тиша із дощок соснових
ніч переродить себе убрід
і розпочне новий родовід
забувши мою основу

бо ранок це завжди новий кордон
це тиша потрійна мов одеколон
не місце моєму тілу
хай замість подушки будуть ікони
і не буди мене вранці ніколи
як би мені не кортіло

любов, яка працюватиме за найменших потреб

Я зігріваю долоні нашими спільними спогадами.
У мене їх повні кишені, ніби цукерок чи мушель.

Про те, що стається з тобою без нас — здогади
стримую так, як застуджений стримує кашель.

Якого кольору вірші на тобі зараз? Якого милого?
Для кого під серцем носиш сухі вересневі вінки?

Скільки в тобі перестріляно диких зірвиголов?
Як минають твої вихідні? Як — вихідні дзвінки?

Скажи, скільки разів тобі довелося
Відкидати ножиці від волосся?

Розмова з тобою — це розмова з усією відстанню
між нами, з кожним її ліхтарем і серпанком.

Я взагалі — нічого про любов. Я дещо про істинну
довіру, про яку можна слухати аж до ранку,

аж до моменту, коли душа переходить в тишу,
шум автівок — в асфальт, силікон — в молоко.

Відстань зробила з нас есемески, які, коли пишуть,
то так, ніби спілкуються за звуконепроникним склом.

Через холод не вийшло ні пари з вуст.
Мій голос не розказує, як мене звуть.

Хто описує нині твоє сум’яття? Якими вилами?
Навіщо псується, як залежані пиріжки, погода?

Відстань втікає, коли дізнається, що має справу із сильними.
Час, щоби в нім не втопитись, треба випити, ніби воду.

Хоч наша любов й завмирає, ніби стрілка годинника,
проте працюватиме знову за найменших потреб.

Це стан, коли без запліднень вагітність виникла.
Це стан, коли всі загинуть, та ніхто не помре.

Ангели секундної стрілки,
Сьогодні вас скільки?

каменоломня

— Давай кудись сходимо разом.
— В кіно?
— На каменоломню.
— Що це за жарти знущальні?
— Коли люди закохані — вони одне в одного у полоні.
— То постав, будь ласка, чайник.

— Давай прокидатися поруч.
— Звісно, я зовсім не проти,
та не зможу розплющити очі.
— Тож нам доведеться жити сліпими
й на дотик дні розрізняти і ночі.

— Давай заведемо дитину.
— Так, як заводять годинник?
— Як ступають на берег моря.
— Тоді ми з медузами матимемо зв’язки родинні.
— Вода — це людська передмова.

— У мене виріс живіт — я недостатньо вільна.
— Чим більше нас — тим вільніше.
— Ти чуєш вібрацію?
— Чую.
— Це піняться хвилі
в тобою наповненій ніші.

— Коли люди вмирають, як довго розходяться кола по них на воді?
— Питання занадто відверте.
Думаю, після смерті люди б’ються,
як у животі, але в іншу сторону смерті.

— Коханий, ти ж мене не розлюбиш, коли я уся розпухну
і народжу трьох китів?
— Перед тим, як ми сходимо на каменоломню,
   сходи на кухню —
чайник уже закипів.

вірш про повстання на вулиці Грушевського

вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік.
замість помади на дівочих вустах — трішки сажі.
поміж барабанними ударами чоловік на ліхтарі
розглядає палаючі автозаки та інші пейзажі.

у місті — війна. десятки людей поранено.
менеджер готує запальну суміш із пінопласту.
між криками та вибухами — чути пісні з Майдану.
пенсіонерка хреститься в будівельній касці.

свого однокласника, з яким носив мішки зимові
на барикади, ти впізнав згодом, за чашкою кави,
коли вдивився при першій розмові
у розріз його балаклави.

зараз ви воюєте там, де не здатні померти,
пробігаєте площею, серед гарячих гільз,
і кидаєте бруківку, яка виражає відверту
політичну позицію і є способом стримання сліз.

через кілька годин сутичок, десятків спалених шин,
після отримання рани на стегні та легкої контузії,
ви просто потиснете руки й розбіжитеся до дружин.
ті, хто разом близько були біля смерті — до смерті друзі.

а вдома, удвох із коханою, скільки б років не минуло,
ви назавжди зрозумієте, й істина ця проста —
найпалкіший поцілунок
той, що з присмаком газу на вустах.

найщиріша війна — без присутності злості.
найсердешніші люди — серед нас.
Боже, врятуй переможців.
кохана, подай протигаз.

*  *  *

альтанка в пересушенім горлі парку, з листя можна складати кубик Рубіка.
куди не глянь — вітер до сліз вдивляється тобі в очі, зосереджено й непохитно.
згадую шум нашого першого дощу, ми говорили, що це нам аплодує публіка.
і те, як ми рухались у дощі між краплинами. нам одне одного було — небохідно.

листопад глибокий, як поріз. у висолоплений горизонт вдивляюся подумки.
згадую наш перший з тобою сніг, обіцяли одне одному, що він ніколи не розтане.
і досі, коли торкаюсь фотографій з тобою, на тобі з’являються нові родимки.
і знаю — якщо у відстані забрати приголосні й голосні, то відстані — не стане.

дерева, як склянки: наполовину спустошені, наполовину — наповнені.
які з них швидше здуріють? ті, у кого нема пальців, чи ті, у кого їх досі п’ять?
згадую наше перше сонце, промені, ніби язик собаки, пестливі й упевнені.
і кричу в рукав, щоб внутрішні звірі не будили людей, бо будинки вже сплять.

згадую все, що з тобою у мене ставалося вперше — нічні купання у водоймі,
бадмінтон на даху будинку, спільна ванна поп­корну, індикатор на тесті.
спогади як люди, як цивілізації — бувають забуті всіма, бувають відомі.
ростити позитивну пам’ять — це ніби з чорновиків відшліфовувати поетичні тексти.

хочу замовкнути, ніби загіпнотизувати повітря клацанням пальця.
замовкнути і спостерігати за деревами, що ростуть у позі Оранти.
бо сьогодні я вкотре згадував, кохана, як це — твоїм волоссям гратися.
бо сьогодні я вперше в житті писав вірш про тебе до самого ранку.

не читайте Коробчука

не читайте Коробчука.
такого поета немає.
ось його права в серці рука.
ось його дика зграя.

він переховується між краплин.
вчиться читати стіни.
його переводять на карантин
від фотографій спільних.

я вже забув всі його імена.
певні непевні вчинки.
третя година ночі. зима.
тануть обличчям сніжинки.

він це писав давно, а тепер
поезії в ньому немає.
він заспокоївся, значить — помер.
в тобі його вірші минають.

тануть на шкірі його письмена.
навчився писати зливу
і снігопад, який зараз мина.
та вірші уже — неможливо.

не читайте Коробчука.
ці букви вологі й холодні.
хто його досі ще не читав,
той прочитав сьогодні.

Про автора:Павло Петрович Коробчук — поет, прозаїк, музикант, журналіст. Народився 12 липня 1984 року. Навчався в КНУ ім. Т. Г. Шевченка на східній філології.
Автор книг поезії «Натщенебо», «Цілодобово», «Кайфологія», «Динозавр», «Мерехтіло». Актор роману «Море для шульги», книги оповідань «Священна книга гоповідань», а також книги вибраних віршів, що вийшла словацькою мовою («Kameolom»).
Переможець понад десяти літературних конкурсів. Переможець п’ятнадцяти літературних слемів. Брав участь у сотнях літературних вечорів, фестивалів в Україні, а також у Мінську, Варшаві, Кракові, Вроцлаві, Празі, Москві. Твори перекладалися на англійську, німецьку, словацьку, польську, російську, литовську, білоруську, італійську, чеську мови.
Мешкає в Києві. Працює в сфері журналістики. Був головним редактором кількох інтернет­сайтів. Також займається музикою: грає на барабанах та пише електронну музику.

Iрина Шувалова (Київ)

*  *  *

я — камінь, я по тебе прийшов.
дивись, у тебе замість рота  — шов;
у тебе замість руки — ріка.
давай я тебе покладу в мішок,
шоб навіть слід твій із нього не протікав.

я — гора, а у тебе в нутрі діра.
збирайся — пора, пора.
бачиш, з­за кожного дерева
хтось чорнесенький визира.

я — порог, я — пором.
я у тебе штовхаюся під ребром,
я тримаю тебе за карк.
скільки в зошит не шкрябай, з духами не говори,
все одно ти — скіпка,
отже, запалять — гори.
теж мені жанна д’арк.

я — камінь. я на тебе чекав.
клямка зачепилася за рукав,
бризнула сіль з очей.
все одно ти не жінка — а ріка,
тому, зрештою, яка різниця, яка,
що тобою тече.

(до Лишеги)

і дерево те між дерев що втомилось стояти
лягає і слухає жовту запалену землю
її глухувату і трохи незвичну вимову

вночі по розбитому пляжу іди на маяк
коли вже втомилась від цілості чаша твоя
господь її тріщинки світлом заклеює знову

ще стільки птахів заночує у нас в голосах
об камінь як перше ламатиме зуби коса
і пізно шугатиме полум’я болю з­під ребер

ще стільки зірок не засвічено в нашому небі
йдемо між водою і мороком десь посередині
і грізно залізно дзвенить під ногами роса

і хто нас навчив говорити і хто обіцяв
що слово зав’яже у вузол стрілу і стрільця
що слово спинятиме ріки здвигатиме гори

натомість ця мова тече з наших дір і щілин
не скорена ротом не втримана сіттю судин
береш її в кліщі вона проступає крізь пори

так дерево лігши знаходить коріння своє
щось трепетне вище і віще із нас постає
і повниться співом порожня хребта бадилина

на пляжі нікого і вітер штовхає у спину
палає полин і з пітьмою вогонь заграє
і море із ніг наших босих облизує піну

*  *  *

шерстю вологою тулиться ніч до одвірка
солодко й мертво запахло в порожньому парку
пам’ять сліпа а в кишені у осені дірка
скоро крізь неї посиплеться біла крупа

стій перелітний і слухай рипіння паркету
дзенькіт брудних тарілок скрекотіння мотору
все що людське — незабаром накриють замети
все що живе — загалом помертвішає скоро

боже даруй мені милість частіше не знати
більше не чути і мокре обличчя ховати
в чийсь цигарками пропахлий заношений светр

боже я птаха із дроту я жінка із вати
як мені тяжко в цій осені перебувати
як мені страшно ловити за лікоть тебе

нам так багато відміряно мудрості. м’яко
сіна соломи під ноги постелено — падай
дивишся осені довго в обличчя — і злякано
бачиш — там жодного поруху жодної вади
нам не втекти від її потаємної влади

мряку пронизує місяця скабка сталева
білу блошву із гілля вибирають дерева

люблін

місячні твої любліне цикли
подорожній іде кварталом невидимим
несе в одній кишені смерть
а в іншій виноградне зерно
ходить ніч­убивця кицею по бруківці
а примари заздрісні кругловиді
і примари темні худі мов жердь
виставили по свічечці у вікно

подорожній п’є у кнайпі гірке вино
чорний сич вітається з ним на ідишу
вбрався в тлін і паводок? це воно
так і підеш

вищерблені твої любліне зуби
подорожній зазирає в будинків пащі
йому назустріч виходить жовта ріка
йому назустріч виходить кам’яна сльота
через місто кого на возах везуть?
хто з­за рогу хапає тебе за плащ?
н тобі чашку мишачого молока
ходи своєю дорогою — і не питай

подорожній в браму стукає кулаком
сіль на біль припрошує повимінювати
а зсередини чується: ти ніхто
всі ми тіні тут

вітром вибілені твої любліне ребра
місяць видерся на дах — і обірвався
їхав вершник повз ворота — і спотикнувся
чорний ліс хребет свій зламаний переріс
подорожній вулицю за руку бере
вона каже — у тебе шафранова голова
в тебе з вух росте золота трава
який чорт тебе такого сюди приніс?

подорожній агов подорожній
що там каменем лежить в твоїй сумці порожній?
мертві риби навшпиньки виходять з ріки

і горять свічки на облуплених підвіконнях
як маяки

лодзь

гойдай мою лодію море асфальту і бруку
пошли мені снігу і хліба в простягнуту руку
ім’я моє білим на сірих будинках пиши
гойдай мене море топити мене не спіши

лиши мені кілька немитих невибитих вікон
у вікнах обличчя які не міняються з віком
у вікнах обличчя які пам’ятають мене
бо як я інакше лишусь коли я промине

годуй мене море фабричним настояним димом
нам вистачить мертвих аби гарувати з живими
нам вистачить мертвих аби налягати на весла
коли ж їх забракне навчим веслувати воскреслих

неси мою лодію море в залізних руках
нам вистачить мертвих аби станцювать на кістках
від щастя я плачу коли в мене горе я п’ю
гойдай мою лодію море камінну мою

Про автора: Ірина Шувалова— українська поетка та перекладачка, народилася в Києві 1986 року. Вона здобула освіту з філософії та перекладу в Україні, а також закінчила магістратуру з порівняльного літературознавства в Dartmouth College (США) за програмою Фулбрайта. Ірина є лавреаткою понад десяти українських та міжнародних премій та нагород у галузі поезії та художнього перекладу (в тому числі володаркою першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» та міжнародної перекладацької премії Бродського / Спендера). Учасниця літературних проектів та резиденцій у Великобританії, Греції, Литві, Латвії, Росії, США — зокрема її обрано стипендіаткою Hawthornden Fellowship (Шотландія) 2015 року. Ірина є авторкою трьох поетичних збірок — «Ран» (2011), «Ос» (2014) та «Аз» (2014). Її поезія, переклади та публіцистичні дописи широко друкувалися в українській та закордонній періодиці, зокрема в Ambit, Modern Poetry in Translation, Poetry International, The International Poetry Review та Words Without Borders. Вірші Ірини перекладено вісьмома мовами.

Дмитро Лазуткiн (Київ)

Польова кухня

* * *

пробито легені цього дня
і сонце котиться згори — вниз
тонуть квартали в холодних вогнях
кидайте хмиз кидайте хмиз

ми проміняли простір на час
і буру породу — ділили на всіх…
східна природа у наших причасть —
ллється у спирт березовий сік

і пальці губляться посеред струн
і пісня тримається на голосних
це вдалий час щоб очолити бунт
палити мости і вмирати за них

так і чекаєш що саме в цю мить
хтось має сказати про головне
що все заспокоїться переболить
але нікого не омине

* * *

Історія помсти — це теплі родинні сосунки,
де варто позбутись дружини, щоб звабити тещу.
Спочатку невинні зв’язки, нетривкі поцілунки,
а потім — на площу, у пащу, бризкати кетчуп.

Усі застороги, звичайно ж, лунатимуть всує,
бо робляться тими, хто так і не вийшов з підвалів.
І день помічає — як ніч, поза ним, — коронує
рудих мушкетерів і сірих своїх кардиналів.

Та десь понад річкою — рветься дощу пуповина.
Допоки  вітри ще розносять дитячі малюнки,
ти можеш зазначити: всюди моя Батьківщина…
Сльоза Богородиці, стерті у порох коліна,
а далі як завжди — історія помсти, родинні стосунки…

* * *

конає ніч жертовним янголям
стікає з вуст плеяда однодумців
моя земля — колиска білих плям
колекція альбомних репродукцій

і ти мов гість заходиш в цей вертеп
і мов актор стаєш його частиною
і повив з моря і жагучий степ
нарешті відчуваєш батьківщиною

тому — ходи по небо по любов
ісламським дивом християнським видивом
поміж будівель кинутих ребром
на цю поверхню вдихом або видихом —

бо так чи ні — однак — бо ні чи так
тобі розкажуть потім — всі обізнані —
зірки-пророки люди-телевізори...

ти сам собі — і вітер і вітряк...

2012

ПОЛЬОВА КУХНЯ

пора тривка мов імена загиблих
і вздовж кордону — тягнеться трава…
я вигадав тебе на перший видих
на другий — я відчув твої слова

ніхто не знав — де згуба а де зрада
прицілом поєднавшись мов хрестом
листок здригався
зависав
і падав
бездомний пес крутив своїм хвостом

і ця країна що м’яка як глина
і зорі що у темряву течуть...
на пагорбі примарилась дитина
вона прозора і її не вб’ють

все знаючи — розділиш дні і ночі
навпомацки ітимеш — крок у крок…
ти обіцяв я вірив
Авва Отче
лови мене на зламаний гачок
я — твоя риба
я — за течією
в осінньому тумані край доріг
вимолююся правдою твоєю
і витікаю цівкою з-під ніг
але такі липкі тепер світанки
така непевна між краплин хода
що ранами вимірюються ранки
що кров’ю напивається вода

і щось таке беззахисне між нами
звивається в осінню каламуть
і тіні сновигають блокпостами
закурюють і мовчки далі йдуть

* * *

Імператор нагадує сонце,
Його тінь — велику свиню.
Крізь будівлі, пропалені вітром, проростає тонюсінький кріп.
Засинає кохана в підвалі, батальйони просять вогню,
І занедбаний всесвіт — мов спалений сніп.

Це моє і твоє, попри стишені лоскоти трав,
Хоч до рани то все прикладай — але скільки тих ран?
Я кохав тебе, жив у тобі, я торкався заграв…
Я вважав що і я океан,
І що ти — океан.

Так між смертю і смертю — гойдають останні човни.
І оглухлі собаки чекають — коли все мине.
І стоїш собі глупо — й не знаєш — де ми, де вони…
І волаєш тупою коровою — вбийте мене!

КОРАБЛИК

відлига осіння м’які біоритми
виходиш з кімнати і тягне курити
світити вогні крізь туман
не квапся кораблику краще причалюй
ніщо не розвіє твоєї печалі
сліпий океан

якщо твої вени відкриті мов шлюзи
якщо твої спогади мертві медузи
або якщо навіть живі
тримай свої крапки скидай свої коми
і май собі у арсеналі прийоми
як доля твоя — больові —

з прихватом за руку з прицілом на серце
та втрати не варті — розбитого скельця
і всіх недопитих пляшок —
у наших під’їздах у скверах і парках
в юнацьких чернетках в ошатних фільварках
у мріях загорнутих в шовк

і те де я схибив і те у що вірив
не важить сльози у годину приливів
кохана ти знаєш про це
я буду стрибати хиткими вітрами
я гратиму гами твоїми ногами
бо музика понад усe

* * *

Мій присмак в твоєму роті
Твій слід на моїх раменах
В солодкій оцій дрімоті
Ніхто не бере полонених

Я знаю ти хижа дуже
Ти знаєш я п’яний чесно
І як же нам очі мружить —
Ця ніжності кара небесна

Що стелиться між листками
Що ластиться і тріпоче
Торкайся мене руками
Торкайся мене як хочеш

У дикій оцій країні
У сонячній цій системі
Ми так бездоганно винні —
І це нам стискає легені

Але попри знаки і мітки
Але попри ритми і рими
Дерева нічні мов свідки
Ростуть назавжди німими

Щоб тихе твоє зітхання
Будило зі сну коріння
Бо що їм усі заклинання
Бо що їм усі ворожіння

Якщо лише тиша навпроти
Якщо все залежить від мене —
Твій присмак в моєму роті
Мій слід на твоїх раменах

* * *

У цієї війни є корінь — «вій»,
у цієї країни є Бог — він наш...
Тож давай — згортай свіжі сни в сувій,
цей непевний крам, цей сумний вантаж.

Де спадають солоні зорі з рамен,
ніби краплі — підступні та больові…
У цієї печалі є безліч імен
і вони відлунюють мов живі.

Бог один на всіх і один за всіх,
командир комусь, а комусь медбрат.
Він учора тихо на землю ліг,
а сьогодні тінню пройшов крізь сад.

Підійміть мені віки — занадто печуть,
адже попіл спадає на стиглі слова,
і дощі прямовисні — неначе ртуть,
і неначе докір — руда трава.

У живій воді і у мертвій воді
почувається добре сліпий пацюк…
Ми мечем повінчані в цій ході,
ми очами виїли землю цю.

Тож давай згортай свіжі сни в сувій
і зникай у сутіні сніговій...
Моє серце — мовчи,
моя жінко — вий...
у цієї країни є Бог — він свій.

* * *

дівчинка вимазалася саджаючи шпалери на клей
але продовжує говорити не приховуючи захвату щирого
напевно з такими ж інтонаціями акторка саша грей
могла б читати вголос уривки з «п’ятдесяти відтінків сірого»

але реальне життя і література розходяться долею як
підводний човен з — наприклад — катером для прогулянок
                          і побачень
і врешті-решт не кожна красуня дозволить щоб її якийсь дивак
жорстоко використовував не за прямим призначенням

хоча у весни невблаганної є свій метафізичний сенс
і у праці завзятої — елемент насильства за обопільною згодою…
та й де ти знайдеш такого мільярдера який думає тільки про секс?
з нашою екологією і з цією дурною роботою…

та гібридні пастки — ніби розплавлені сонцем сніговики
більшою мірою — фантомні болі ніж якась зафіксована матриця
тож нехай собі далі напружено тверднуть бруньки
шпалери клеються добре…
і любов несподівано трапиться

читать далее

Марцiн Орлiнський (Варшава)

Але це вже деталi

В інший бік

Не повинно починатися з не. Тож почну
з тож. Наперекір полоністам, психологам,

спеціалістам з реклами, фраєрам, що ходять
з рівною спиною, глибокого дихання, естетичного

вигляду і несмердючого підтирання заду.
Революція починається тут: на цих кількох

квадратних сантиметрах. Ще мить,
ще один дзвінок, один е-мейл — і сантиметри

змінюються в метри й кілометри. Відвернися.
Збери докупи свої погляди, а потім їм

запереч. Прочитай книжку про щось, що ніколи
тебе не цікавило. Найбільші проблеми лежать

на вулиці. Відповідне тобі місце — це відсутність місця.
Лише поза місцем починаєш бути собою.

Набір на роботу

Я не маю в собі стільки енергії й задумів, як
хотіли б мої мотиваційні листи. Я не бачу себе

в ролі спеціаліста, референта і менеджера. Не прагну
викликів і відповідальності. Маю в одному місці

участь у цікавих і розвиваючих проектах. Клав я
на молодий, ефективний і відкритий колектив.

А свій спортзал і робочий телефон можете собі
засунути. Чому ж я надіслав анкети?

Щось перетворило мене в когось, хто сам
проти себе плете змову. Хто вимахується

на образ і подобу когось іншого.  Щось взялося
за мене і по мені пройшлося. Тому,

шановний пане, я відмовляюся від працевлаштування.
А кава, мушу визнати, була навіть смачною.

Чужі мови

Наші батьки розмовляють російською, ми англійською,
а наші діти? Готовий битися об заклад, що вивчатимуть

китайську. Нічого дивного, що ми не можемо
порозумітися. Навіть Маркс не передбачував такого

повороту подій. Не кажучи вже про Ніцше
чи Фройда. Якщо вже мова про них, то найбільш

підозрілими мені здаються очевидні речі.
Наприклад, поєднання процесу писання віршів

з поезією. Або викрикування націоналістичних гасел —
з патріотизмом. Але це вже деталі.

Найпрекраснішим є момент, коли ми стаємо один
Перед одним і несподівано нам вдається знайти спільну мову. 

Перший вірш про любов

Їбав я вулиці, які намагаються привласнити
заслинені розробники і безмозкі чиновники.

Їбав я приятелів, які обіцяли бути приятелями,
а потім мене розфрендили.

Їбав я полиці у своїй маленькій квартирі, які
вгинаються під вагою непотрібних теорій.

Їбав я розчинники сенсу та інші миючі засоби,
які відволікають увагу від справді важливих речей.

Їбав я ідіотів, які знають усе на світі,
і спритників із задертим носом.

Їбав я мотиваційні листи, в яких я продавав
свій час, бо час продавати не можна.

Їбав я корпорації за те, що їбуть мене на кожному
кроці, навіть коли я їбуся і коли помираю.

Їбав я церкву, яка їбе дітей, благословляє
танки і розкрадає землю, цю землю.

Їбав я філософів, які створили Бога і вбили
Бога, бо безкінечною є влада людини над людьми.

Їбав я любов з товстих, важких романів,
бо справжня любов рветься на всі боки.

Що ще? Кохаю і буваю нестерпним.
Але передусім кохаю.

Що існує

Не існує поезії. Адже кожен вірш є
листівкою із відпустки чи некрологом. Не існує

інтерпретації. Кожне читання це лише рух долоні
у вокзальній касі або лампа у вікні під час

осінньої віхоли. Не існує людини. Є лише
спроби вдягнути крихке й бридке тіло

в теплий чи елегантний одяг. І ні, не існує
нічого такого, як нез’ясовані обставини

смерті. Смерть завжди є вражаюче ясною.
Існують лише нез’ясовані обставини життя.

Переклав з польської Андрій Любка

Про автора: Марцін Орлінський — польський поет, літературний критик і публіцист. Народився 1980 року. Закінчив філософський факультет Варшавського університету, захистив дисертацію в Інституті літератури Польської академії наук. Автор збірок віршів «Муму буму» (2006), «Парад дрезин» (2010), «Осколки і сміх» (2010), «Пульс» (2014), а також книжки прози «Втручання» (2014). Вірші перекладено англійською, німецькою, шведською і російською мовами. Живе і працює у Варшаві.
Сайт письменника:www.marcinorlinski.pl

читать далее

Iрина Цілик (Київ)

.не про війну.

«Але, будь ласка, давайте не про війну», —
Організатори знов і вкотре просять.
«То що читати?» — брови хатинкою гну.
«А про любов. Бо війни всім уже досить».

А про любов — ну, добре, нехай про любов.
Коханий, знаєш, я все ходжу по колу.
Без тебе світ тут посипався, от їй-бо.
І навпаки — я зібрана, як ніколи.

Та ж розберусь, як почистити пилосос
І як втискатись ночами в пусту постіль.
Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон: 
Порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл.

Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей,
Я обживаю свій паралельний вимір.
Із снів яскравих, ніби альбоми Taschen,
Ми повернемось в майбутнє цілком новими.

Так, всім у Києві досить війни, авжеж.
І я мовчу про Слов’янськ чи Піски, тим паче.
А пух з тополь, дивись, атакує вже —
Летить і липне враз на армійський хавчик.

Що про любов… Так все ж про любов кругом.
Цей теплий дощ, ці чорні шляхи рядами,  
І мокрі щоки, і небо, і полігон
Із усіма — й твоїми також — слідами.

Травень 2015

*  *  *

Бий, барабан, бий, барабан.
Місто пахне бургерами й лавандою
з мішка на розкладці вуличного торгівця.
Мій Поділ пульсує.
Чи то просто метро бурчить в його череві?
Бий, барабан. Читайся, реп,
п’яними філософами в батлі
просто посеред вулиці.
Ааа, я з тюрми відкинувся, на хую вертів усе, —
в мікрофон бурмоче домашній хлопчик
з очима сірими.
А військові на ротації стоять, слухають,
тривожать весь кольоровий люд
зеленими формами,
і такими квадратними плечима,
і такими прямокутними поглядами.
Ви помітили, як багато тепер військових
у моєму Києві?
Місто тихо сміється.
Місто все бачило.
Відчуваю його тонкі вібрації
поміж лисих гір з жіночими іменами.
Эх, яблочко, сбоку красное,
что Укрине конец —
дело ясное.
Це ж тут співали
п’яні філософи у брудних шинелях?
І розстрілювали, розстрілювали
контрреволюцію з «малоросійськими вусами».
Нещодавно.
Лише років сто тому.
І раніше, й потім.
Але як тривожать та заспокоюють
ці зелені піксельні форми в моєму місті,
що все бачило...
Бий, барабан. Бий, барабан.
Просто хочеться жити
в цьому древньому Києві,
в нестерпному цьому часі.

Травень 2015

*  *  *

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе — до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
Побуту, вона думає — ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
Втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
І я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
Вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
І сонце впаде в кропиву за чужими городами,
І нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім — ягоди, потім — гурки. 
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
Нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
Згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
Вмивається, думає, стоїть — дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Травень 2015

*  *  *

Перерахуй на п’ять касок і випий три шоти —
Ми так живем. Виживаєм, вірніше, тихцем.
Та не рятують кевларові майки і шорти
Від цього чорного літа з безоким лицем.

Run, Forrest, run. Ти ще можеш як мінімум бігти.
Втоптуй в асфальт ці даремні ненависть і страх,
Поки у мертвих військових волосся і нігті
Вже проростають травою в донбаських степах.

Мчати на смерть, нагло віку собі вкоротити
Здатен не кожен. Ти здатен? — питання у лоб.
А на Майдані тепер продаються магніти,
Бій на Грушевського на холодильники щоб.

Знаєш, насправді, цукерки всі-всі без начинки,
І що не вибереш — втратиш ще більше, на жаль.
А десь під ранок приходять нездійснені вчинки
Випити крові у наших вчорашніх бажань.

Ми не втечемо від себе, куди правду діти.
Live, Forrest, live. Поки небо тебе береже.
Нам із тобою потрібно тепер народити
Тисячі хлопчиків... Тисячі, тисячі вже.

Просто біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,
Поки війна із війною зминає траву.
І тільки місяць стікає блідим перламутром
На закривавлено-макову передову.

Липень 2014

.розмови.

                                                               Алі К.

Супить брови: «Она же не мебель. Ну!
Как ее заберешь?! Вы смешные. Как?»
Курить, сердиться, скручує ще одну
Сигарету, сміється, гризе бокал.

Вона — тут. Мама — там. Бо у мами дім.
Дім без вікон, але із дверима все ж.
Там бомблять час від часу міста, й тоді
Небом ширяться зблиски швидких пожеж.

Мама ходить на цвинтар — там є зв’язок.
Батарея не здохла, це добрий знак.
Доча має дізнатися, що бузок
Вже відцвів, а в підвалі безпечно, так.  

Заморозки розтанули. Тріснув дах.   
Тьотю Люсю з кутка наздогнав снаряд.
Мама ходить між плитами, у слідах
Її ніг просідає зелений ряст.

Носить їжу в «психушку», бо хто ж іще?
Дорікає сусіду — голосував!
А тепер будинок згорів ущент.
«Только сделал ремонт!» От і здрасьтє вам.

І собаки чомусь не їдять… Це стрес.
Все не звикнуть, ховаються до кімнат.
Риже сонце сідає на свіжий хрест
І стирає кривульки імен і дат.

«Так а кто же бомбит?» — «А я знаю, что ль!
Явно эти. Но, может, и наши. Вдруг…»
Із криївки не видно. Хто вижив, той
Кепський свідок: підвал, темнота і — звук.

Все. Ну, досить. Допоки не розрядивсь.
Ще дві риски на цілу чумну весну.
Мама йде. Сонце падає врешті вниз.
Доча хмуриться, скручує ще одну…

Червень 2015

*  *  *

Люди у в’єтнамках vs люди в берцях.
Хоча ні, нема ніякого версусу.
Нема суперечності.
Люди у в’єтнамках чекають
на людей у берцях,
відмірюють кожен крок, кожен день —
триста шістдесят п’ять, триста шістдесят чотири...

Або не чекають.
Збирають валізи до Греції.
Канікули, літо.
Ніхто не винен, кінець кінцем.

Або не чекають і збирають валізи до Греції,
але перераховують, перераховують 
всім ахіллесам на нові літні берці
з нубуку й кордури.
Щоби дихалось.
Щоб вберегло.

Варіантів — безліч.
Всі вірні або неправильні.

Вечорами люди в берцях
скидають баласт
і рачками ховаються до своїх панцирів —
своїх спальників.
Гортають деякий час стрічки
паралельних життів у смартфонах,
дивуються трохи.
«Греція. Круто. Колись і я...»
А відтак приходять короткі нестерпні сни
про вакханок або сирен
із ніжними голосами.

Спи, мій милий.
Ти знаєш, під ранок
завжди сняться
рідні люди у в’єтнамках
і ті, інші,
в маленьких ортопедичних сандаликах.

Червень 2015

*  *  *

Я пам’ятаю, він кинув цю жменю купонів
Так артистично, презирливо просто в конфорку,
І мамин крик полетів поміж тихих районів,
Коли вогонь енергійно здійнявся і форкнув.

...На папірці обгорілі ми потім купили
Масло, і снікерс, і свіжу клейончасту шторку.

Сіре пюре моїх снів, що ти робиш, не треба.
Згадую нашу тахту, і книжки, і нунчаки.
Так наполегливо б’ється дитинство під ребра,
Щоб закінчити хоч щось і хоч щось розпочати.

...Але в потьомкінських селах тих буднів веселих,
Я пам’ятаю, «Pink Floyd» умикали за чаєм.

І жовтенятський значок на шкільній моїй формі
Деякий час був блискучим, приємним на дотик.
Ми все стояли на враз спорожнілій платформі —
Цей поїзд рушив, а той не приходив аж доти,

Поки за двадцять із чимось новими очима
Не довелося цілком осягнути весь дотеп.

Десь і в мені залишився обвуглений сховок.
Ненадруковані кадри, непройдений простір.
Корчились мовчки за стінами бляклих хрущовок
Зламані долі і наші дзвінкі дев’яності.

...Але на стику етапів правління сатрапів
родяться люди яскраві, зухвалі, непрОсті.

В куцих строкатих штанцях, на колінах зашитих,
Бігає й досі по колу реальність новітня.
Щоб закінчити хоч щось і навчитися жити,
Я зупиняюсь і довго хапаю повітря.

Тату і мамо, я вмію, я все розумію.
...Жменька купонів і листя розносяться вітром.

Травень 2015

.канікули.

Тут риби стрибають в долоні і лащаться.
Тут ніжним цейтрафером кліпають дні.
Стираємо простір і час якнайкраще. Це
Так легко — ми п’яні, веселі, смішні.

Пливемо навзнак проти вітру і течії,
Цитуємо класиків, куримо дурь.
Та щось вигасає за кожною втечею
Від себе самих до поривчастих бздур.

Смакуючи суть гедонізму від А до Я,
Несемось по стрічній, де прірва — за крок.
А на поворотах заносить, і падаєм,
Збиваючи радісно лікті у кров.

П’ємо жолондкову, а з космосу зграями
Зірки опадають. Та тільки, на жаль,
Ми знову (і завжди) ніяк не встигаємо
Згадати принаймні якесь із бажань.

Поранені в серце минулими шлюбами,
Смішними любовями, грішми, людьми,
Ми дуже старанно нікого не любимо,
Бо надто самі недолюблені ми.

Всі рано чи пізно дістанем навиліт, ким
Би вже не були в найміцнішій броні.
А тридцятирічні розгублені підлітки —
Сумирні, сімейні, самотні, смутні...

Воложисті ночі, розпечені полудні,
Поквапливі селфі на гідному тлі
Й раптове спустошення в пійманім погляді,
Як мертва комашка в духмяній смолі.

Серпень 2014

.піп іван.

Вранці гори парним молоком аж по маківку залляті.
Зупинити цю мить? То є марний безпомічний блеф.
Я шукаю слова у моїй зашлакованій пам’яті
Й машинально намацую пальцями яблучко-F.

Слів забракне однаково в цій рафінованій благості.
Я маленька, а гори — великі. Нема їм кінця.  
І заходиться стукотом серце від самої малості —
Каламутного запаху сирості та чебреця.

Ці кирпаті Карпати задерли носи надто високо.
Та чим ближче до неба, тим менше скрутних роздоріж,
І біліші у небі хмаринок недзьобані висівки,
Й калатальця коров’ячих дзвоників б’ються гучніш.

Залишаю сліди від кросівок розмитими мітками.
Я велика, а гори — ще більші. Мій всесвіт пливе, 
І безмежна природа годує розбухлими тітьками 
Все живе.

Липень 2014

*  *  *

Все як завжди.
Вибрикує кавомолка.
Двір гуркоче «Ляпісом».
Пахнуть груші.
Дзумчать оси.
На шнурку поважно
сушиться футболка з написом
«We support Ukrainian army forces».
І пістрявою стрічкою слизько
повзуть новини —
десь далеко
надцять поранено, надцять вбито...
стріляють «Градами»...
в Донецьку бій...
Серпень плавить мізки
спекою
і почуттям провини.
Українська правда
несамовито
експортує біль.

Все як вчора.
Натирають в’єтнамки,
і роботи, роботи завал.
Тече піт.
Де подівся skype в моїм макінтоші,
щось не збагну...
Духота чорна
нами плямкає,
а приватівський термінал
тупить,
не хоче
перераховувати гроші на війну.

Все як завтра.
У звичнім замкненім колі.
Дитьо в селі прилаштоване.
Я втомилася.
Нова цяцька глючить.
Треба поставити бойлер,
полити квіти вже!
Вони живі...
Але раптом
зустрінеш десь на Подолі
гарного хлопця з ногою ампутованою,
на милицях,
і зненацька скрючить
від безтямного болю,
й мовчки витимеш
собі в живіт.

Серпень 2014

*  *  *

Підстрибуєш раптом вночі і скролиш, скролиш.
Цей інформаційний голод тепер на часі.
Дзвенять комарі. За вікнами сіро. То лиш
Іще один день життя і війни почався.

Відкинута ковдра стигне у місці згину.
Біжать заголовки, факти плодять нечуло.
Мій син уві сні сміється. На сході гинуть,
Щоб він уві сні сміявся, а я це чула.

І ще один день. Надворі скребуть асфальти.
Тікають кава і дійсність чимдуж від мене.
«Ми знову зазнали втрат», — повідомлять шпальти
І вкажуть цифри, принизливо-безіменні.

Серпень 2014

.листопадові.

Ми, листопадові, купчимось нині у стаї
І відлітаєм. До себе самих, здебільшого.
Баба в дублянці з картатої сумки дістане
Варені яйця і книжку з твоїми віршами.

Так мало світла й любові. Ховай в камуфляжі
Мокре лице. Не розказуй лиш, чи то кров, чи ні.
Все, що в нас є, — завжди в межах ручної поклажі.
Вуса і хвіст — ось шенгени мої прострочені.

Траса, поля, чорних стерень оголені вістря
І сухоребрі дерева в дірявих светриках.
Нам, листопадовим, скоро забракне повітря
І не завадить принаймні якась конкретика.

Тільки дорога розпоре всі шви по-живому.
Можеш — несися вперед, поки вдосталь просвітів.
Ми не старіємо. Зрештою, у контровому
Кожен молодший на кілька даремних досвідів.

А перше скло на калюжах під колесом трісне —
Тисячі скалок, мов «Гради», злетять за жертвами.
Побережи своє серце. Ці лови зумисні,
Це снігова королева прийшла за мертвими.

Марно. Ми надто живі — ще ламаємо стіни,
Любимось, як ошалілі, між злими війнами.
А хтось з-за хмари слідкує за нами постійно
І дістає до землі золотими віями.

Листопад 2014

.зима.

Зима — то мій Будда.

За законами побуту і буття
ця велика тиша-в-мені набута,
а любов — уроджена,
як знаття
про Всесвіт
на стадії ембріона.

Запорошена снігом,
малиновими щоками граючи,
я стою сама в цій тиші
ніби в центрі порожнього стадіону,
і кричу, мовчу.
А довкола — зірок ти-ищі!

Знаю, ч и й
то голос в мені вібрує
при цьому хрипким джазом.
Я молитись не вмію,
але беру і
джазую з ним разом:
«Пам-па-рай-ру-рам».

Бо зима — то моя буда.
Я лежу в ній,
ховаю лапами ніс, тану.
Сніг лягає тонко, біло.
І здається —
якось воно все буде,
і я вже зупинилась десь там,
куди довго бігла.

2011

.а завтра була весна.

А завтра була тут весна. Всі чужі й свої
Пройшли блокпости безкінечних зимових днів.
В тилу і на фронті тривають тяжкі бої
За право на пристрасть, на щирість, на біль і гнів.

Торкнись моїх пальців. Хоч нібито не з руки
Кохатися поміж обвуглених порожнин.
Я знаю, чим пахнуть віднині чоловіки:
Холодною стійкістю й потом кривавих жнив.

Я знаю, як плачуть ночами жінки тепер,
Як мавки бояться гуляти в тамтих лісах —
Занадто багато вже мін по весні. Сапер
Допоки ще коси всім вербам не прочесав.

Зігрій мої пальці, щоб часом ніхто не взнав,
Як я провалилась в сипучі твої піски.
Так хочеться з повного зросту лягти навзнак
І лапати пролісків перших тугі соски.

А завтра була тут війна. По краях фронтів
Так само шаліють захмелені горобці.
Від стерпної важкості наших оцих буттів
Зав’яжуться там, де не видно, товсті рубці.

І все ж наступає весна як останній спас.
Крізь цілик і мушку дивись на її сліди.
Тримай мої пальці. Бо завтра не буде нас.
А доторк — лишиться. Надовго чи назавжди.

Лютий 2015

.ніжність Шредінґера.

Твоя ніжність — це ніжність Шредінґера:
Вона є та її не існує в якомусь сенсі.
Я би не зачіпала твого нутра,
Але все ж мені цікаво, що ти носиш у серці.

У цих веснах я собі добре живу.
Тільки іноді сниться така весела текіла, 
Ніби тіло падає в сіру траву
Під вагою іншого, більшого, важкого тіла.

Там, де сонце сідає за гаражі 
Й фіолетові дерева втомлено їсть іржею,
Я тобі покажу всі сховки чужі
Або навіть краще — свою душу, пружну й рожеву.

Я тобі покажу цю забуту гру,
Ці давно облишені лови над прірвою в житі.
І ти знаєш, мені не потрібен пруф,
Щоб повірити в ці миттєвості, хоч раз прожиті.

Тож танцюй, поки музика ще трива,
Поки в рими неточні ми тикаємось незряче.
Ця любов — не любов, а гра у слова
І підплавлені жвачки у джинсах моїх гарячих.

Березень 2015

*  *  *

А вона мені і каже: «Ми тепер розлучаємося двічі на місяць».
«Ну, і?» — питаю я. «Але ж діти! І те вже добре, що я знов не вагітна».
Так, я пам’ятаю цих двох, як вони колись не знаходили собі місця
Нарізно, як торкалися один одного безкінечно, для всіх помітно.

Але він мені і каже: «Хорошим шлюбом керує взаємна ненависть».
І сміється, цитує Довлатова. Мені дають чаю, мені тут раді.
А магнолія зацвіла рожевим, і то вже у нашому місті навіть.
Все не так погано, але їй противний сам звук його голосу, насправді.

Все не так погано. Їхні діти — світлі, такі однакові й різні дуже.
Між маленьких неправд життя триває, і триває, як у всіх, вдало ніби.
Перед тим, як вийти за хлібом, вона дивиться у вікно довго, байдуже.
«Візьми куртку, вітер», — каже він. А вітер пахне весною навіть крізь шиби. 

Квітень 2015

*  *  *

Що ми можемо дати один одному,
крім нічого?
Ти — такий самий місяць з надщербленим краєм,
як і я — сонце під час затемнення.
Не дивися на мене прямо.
Знаєш, був у моїй школі один хлопчик.
Він подивився,
і — все. Не врятували.
Так і ходить досі.
Потім був іще один.
І ще…
Ці верлібри — досить безглузда спроба
побороти силабо-тоніку між нами.
Але що ми можемо дати один одному?
Тільки вірші.
Тільки хардкор.

Квітень 2015

+

Про автора: Iрина Цілик народилася в Києві. 2004 року закінчила Київський національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого з відзнакою. Працює режисеркою та асистенткою режисера в кіновиробництві. Зняла два короткометражні кінофільми — «Вдосвіта» («Blue Hour») (2008), «Помин» (2012).
Авторка кількох збірок поезії та прози, співавторка (разом з Артемом Чехом) англомовного видання «Awesome Ukraine» (вид. «Основи»), лауреатка різних літературних фестивалів. 2015 року в Ірини вийшла друком перша книжка для дітей «Таке цікаве життя» («Видавництво Старого Лева»).
Окрім фахової та літературної діяльності, співпрацює також з різними українськими виконавцями і музичними гуртами в якості поетки-пісенниці. Є авторкою слів пісні«Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та «Коzак System»).

Олег Романенко (Київ)

*  *  *

Зима розтане. Виллється-таки.
Спустошиться, як тріснуте цебро.
І в голову полізуть мріяки
про всну, яка любить тебе, бро.

Весна уже була колись тоді.
Відтоді вод немало натекло.
Тобі казали, темній сліпенді:
«Чекай, чекло, чекай її, чекло».

І я чекаю — зайвий, як баласт, —
що в водах її світлих потону,
що стану як активний предураст,
подібний весняному котану.

Весна прийде. Прийми її, зустрінь.
Хапай її щедроти, і грабуй.
По кожну твою вигадану хрінь
весна прийде. Буй-буй-бу-бу-бу-буй.

*  *  *

Тебе дуже, дуже, дуже тебе нема.
Тебе, говорячи по-простому, хуйма.

Ані крапальчика від тебе, ані шматочечка.
О серденько твоє, о волоссячко, о очечки!

Немає тебе, красивої, із вавкою на губі.
А десь пташечки тьох-тьох тобі, машиноньки тобі бі-бі.

Немає тебе, ухтишної, безмежної для кохання, яка
пробуджуєш у мені стояка із силою держака.

Прости мене, прости мене, прости ме’,
що торкнувся тебе руками пустими.

Просто вони ж лише на вигляд пусті,
на вигляд прості, а насправді товсті.

Можуть укутати тебе, ніби тепла вовна,
можуть горішків принести пригорщу повну,

займуть години твої опівнічні совині,
закружляють, залюблять у сніговинні,

у бризках сонячних, у жасмині, у конфетті.
Від тебе тепло й лоскітно в животі.

Ти ніби квітка чаю, і всі губи твої — пелюстки.
Від тебе стають незламними мої кістки.

Прийди до мене, дай волю моїм рукам,
sweetheart come, sweetheart come, sweetheart come.

Торкнися своєю рукою моєї руки.
Торкнися своєю щокою моєї щоки.

Торкнися своєю губою моєї губи.
Торкнися всією собою і полюби.

Маленька,
я вірші не пишу на столі,
я їх пишу лежачи,
столи усі замалі
і немічні.
Слова течуть, як із діжки,
про долю, що разом писали ми...
Я вірші пишу на ліжку,
на тому самому.

*  *  *

Тільце моєньке
на ймення Олег
носить одне з най-
об’ємніших ег,

кожен якого
душевний геном
вщерть і по вінця
набитий гівном,

фразами типу:
«Мрійливий ти наш,
хочеш кохати —
іди воюваш».

Я би хотів би,
щоб фразу би цю б,
кожен, хто вивив, —
умить закоцюб.

Хто показав це
словесне кия?
Я говорив це?
Та хто такий я!

Хто замахнув був
словесний цей кий?
Я говорив це?
Та хто я такий!..

...Его, якому
нестерпно і чо’сь
страшно страшенно,
немов воно хтось.

*  *  *

Не пиши про себе.
Мені це байдуже.
Мені байдуже, яку книгу ти читав днями,
з ким ти бухав,
навіть як ти кохав
дуже,
як тебе ганяли менти
і як прикордонники тебе ганяли.

Не пиши про себе.
Мені це однаково.
Мені однаково, що ти думаєш
про той чи інший фільм,
як він ліг на твою свідомість,
які ти вручив би йому відзнаки —
не пиши, не варнякай!

Не пиши про себе.
Чхати я хотів на твої метафори, 
метонімії.
Не бреши мені!
Не пиши мені!

Не пиши про себе.
Мені нецікаво про твою душу,
нецікаво, як юшать із неї сльози,
нецікаві ні радощі її, ні гризоти.
Не пиши про себе, мерзотнику!

Не пиши про себе.
Напиши про мене.
Погадай мені на гущі, яхонтовий.
Пиши про мене дужче!
Навчи мене чомусь корисному,
що потім мені у житті підійшло б.
Так само, як я про тебе написав
оце віршоване.

Аполітика

Лихоманило весь Київ.
Банду геть і таке ін.
Ну а я про тебе мріяв,
про вигн твоїх колін.

Збудували царські дачі...
Їм мільйони — як цяцьки...
Ну а я єдине бачив —
твою кицьку і цицьки.

Не імпічмент, а на нари!..
Але краще — твій пупок.
Я про нього стільки марив,
як про смак твоїх пипок.

Все пусте, зійшов на нюні,
все і досі собі сню
твої губоньки гарнюні,
твою чорну волосню.

*  *  *

Стояло дерево ногою,
і території його,
його ділянки дорогої
було у нього ого-го.
Але вона, немов дорога,
під одну ногу не ляга —
до заповітного порога
дійде роздвоєна нога.
Її колись підрили рила,
і черв у корені проліз,
і це її перетворило
на автономний організм.
Ти попростуєш просторінню.
Те діло певне і просте.
Та як забути про коріння,
що на ногах твоїх росте?
Тож у душевному горінні
вернись на свій земельний пай
та й позрізай із ніг коріння
і скраю в паю закопай.

*  *  *

Шкіра твоя новісінька і сира.
А в мене діра в бюджеті.
Я вчора гроші останні просрав
у платному туалеті.

Ти щойно розпакована, ти свіжина.
Я тіла твого живої ваги хотів купити.
Але сталася довбана обана:
я прокинувсь, а на душі — копито.

*  *  *

ти сніг
я бачу тебе ти сніг зараз
ти сніг що стікає кров’ю
я хочу тебе такою
я буду тебе такою
м’якою

ти желе
молочно-сніжне желе
оздоблене привабами
я хочу тебе лапами
я буду тебе лапами
лапа моя

Про автора: Олег Романенконародився 1979 року в Сумах.
Закінчив філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка.
Лауреат поетичних конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип», «Гранослов», «Культреванш». Ініціатор створення мистецької збірної м. Суми «Творче збіговисько «Паркан».  Вірші та проза широко друкувалися в антологіях, часописах, альманахах.
Автор збірок поезій «Абстиненція» (Львів, 2003; Київ, 2004), «Злочин Ікара» (Київ, 2004), «Речовини» (Київ, 2008), а також збірки новел «Калейдоскоп» (Київ, 2010), упорядник та видавець антології поезії двотисячників «Дві тонни» (Київ, 2007). Живе в Києві.

Анна Малігон (Київ)

*  *  *

Почувалася так, ніби кров
На підлозі вагону метро,
Мов липкі візерунки слідів — то нова моя форма…

Почувалася так, ніби хтось мене виміняв
На відро полуниць
А забрати забув…
І перон — мов причал
І червоний початок любові
Між серцем і горлом

Прокидалася так, мов уже не стріляють,
Лишень заблукале хлоп’я
З пістолетиком поряд стоїть,
І — пах-пах! — в порожнечу…
Аж раптом не те що воронка —
Чорна яма у грудях,
І маленькі червоні сліди

Їм одну полуницю — за хворого брата,
Іншу, меншу — за сина,
Ледь придавлену їм за того
Хто давив мені серце роками.
А останню — найбільшу, блискучу —
За батька, що ніколи не був мені батьком

Опусти свою смерть іграшкову
Іди, поверни мені сонце
Лицем до найдовшої ночі.
Тут — півонії й червень,
І воїни щільно стоять.
І ніколи,
Ніколи тебе вже ніхто не покине…

31.05.2015

*  *  *

Одного дня вона втече в свої хащі
Звідки ти її виніс малою
Слухатиме пісок тремтячим від плачу нутром
Аж доки великий окунь народить місяць

Вона бачитиме підводну папороть,
Пізнаватиме слизьке каміння,
Обціловане душами потопельників,
відчуватиме, як міцно стягуються часові пояси

вона проговорюватиме в долоню:
«Хай би мій день був і твоїм — одночасно,
хай би ніч твоя — накривала й мене синхронно»

Димом запахне вода річкова,
Пелюстка вітрильника, злизана язиками хвиль,
Вирине ще не раз у її баладах
Почується безутішний плач немовляти
Чи крик заблукалої птахи в останках літа
Чи якась ненароджена пісня втрати

Хто ти? Як тебе звати?
Тепла мішковина піску гойдає сонних закоханих
Смикається живий поплавок у грудях
Та знову зривається здобич.

І така безкінечна дорога — крізь воду.
І така непосильна праця — любов.

Не буди її, коли раптом засне на березі.

20.06.2015

*  *  *

Ось вона знову стоїть між нами
Японська порцелянова жінка
З чорним метеликом на потилиці

Навіщо ти годуєш своїх привидів?
Чи то я їх годую,
Підкидаючи трісочки ревнощів?

Маленьке літо ніби вибачається
Усіма відтінками зелені
Таке маленьке, мов та японка,
А ми ще не встигли навіть зустрітись
Пересварившись через уявний побут
І алкоголь
Яким я вбиваю наших майбутніх дітей
І снодійне, що так і не принесло мені
Снів про тебе

Хто з нас реальніший?
Я — по той бік монітору
(та ми неодмінно зустрінемось)
чи жінка з метеликом,
з якою стільки всього було?

Ось я знову годую привидів…

Липень, 2015

Про автора: Анна Малігон — лауреат обласних, всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Культреванш», «Смолоскип» та молодіжної премії міжнародного фестивалю поезії «Київські Лаври».
Лауреат Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2009). Брала участь у нарадах творчої молоді, літературних фестивалях (літфест у рамках Форуму видавців у Львові, «Гоголівка» та ін.). Публікувалась у численних літературних альманахах, антологіях, часописах, періодиці («Березіль», «Вітчизна», «Кур’єр Кривбасу», «Однокласник», «Літературна газета» та ін.). Отримувала стипендію Київського міського голови для обдарованої молоді (2010).
Авторка 4‑х поетичних збірок, роману «Навчи її робити це» та казкової повісті для дітей «Чарівний альбом Кароліни».

Катерина Бабкiна (Київ)

*  *  *
                                                              Жаданові

Тихі й сумирні, щодня на світанку в сезон дощів
чоловіки приходять на береги своїх футбольних полів
і сидять над водою приречено, нерухомо.
Краплі падають з чорних кіс, стікають із підборідь.
Подорожні приходять в село убрід і минають його убрід,
несучи за собою свою безкінечну втому.
Все, що вони мають — ці рисові і футбольні поля,
під водою захована масна і жива земля,
не зіпрешся на неї, не відштовхнешся від неї.
Все, що вони матимуть згодом — чесний скупий урожай,
тютюнове листя, прісноводну рибу і теплий чай,
і сірі брудні м’ячі на вокгому глеї.
Покірні їхні жінки носять квіти до чорних статуй своїх богів.
Подорожні казали їм про кораблі з чужих берегів,
про скляні міста, закрите взуття, високі припливи — 
але чоловіки знають: вода надійде, а потім вода зійде,
вода буде всюди, потім її не буде ніде,
тож краще лишитися, не прогавити нічого важливого.
Чорні їхні очі бездонні, руки їхні міцні.
Завжди однаково довгі їхні ночі і дні.
Завжди однаково темні тропічні душі незрячі.
Завжди покора, завжди праця й страх —
але тріпочуть кольорові птахи в їх малих серцях,
напнутих життям, як футбольні м’ячі повітрям гарячим.

*  *  *

Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь.
Подивися, як зранку додому йде по воді Господь,
а довкола вистрибують риби, від світла п’яні.
Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі
й до сердець притискають зелені кущі омели,
ніби діти свої подарунки різдвяні.
Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву,
відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву,
і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі —
так лягають м’яко і стрімко в долини моря,
так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря,
як тебе наповнюють тремом ці теплі стріли.
Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса,
як сплітаються в спогади досвіди й чудеса,
як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує,
як усе, що між нами, тепер уже не мине.
Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене —
і тоді я нарешті цілую.

*  *  *

Ця гра не подобалася мені з самого початку.
Всі, у ній задіяні, тихі хлопчики і смішні дівчатка
розбігаються після дощу в траві, ховаються, завмирають.
На засмаглих литках від кропиви проступають цятки —
схаменешся, коли в домі всіх пригощають печивом, чаєм,
а тебе так ніхто й не знайшов і, в принципі, не шукає.
З часом правила не міняються, дарма що виросли діти ці,
і немає вогкого саду і прикрих сверблячих цяток,
але завжди доводиться уникати, не до кінця довіряти,
є завжди мить, коли треба зникнути, обов’язково десь дітися,
і хтось рахує до ста і обіцяє іти шукати,
але ти вже знаєш — це не обов’язково відповідає дійсності.
Ті, кого так і не знайшли, щоразу ховаються далі й далі.
Ті, кого так і не шукали, удають, що це вони насправді все зрозуміли:
поки нікому немає діла ні до чиєї печалі,
доти нікому не забракне власної сили,
щоб ховатися і тікати так, як колись сказали,
щоби не знаходити й не шукати, так, як навчили.

*  *  *

Дивися — стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари —
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості — їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
раптом не має жодного значення.

*  *  *

Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трави звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі,
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти тихий туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.

*  *  *

Ці слова, від яких не болить — «ні на мить не залиш», —
ти комусь проспіваєш у тиші, розкажеш комусь, ніби вірш,
ніби звіришся в чомусь, за чим безнадійна відступить пітьма.
Ці слова — «ні на мить не спинись» — хтось відправить кудись як листа,
в ті міста при кордоні, де смерть розтуляє холодні і спраглі вуста
і чатує на кожного, надто на тих, в котрих зовсім нікого позаду нема.
Є слова, від яких розступаються хвилі морські, і міські дітлахи
зупинившись на вулиці, стануть сміятись кудись в небеса, і птахи
позлітаються з теплих країв у холодні, на крилах принісши тепло,
є слова, по яких відбуваються різні дива, виростає трава, по яких
пробігає під шкірою струм або пристрасть скипає в аортах тісних,
є слова, по яких засинаєш спокійно, принявши усе, що з тобою було.
І нехай, як і кожен, ти сам, і нехай те усе, що ти можеш, це тільки слова,
і нехай те усе, що слова, безкінечно внікуди сплива,
та спливаючи, буде цілющим і значушим, бо
ти так хочеш, і доки ти схочеш — як світло, що світле, як небо, котре голубе.
І нехай навіть знаєш напевне, що час врешті-решт подолає тебе.
Але знаєш також, що спочатку здолаєш його.

Александр Авербух (Торонто)

*  *  *

и пули втыкались земле в живот
и долго зудел у неё живот
такой округлённый тупой червивый
там кто-то живёт и её жуёт
хваталась за поясницу
жаловалась — несчастливая
опять залетела не на свои круги
сошла с орбиты
и покатилась
на вас только заглядись
только наклонись
уже убита
когда бы была жива
дала бы ещё пожевать
 

*  *  *

сбирай народ
похеренный сбирай
мы так похожи господи прости
все как одна обугленная туча
у ног твоих в затянутых онучах
ютимся у божественной кости
Петруша Мотька и соседская Анисья
и Марья в полушубке лисьем
налипли, что и говорить
кому и верить

а ты идёшь на цыпочках
весь по колено выпачкан
меж пальчиков зудит
сюда вот можно ноженьку
поставить не боясь
пред господом пред боженькой
просохнет всяка грязь

улица гудела трепетала
а ты выгнулся разом грязь стряхнул
она и опала
 

*  *  *

это ты раскачиваешь столбы,
это твоей не слышно ночной ходьбы
возле меня
                      возле него
                                            возле них,
это, когда сужается воротник,
вшивая синь зудит,
это, когда раскручивают землю
выворачивают с осью,
оставляя гром позади.
всюду тобой пронизано, господи,
как же ты весь горчишь,
небце твое подкашивается,
тучи твои облизываются,
темень слюною горячей стекает с крыш.
в небе зияет брешь,
хочет меня назад.
и что мне ответить ей после этого,
                      что сказать? 

*  *  *

в госпитале ненадёжных солдат скорбели
санитарки под руки приезжих выводили
граблями следы скородили
зубья оземь скоробили
часики тикали скоро били
времечка бусинки нанизывали
санитарки солдат мимо смерти выпроваживали
подбородки о порог били
вот оно что будет
кто же пред безнадёгой веслом отмашется повраждует
в полседьмого выйдет к просителям
лицо сечёное неся
чего стучитесь смертельно
дать-то нечего
у нас дать больше нечего
 

*  *  *

выйду возле аптеки
так и спрошу не поднимая век
как бороться с этим отёком?
ты мне не тюкай не дакай
я боюсь уходить отсюда таким варнаком
покачиваясь как синяя слива
на блюдечке
не облокачиваясь
сижу вот с краешку примочек отваров настоек
и кто-то меня так взбалтывает
не зная что я пустое

*  *  *

мы часовых вкопали,
за ночь войско обученное урыли.
утро убитых купает
и золотит им крылья,
мерно ступает в расстеленные ладони
и собирает дань
из раскупоренных и бездонных
                                простертых дланей.
вот они, побежденные, разжимают кулак,
            подают дары
и уходят на красное дно дыры.

латы души боевой разошлись по швам,
ударяется оземь горящий шлем.
и каленые копья снова в себя не вшить.
небо, слегка распустилось, блещет краями,
                        ласточка мельтешит.
тишина спотыкается о воздух кровавый,
поле клубничное чавкает
                                все дырявое.
мы еще и не таких вспарывали.

Михайло Жаржайло (Львiв)

о мамо музико

музика огортає вуха ніби тепла піхва
нічого більше не залишається
тільки запірнути назад у неї
повернутися

о мамо музико!

склавши пальці як старовір
поринаєш як вмієш

у кращому разі вдається
пірнути долонею
а другою перегортати ноти

музика огортає вуха
музика огортає ніс і губи
підборіддя
кадик
та не проходять плечі

тому обома руками уже вологими
від антисептика
треба обережно надрізати черево музики
узяти себе в руки
згорнутися клубочком
огорнутися пуповиною
як немовля валторни
зашити живіт зсередини
мідними струнами
і заснути
заснути
заснути

ной

магічний реалізм перетворився на буденність
настільки що аж
атланти позлазили з-під балконів
і розійшлися по кнайпах
колони розгорнулися наче сувої
і з них також атланти повистрибували
повисипалися як жуки
трішки бідніші і тому кремезніші
та й собі пішли пиячити у стрийський парк
бити морду пам’ятнику яна кілінського
а каріатиди з горя стали невидимками
розтанули
хто у повітрі хто в камені хто у воді
а останні ті що йшли за своїми чоловіками
розчинилися у пиві та крові
кальвадосах та бурбонах
і в лімфі
а іноді в молоці
 
а найкремезніші з них виходили на 700-річчя
запалювали у руках роги тролейбусів
як бенгальські вогники
 
і була люта ніч
крижана заметіль
і небо згори наповзло немов металева губка
 
і снігом засипало землю до самого обрію
а кам’яні цеглини пагорба на якому стояло моє
всевидяче око
розбіглися як щури
 
а потім коли танула країна немовби сніг
і прибувала велика вода
наш ковчег вознісся
на вершечку хвиль
 
а там нагорі його достоту шматочок мила
узяв на долоню
велетенський кам’яний янгол

bobbin winter

бобінна зима
що цівкою перетікала з барабану на барабан
з котушки на котушку
ніби пісок клепсидри
туди і назад
по п’ять доріжок у кожен бік

у кишенях квитанції за світло за інтернет за воду
зостається сплатити податок на поезію
і на мелодію
віднести у ломбард останні слова
взяти в оренду алкоголь

кожен із цих шляхів ми здавалося випробували
заїздили до дірок
знемагали від спраги
немовби влітку
і я стояв біля вікна
ніби порожня ваза
без квітів і без води
ти прочиняла вікно
мене наповнював сніг
який швидко танув і випаровувався

наша спрага була такою
що лишень музикою втамовувати
можна не тільки музикою
але ми вже котру ніч поспіль не одні
вийшовши з музики ніби з морського лона
туди невдовзі й повернемося
якщо не припиниться сніг
ми помремо висихаючи на устах цоя
            або вертинського

я диригент оркестру
який змушений відіграти останню ніч
моя паличка цигарка
ніби вічко помади
малює на дзеркалі темряви наші обличчя
і підфарбовує твої невидимі губи
ти завита у ковдру ніби сигара
ніби лялечка з якої от-от випурхне метелик

курити у ліжку зле
але ніч кортасарівська
липка і по лікоть у музиці

тож
якщо заплющити очі лишається життя
якщо увійти в тебе лишається музика
якщо бога накласти на диявола
лишається молитва

ноктюрн: поїзд

хліб станційного ліхтаря кришиться на матрац
хліб гучномовців сиплеться на подушку
 
хліб м’якший за ліжко
 
між полиць плацкарту 
на черствій заслиненій перині
ти самокрутка
гарячий тютюн
на висохлих губах
 
між полиць плацкарту
ти гербарій між сторінок
купюра замість закладки
паперова секунда у гаманці
 
між полиць плацкарту
ти гральна карта
валет без голови
кентавр без ніг
купідон без фалоса
 
кортасар часник під нігтями
катування сторінками
 
станційний санвузол
рак-музика
рак флейти рак саксофону
рак папіроси
ембріон навушника випадає на подушку
 
комар камертон над вухом
призабутий звук телефонної слухавки
сукровиця ноти «ля»
 
а поверхня гуде не як камертон
а ніби збити температуру пінцету
жуками низького «до»
 
коли рвучко долонею зачерпнути зерно хропіння
як спіймати комара сережки
сіпнеться поплавок кадика
 
між полиць плацкарту
як між двох спітнілих долонь
ти — оплески

вірш про мову

єдине за що тримаюся це мова
літери брайля на зміїних спинах
і на спинах отруйних павуків
нічого не відбувається без попередження
навіть якщо ти нічого не відчуваєш
незнання мови не звільняє від відповідальності
 
єдине за що тримаюся
швейцарська мова
мова опівнічних швейцарів
що обертаються навколо власної осі
немов стриптизерки на пілонах
я задивляюся на них
на їхній танець
 
єдине за що тримаюся
це кравецька мова
на викрійках що схожі на радіонавігаційні карти
ножі і ножиці гримлять на столі ніби зенітки
шевська мова
лекала якої довго розношуються твоїми стомленими ногами
мова що тріскається від старості
стає зручнішою
а проте непотрібною
 
мо[лит]ва гончарів
що заклинають глину ніби королівську кобру
ієрогліфи що їх у повітрі руками виплітають глухонімі
ніби лозові кошики
 
а раніше думав що мають значення соняхи біля залізниці
і що мають значення вітряки яких немає у нашому селищі
і надвечірній степ який тріскоче ніби телеграфна станція
і бляшані ярлики окільцьованих саджанців у молодому саду
і велосипеди із саморобними багажниками повними яблук
та крони мурашиних ходів під гумовою доріжкою навколо будинку
 
але від цього можна втекти світ за очі
і все одно побачити
покинуті будинки
журавлів які в’ють гнізда на трансформаторних будках
робітників які заливають смолою пласкі дахи
 
тому вимушений триматися за мову
мову брехунців
журналу барвінок
і мову газети
голос україни

не даруйте квітам жінок

не даруйте квітам жінок
разом вони мають здатність
втрачати свіжість
удвох вони міняють воду ґрунт
та одяг
ніби перелітні птахи
 
і який же сенс дарувати живе живому
якимось мовчазним істотам
дозволяти бути винятковими
у чужих очах
не даруйте квітам жінок
знерухомлене отримує здатність рухатися
і приходити до мети
приречено вдивляючись
ув обличчя останньої істини
 
старозавітне жертвоприношення
 
покалічене рухається і
розростається до розмірів вулиці
розмірів міста у якому й без того тісно
чоловікам і виноградникам
покалічене перевершує розміри клумби перед ґанком
виходить за береги на тротуар
після пінної зливи
 
властиво
квіти з жінками люблять
зникати у передзим’ї
так ніби їх і не було
залишаючи по собі запах задушливого сну
та знебарвлені подушки
 
не даруйте жінок нікому
все до чого торкається жінка
починає рухатися
і передчасно зникає

Демьян Фаншель (Кельн)

*  *  *

Как ветру позднему ни подбираешь метр,
Он веткой машет, налагает вето.
У ритма межсезонья свой размер.
Что может здесь линейный геометр?
Тетради квадратура в круге света...

Но хлещет дождь. И только хорошо,
Что крепок чай — кирпичного свеченья.
Что только — терпкий, сладостный ожог, —
Ни сигарет, ни мёду, ни печенья. —

Поскольку — не волнуйся — масть пошла,
Пока тебе везёт — как ты просил — и
Пока в тебя — где лист?! — опять вошла
Припадочная, знахарская сила:

Ночь напролёт (какого слова ради?).
Жизнь, уходящая с дыханьем из хоан...
Темнеет в комнате — в каком-то славном граде.
Свет лампы. По углам теней косые пряди
И мои прадеды: Давид, Арон, Григорий, Иоанн.

Львов

И не заметишь, как с площади снова
Улицы брызнут — без мыла — в проулки.
Прошэ: крысиной тропою по Львову, —
Вкось, вкось, вкось — не прерывая прогулки

Кованых ради — чугунных и чёрных.
Ради кривой — и брусчатой и узкой.
Ради Руси, только — древней, нерусской.
Ради австрийских — фасадом — нечётных.

Ради почётных — в злачёных, старинных.
Их дочерей — длинношеих и дивных.
Ради общинных — в пасхальных и длинных.
Ради музейных, фузейных, архивных.

Корысти ради — особой, редчайшей:
Пляшем от стиля модерн. «Moderntalking» —
В каждом кафе. Но — горчайший, сладчайший —
Кофе здесь. Запаха слабые токи

Кофе — по улочкам кривды и правды.
Кофе — под дудочку пения злого.
Снова — крысиной тропою — по Львову.
Моря здесь не было: рады бы, рады…

Impressio

Чёток древ чёрно-белый чертёж:
Мелких гнёзд, тонких веток, — и, всё ж,
Это — книжка-раскраска, работа
Для дитяти, весны, идиота...

Нарушая сей правильный строй,
Прель прошлась акварелью сырой
(Немочь бледных питомцев подснежных —
Это только цветочки) неслышно.

Но всё громче, всё пуще — легко —
До барокко, беды, рококо
(От пастельных банальностей прежних —
Ни следа, но — вульгарность, но — пышность!),

Валом свежим над графикой нежной —
Мельче зелень, свет мельче и тень —
(Поскорей, как бы время не вышло),
Душным запахом, хором сирен,

Не успеть никакому тут Ною —
Зелень мягкая, мягкая тень —
На предместья прёт тёплой волною —
Как мигреневой, головною

Болью; под невозможной луною
Над заборами — грянет сирень!
Грянет — розовый с белым — кипЕнь!
Груша! Яблоня! Дикая вишня!

Обучение сну

Я ли не делал всё, я ли не потакал,
Я ль не молился всем: морфию и Морфею,
Брал за бока и грел — вот он стоит — бокал,
Рюмка ещё, стакан — брошенные трофеи.

Мне заслужить бы сон, сонный уют для глаз,
Мерный, простой покой: с лёгким постельным пухом.
Тёплым где мехом внутрь — тайный и тёмный лаз,
Медленный сердца стук — лишь прислонишься ухом:

Это подпольный тон — слабым сигналом вглубь.
Мёртвый подвальный дом — семь этажей под землю:
Тяжкий медовый храп, виолончельный клуб.
(Семь, — я ведь сам считал. В лифте же кнопок: семью.)

Лаз — в неоглядный зал: гул на людском юру,
Оперный гардероб: сбор унесённых ветром,
Выданных напрокат, сгинувших поутру,
Старых отцовских шляп: лентою шёлк по фетру.

Сонных хористов сонм своды держать устал,
Тот, что пастуший сон, как из цилиндра — ленты
Тёмный, шуршащий шёлк — тянет в уснувший зал...
К выходу опоздав, не заработав ренты,

Так заигрался — эх, так в эту роль вошёл,
Как за решётку — эх, с тонкой в подкладке пилкой.
Там удилами мне, перетянув вожжой,
Рот разодрали мне этой кривой ухмылкой:

А не ходи, когда племя и семя спит,
А не насилуй плоть, спи на автопилоте.
Ляг, до рассвета вплоть, в обе ноздри сопи —
Пользуйся, раздувай пламя и знамя плоти.

Ляжешь — глаза закрой только — и весь тут сказ.
Лунный — о’кей — скафандр: плотно обтянут шкурой...
Выжди. Под веком — в мозг — преосторожно глаз —
Приоткрывает щель: камерою-обскурой.

Где и когда

Дома. Домишки в ряд. Плачевный вид.
Зимой висят печальные, печные
Дымы — столбом. Угарный газ в крови.
Во сне скулят последние пушные,
Не поднимая острой головы.

Скулит во сне их ловчий антипод,
Уткнув под локоть мордочку с усами,
В походном сне запутавшись. Господь
С тобой. Ищи. Иди себе, сусанин.

Сегодня — тридцать лет тому назад —
Повтор несостоявшейся охоты:
Худой, как кот, с закрытыми глаза...
По эллипсу протяжному — отходы
От места в сумрачном лесу. Пейза...

Он, как-то — стёрт. Замедленная съёмка
Пространства, по которому — позёмка
И времени (там, кажется, среда?).
Переходя, бормочешь: «Где? Когда?» —
В сновидение, собственный Тартар,
В свой nevermore, который тоже — дар,
В метро под Кёльном. Дальше мчит подземка.

Протирание зеркала

Я живу. И со мной моё зеркало Ху*.
И оно ещё дышит.
То — бессвязная исповедь, как на духу.
То вжимается в нишу.

То, нахальное, пошлое, потное, визг
Учиняет — а толку-то, проку?
Протираешь уродца больного — верх-низ —
С сердцем справа, врождённым пороком.

Он с тобой, господин из династии Янь,
Вообще-то — до гроба:
«Мы с тобой — ты ведь знаешь уже? — ты да я».
Отвертеться? Попробуй.

Кто с тобой — и за комой твоей, запятой — до конца,
Ярких красок былых усыханья,
До потери — двойной (Инь и Янус) — лица,
Кто — последним дыханьем...

Губы вытяни: отпотевания гаммы
Иногда — вразнобой.
Поднебесной — с окном — амальгамы
Переходы разводов вверху.
Плохо: трещины сбой...
Всё твоё носит некто с собой.

Ты один. И с тобой твоё верное Ху.
Ху с тобой.

______________________________________________________________
* 1. Звук, с которым дышат на зеркало (перед протиранием).
  2. Who (англ.)

Наталя Бельченко (Київ)

*  *  *

Хоч літа окраєць спливає Дніпром,
А губи твої — не відчути,
Та можна крізь воду пройти напролом,
Тим самим позбувшись отрути.

Гребти поміж чистих міцних берегів,
Повз вимостки тьмяних рибалок,
Щоб виблиск і плюскіт усю засліпив
І сонце по тілі стрибало б.

Тоді воскресатиме воля моя,
Зелена снага ворожбита,
Бо серце випростується звідтіля,
Де присмерком болю закрито.

Є вихід — позбутись доконаних слів
І відсвяткувати вродини
Того, що в несмілому серці любив,
А впевнене серце — відкине.

Сховатись від вправності ладу, що знов
Підійде ось-ось під горлянку.
Плекає ріка чудернацький улов
І не засинає до ранку.

*  *  *

Річка заходить то справа, то зліва,
Повню оточує серед заплави.
Пам’ять настільки примхлива й щаслива,
Що довіряти немає підстави.

Впала вода, і тепер вистачає
Тільки рибалочці трохи сьорбнути.
Та недолиті дощі небокраю
Попри посуху відшукують груди.

Те, що у спеку пішло за водою,
Нас зацілує грибними дощами.
Хоч би вивіркою тою рудою
Можна завжди повернутись до тями.

Між Лук’янівкою і Подолом

Татарка весняна — бузкова,
Осіння — в іржавій траві.
Узимку ж вона — снігурова
І люди її — снігові.

Там є Загоровка і Шмідта,
Макаріївська церква стара.
Татарка завіям відкрита
І брату Подолу — сестра.

А з братом своїм я ходила
По пагорбах диких її.
На тих старокиївських схилах
В дитинстві були снігурі.

Наш батько тримав на балконі
У кліточці їх до весни.
Пухнастії грудки червоні
В мороз випинали вони.

Хоча від заводу Артема
Дорога, як хорда, блищить,
Animula ходить окремо
І рветься туди мимохіть.

Нема вже ні батька, ні брата,
Татарку давно не впізнать,
Та не припиняю чекати,
Коли снігурі прилетять.

*  *  *

Ой, що то воно за ріка?
Немає у ній каламуті.
Водиця настільки тонка,
Що всі покоління — почуті.
Купатися в ній — голяка.

Століттями на берегах
То юшку варили, то довго
Шукали, де всядеться птах
Звістити щасливую долю,
Шляхи — по піснях і зірках.

У лоно нічної води
Вдивляючись, мусим вгадати,
Чи йдуть вже по нас прадіди,
Чи справді зарано до хати,
І як нам біди уникати,
Коли не уникнеш біди.

*  *  *

Ворожити на травах, на листі земнім
І на кроках коханих, що ходять по нім,
На нестерпних очах ворожити,
Відпускати на волю магніти.

Ми у темній ріці безвідмовних шляхів
Наче риби скидаємось, — хто як зумів
Знак подати, дістатися світла:
Глибиною вподобані свідки...

Акросонет

Шуваловій, Малігон, Степаненко

І хтось досвітньо згадує тебе
Рвучким нічним питанням: «Де твій брат?»
Иржавий смак дитинних коліщат
Не відверне дорослості тепер.
Оце сестринство — скільки з ним химер!
А скільки невідчинених кімнат
На поверхах, де протяг давніх втрат
Новітніх кроків запахи не стер...
О, протяг цей — на щастя, ще не вітер.
Омріяне вино на денці літер
Лікує й повертає нам братів.
Ефір і легіт дозволяють бути.
Невипиті дороги є усюди.
Одповіси, чого ти ще хотів?

Максим Щербаков (Киев)

*  *  *

Идет рыбак и ломом долбит лёд
За ним шатаясь тень его идет
Идет война и рыба подо льдом
И снег идет и я б пошел
Но влом

Сижу на берегу чудесный вид
Сидит Ассанж в стволе патрон сидит
В земле сидит картофельный крахмал
Сидит пиджак на плечиках
Я встал

Встал вслед за мной в порнухе чей-то член
Еврейский встал вопрос страна с колен
И в горле что-то встало поперёк
Ни проглотить ни выплюнуть
Я лёг

Поля лежали города в пыли
Морщины трассы тени пролегли
Промышленность легла и лёг wi-fi
Шепнул на ухо кто-то
Убегай

Я побежал как Хлудов в фильме «Бег»
Как носом кровь и как теченья рек
А позади на скованной воде
Рыбак на прорубь тёмную
Глядел

Он видел шевеленье глубины
И пузырьки прозрачные как сны
Во тьму где не сыскать живой души
Рыбак глядел и говорил
Дыши

*  *  *

Буквы мажутся, словно копоть,
Строчек выдранные кишки,
Если что и писать в окопе,
То Евангелие, от руки.
То ли рана там, то ли Рама,
Век раздора, железный год.
Неразборчиво «здравствуй, мама...».
Дым рассеется, он дойдет
До высотки и до оврага,
Где зенитный засел расчет,
И Евангелие от мрака
Одиночными им зачтет.
Четким голосом Левитана
Сотрясают слова эфир:
Зри Евангелие от экрана,
Насмерть стой, позади — «Мосфильм»,
Зубы сжать, на подходе смена,
Нарастает снарядов вой.
Есть Евангелие от Кардена,
Впрочем, есть вообще от всего:
От простуды и от Иуды,
От винта, от тюрьмы-сурьмы,
Даже есть, говорят, от Чуда,
Мы же выбрали от Чумы.
Если в город пойдет машина —
Передайте конверт гонцу:
В нем Евангелие от Сына,
Адресованное Отцу.

*  *  *

В мечтах о теплых морях и живых кораллах
Прошло твое детство в уездном Усть-Холодрыге
Моря отменили кораллы украла Клара
Все вышло не так как в фильме не так как в книге
Ты спишь кое-как потому что в три смены пашешь
Глотая потом от давленья таблеток пачку
А где-то дымится прозрачный суп черепаший
А где-то в прибое кораблик бумажный скачет
За тонким стеклом то одна зима то другая
Весь мир заслонили седые горы-громады
Ты ждешь что вот-вот полиняют к весне трамваи
А не полиняют так в общем-то и не надо
Всего-то и радости что полистать журнальчик
В котором среди рецептиков односложных
На миг промелькнет невозможный летящий мальчик
И остров его далекий и невозможный
Мгновенно тоска из сердца идет на убыль
Рассеянной чтоб улыбкой смениться вскоре
И в ней обнажатся твои молочные зубы
Как жемчуг в лагуне синего Неверморя
И в этих мечтах засыпая в остывшей ванне
С шампунем от выпаденья с водою пресной
Ты ляжешь на дно как замшелый столетний камень
Ты выросла Венди и Питеру не интересна
Он вечно летит остроухий зеленоглазый
Летит просто так не для форсу и не за деньги
Как сон перешедший под утро в быструю фазу
Как сон о твоем заснеженном Неверленде

*  *  *

Так и мерзнуть ей, так и жаться под козырьком
Фонаря ли, крыльца, мента — так ли важно, когда все подано,
А по счету нечем. И нечем ехать. И босиком
По грязи сто верст, поминая батю да Флэша Гордона.
Так и шляться ей, и брести, сторонясь жилья.
Так и слышится вслед: эй, дура, куда ты, конфетку на!
А по небу цвета выстиранного белья
Ни луча прожекторного, ни тени, ни силуэта Бэтмана.
Так и сдохла бы, но блестит сквозь сырой туман
На погоне лычка, маяк, окурок, да хоть кинескоп у телека.
Берег, что ль, причал, корабль... Видимо, капитан.
Вряд ли Немо, максимум — Капитан Америка.
Так и жить бы ей, да кому эта жизнь нужна?
Шоферье подкатит: ну что, шалава, давай знакомиться...
Насосав на сушку идет по шоссе страна,
Серой нежитью, тварью, сбежавшей из марвел-комикса.

*  *  *

Говорят, до сих пор он в землянке живет один,
Не нашел другую, да, в общем, и не искал.
Он по-прежнему любит ее, королеву морских глубин,
Повелительницу осетров, каракатиц, медуз, сардин,
Он зовет ее по колено в пене, что бьется у серых скал.

Говорят, что она и дворянкою столбовой
Побывала, и стенографисткой и даже пресс-атташе,
Что снималась в кино, в Эмиратах была княжной,
Но в свою лачугу, где крыша худа и пол земляной,
Так и не вернулась и не вернется уже.

Говорят, что ей опостылел убогий крестьянский труд,
Надоела земля, жаркий воздух и черные города,
Зелена ее кожа и красные жабры взрезают грудь,
Говорят, что она и есть тот безжалостный страшный спрут,
Что громит корабли. А в разбитом корыте дрожит вода.

Говорят, ворожил ей какой-то заморский чумной колдун,
Говорящая рыба, морская волшебная чудо-тварь.
Говорят, он забросил свой невод. Теперь у него гарпун.
Он выходит на лодке в море как на войны тропу,
Повторяя имя своей старухи в ночную хмарь.

В этом случае говорят: вот и все, ну вот и сказке конец,
По усам текло, да попало не в рот, а куда-то в бровь.
От причала отходит лодка и верит старый глупец,
Что когда он пронзит ее восемь рыбьих сердец,
То девятое, человечье сердце, может, забьется вновь.

А еще говорят, что он скурвился, лодку свою пробухав,
Говорят, что, мол, был тиран и по жизни вообще мудак,
Говорят, его звали Иона, Ясон, Лаперуз, Ахав,
Что в корыте его — труха, а в душе только рыбная требуха,
Что он был пиратом, что грабил и жег суда,
Говорят, что мы сами творцы своего греха.

*  *  *

Расскажи мне о том, как в час пик и копий
Ты улыбку ловишь в окне.
А о том, что печаль — это счастье в профиль,
И без слов очевидно мне.
Расскажи мне, что воля дана пернатым:
Чайкам, коршунам, голубям.
А о том, как зудят по ночам стигматы,
Мне известно и без тебя.
Расскажи мне о том, как в пустой квартире
Кошка прыгнула на кровать.
А о том, что предательство правит миром,
Мне не стоит напоминать.
Расскажи мне о том, как над хрупкой твердью,
Тлеет солнечный абажур.
А о том, что мы все задолжали смерти,
Я и сам тебе расскажу.

Юрко Iздрик (Калуш)

ексклюзив

винятки з правил порушують правила
і рівновагу ілюзій
винятки з правил — окремі анклави
для ворогів і друзів
винятки з правил — провали у матриці
пам’яті чорні діри
винятки з правил — те що нам мариться
те в що ми вірим без міри
винятки з правил — правильні трави
і вздовж ріки стежка
винятки з правил — зліва і справа
всюди вони зрештою
ми із тобою — винятки з правил
ми із тобою — трави
і нелукава ясність октав
явлена ув уяві
і виняткові наші життя
і випадкові — також
винятком з правила стелиться шлях
із випадкових знаків

карма-карма

я врятував метелика і муху
я дописав до карми два плюси
я взяв себе у бога на поруки
і на руках немов дитя носив
і виносив кошерного жирафа
і вигуляв відв’язного кота
і випустив скелетів сотню з шафи
і скочив сам у прірву із моста..
я врятував метелика і муху
я шальки врівноважив терезам
життя в цілому — нереальна пруха
а смерть в цілому — кінчена шиза

транс-порт

тролейбус летить в єбєня наче птах
у теплий далекий вирій
тролейбусу знесло залізний дах
і перемкнуло вольтаж
втекти якнайдалі звалити нах
у пошуках моря і миру
бо там де є мир там гніздиться птах
і рим там усе ще наш

тролейбус не знає що шлях його тут
обмежено колом маршрутним
і сплетено з дроту надійний хомут
і втеча до моря — міраж
довічний його електричний маршрут
по райдужних плямах мазуту
а зоряне небо й моральний статут —
пройобаний кимось багаж

тролейбус не знає.. і цим він блажен
іскрить на крутих поворотах
жене на червоне і пре на рожен
хоч ніби — якого.. рожна?
можливо у цьому тролейбусний дзен —
не знати ні де ти ні хто ти
летіти крізь ніч у глухі єбєня
і бути.. над морем.. уже

trivial trial

є час коли камінь наріжний — зброя
і час коли камінь — тіло і хліб
є час коли світ починають двоє
і час коли двох розділяє світ

є час коли небо утримує воду
і час коли гине в воді родовід
є час коли світло іде зі сходу
і час коли темрява сходить на схід

є час коли морок ховає минуле
і час де майбутнє — суцільна пітьма
є час коли миті свистять ніби кулі
і час де ніякого часу нема

є час для молитви й благої довіри
і час де прокляття засліплює зір
є час поклоніння останньому звіру
і час коли віри лякається звір

усе що триває — триває у часі
а все що стається залежить від нас
буття — тільки шанс на любов і на щастя
лови і живи поки маєш ще час

салон

обтинаю смерть манікюрними ножичками
підрізаю смерть небезпечною бритвою
це навряд чи мені уже допоможе
це такий ритуальний аспект молитви

а молитва моя наче лезо оккама
ампутує усі метастази смерті
тільки смерть клопітлива і любляча мама
заживляє все швидко терпляче і вперто

і росте у мені невеликий ктулху
восьмирукий octopus чи може кактус
сподіваюсь мені ще вистачить духу
в рукаві не тримати приховані карти

це ж не гра не війна і не ініціація
це рутинна механіка метаболізму
я люблю перукарську сізіфову працю
що рівняє фризури й кордони вітчизни

підстригає ліани кущі і дерева
видаляє усе що уже відмертвіло
люба смерте ясна моя королево
я тобі заповів своє пещене тіло

а все решта подбає само про себе
тож нема хвилювання й страху немає
батьківщина — це просто земля і небо
а вона безкрая
і воно безкрає

маршрутизатор

сиві коні в сині квіти повкладались спать
буде вітер знову доню буде сильний вітер
креслить долю на долоні королівська рать
ловлять волю у долоні королівські діти
а надворі — день прозорий і бринить струна
і вібрує дзвін на вітрі і сурма іскріє
сніг розтане і надвечір з’явиться весна
і відступить аж за північ темна ентропія

cонні діти сині коні сива каламуть
день — на дно і ніч до ранку а над ранок — стежка
не забудь ключі від дому а про дім забудь
бог про твій нічліг подбає й GPS відстежить
гончі пси і вовчі лови — тільки це і знай
буде вітер кажуть люди бо слова — на вітер
буде квітень себто — марець
буде місяць май
синє небо
гожі коні
гончі пси
і квіти

прохання

помолися за мене своєму богу
помолися за мене кому-небудь —
обриваються прірвою всі дороги
і на пил розпадається власна суть
помолися за мене куди захочеш
хоч в діру у стіні хоч в небесний просвіт
вже несила терпіти стилістику ночі
вже несила дивитись на чорний цей світ
помолися за мене окрайцем думки
чи ударами серця — без сліз і слів
за лаштунками світу є інші лаштунки
а за ними  —  вітрила нових кораблів
помолися бодай же за тих хто в морі
в морі горя розпуки війни біди
помолись за вертеп цей убогий хворий
і не йди вже від мене
нікуди не йди
із твоїх молитов я складу колискову —
хай спочине цей світ
хай хоч трохи поспить
хай почнеться все знов з обережного слова
і за мить до кінця
хай зупиниться мить

check-in

я зійшов із лінії долі
як із рейок трамвай
я за лінію смерті зайшов
нелегально і ненавмисне
і нема в мене колії
тільки — обов’язковий wi-fi
і нема в мене імені
лиш поганяло як приспів
а за лініями ліній —
ультрамарин і ціан
а за піснею пісень —
тільки зойк і пустеля
я лелію мов жінку
польовий барабан
час сю скелю лупати —
час возводити скелю
і стоять постулати
наче темна орда
тільки я безіменний
а отже — прозорий
поки є хліб повітря
трава і вода
не покину ніяк
чарівну свою гору
а на лінії долі
є таємна діра
білий кролик на чатах
ніби морфей недремний
у дірі — океан
а у ньому — гора
я чекатиму там
незрадливо й даремно

20-th

дати множаться
бог провтикує
цифри форкають —
б’ють копитами
сипле вересень
вереміями
спіє вересень
безнадією
зріє вересень
злом і злаками
бог провтикує
всім однаково
все прописано
всіх підставлено
все проплачено
біль задавлено
числа множаться
до двадцятого
осінь хапає
літо за п’яти
літо втікає
і замовкає
хто все це вигадав?
хто його знає
хто все це вигадав?
хто напророчив?
правда плюс кривда —
хочеш-не-хочеш
праве і ліве —
в смертному танці
діва марія —
в кожній вакханці
знову вакансія
на небесах
осінь красива —
страх!

пора

небо — як попіл
земля — як скло
вітер заносить смаленим
не долетіло
і не дійшло
все що так довго чекали ми
не докульгало
не доповзло
не відшукало двері
замість гостей
на добро і на зло
входять у дім мародери
я допиваю вистиглий чай
і вибиваю шиби
хочеш — прощайся
хочеш — прощай
все уже байдуже ніби
вектор поламано як олівець
коло крейдяне — змито
знаєш найгірше що це не кінець
і не усіх ще вбито
чуєш — ходімо:
по битому склу
йти і не страшно й не слизько
я збудував нам церкву малу
бачиш — вона вже близько
попелом голову не посипай
не обтинай волосся
і не прощайся
і не прощай
думай щоб нам вдалося
бо на війні — як на війні
мало що в ній цікавого
як так — то так
як ні — то ні
решта все — від лукавого

або так

не дай мені мила здохнути
не дай мені всохнути мила
чорнило в душі моїй йобнутій
і в серці моєму — чорнило
і чорні як ніч літери
ростуть у свідомості темній
як можна такому вірити
чи бути хоч в чомусь певною?

не дай мені здохнути мила
надихатись дай тобою
і обгорнути крилами
і захлинутись в двобої
не дай мені всохнути мила
укрий моє листя росою
коли ми разом ми — сила
ми непереможні двоє..

а дай мені мила подиху
а дай мені люба дотику
любов — це постійний подвиг
любов — це важкий наркотик
хоч світ розпадається поспіхом
і карта його вже бита
не дай мені мила здохнути
а дай мені люба любити

граммар

я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто
і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші
густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадає цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети
все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу
і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом

spectrum

від тріумфу віри
і тріумфу волі
лишаються діри
в спектральному колі
лишається поле
холодне і голе
і паростки кволі
незнаного болю

на весну вони розростуться й розквітнуть
мов кара небесна мов бісові діти
і знову лунатиме хор звідусіль:
улюблений біль наш! сакральний наш біль!

та коло спектральне на те і спектральне —
не слухає вересків електоральних
розкручує чисті кольори віднова
для тріумфу серця
для тріумфу слова

inbox pause

демони твої господи
наче мультиплікація
ангели мої господи
як кардинали — сірі
я програв тобі господи
народження нації
я відгріб у тебе господи
по ділах і вірі
і понад міру вигнав бонусів
і понад риску — зисків
претензії маю хіба до хроноса
але хронос завжди — у зоні ризику
ангели твої боже — білі-білі
демони мої боже — сіль із перцем
я поселив тебе господи
в своєму тілі
я відпустив себе господи
в твоє серце

Про автора:
Юрій Іздрик— український прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Народився 1962 року в Калуші. Один із творців Станіславського феномену.
Зараз Юрій Іздрик робить спільний музичний проект з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком — «DrumТИатр».
Живе і працює у Калуші. Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичних збірок «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), «Underwor (l) d» (2011), «Ю» (2013) та інших, низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства.

Сергій Жадан (Харків)

Новi вiршi

*  *  *  

Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.

Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні —
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.

Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна —
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.

Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі — вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки —
згадуй і говори.

Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.

Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.

Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки —
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.

Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.

*  *  *  

Повітря з ночі стигне холодом і вже
на ранок осінь відчувається, мов берег.
Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.
Ліси стоятимуть, як літери в паперах,
і рівень тиску в ріках та озерах
пов’язаний з погодою лише.

Так правлять річище, так рушать глибину,
з вагою трав, з упертістю насіння.
Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну —
я знаю — є метал, що студить сновидіння.
Вологі яблука в передчутті падіння
вбирають осінь — зимну і питну.

Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,
він розкривається над полотном озерним.
Рудою букв і золотом фонем
під серцем холодно стоїть залізний серпень,
торкається тебе своїм гірким осердям,
освітлює тебе своїм нічним вогнем.

І сонце — мед, домішаний у скло,
і глина — ліплена з вологи та отрути,
приймаючи тягар всього, що вже було,
і невагомість усього, що має бути.
проводячи тебе від жару до остуди,
тобі слугують за густе осіннє тло.

Такими ранками й займаються світи,
стискають серця теплу стиглу грудку,
аби ти бачила, аби відчула ти
це дихання утрати і набутку,
серпневий сплав упевненості й смутку,
серцевий згусток пустки і мети.

Аби тебе вело, аби ловило скрізь
це світло осені потойбіч перевалу,
ці стебла і гілки, які переплелись.
Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу
нитки любові і нитки металу,
вечірню щедрість і ранкову злість.

Хай тиша осені — невидима, туга,
з якої родяться кристали павутини,
торкається тебе, аби твоя снага
прокачувала кров крізь вени і судини,
ламаючи цей світ на золоті частини.
Лишається любов.
З’являється вага.

*  *  *  

І хотілося б дякувати за можливість не відповідати,
не пояснювати, не повторювати, не торкатись,
за можливість не слухати нарікань і не давати поради,
дякувати за монотонність, дякувати за строкатість.

Дякувати за ту мить між видихом і вдихом,
коли серце по-справжньому зупинялось,
дякувати за голос, який умів робитися тихим,
дякувати за байдужість, дякувати за цікавість.

Дякувати за те, що раптом не ставало відваги,
за те, що навіть не спадало на думку все забути,
за те, на що ніколи не вистачало уваги,
і за те, на що не було шкода вогню та отрути.

Дякувати за надрізи сміху — ламкого, нічного,
дякувати за мовчання рослинну тяглість, 
за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,
за готовність віддати все, аби нічого не сталось.

*  *  *  

Немає такого світла й такого проміння.
Проймати собою тінь — велике вміння.
І вміння висвітлювати на шкірі западини й тіні
тримається лише на примиренні і терпінні.

І коли вона відводить погляд і ступає в сутінь,
шкіра її стає подібною до глиняних посудин —
до неї вливається тьмяність, вливається морок,
впадає темрява, як ріка впадає в море.

І не пробитися крізь цей морок, що впав на плечі,
і передпліччя її — ніби озерна вода надвечір:
глибина дихає, глибина холоне,
і повітря на смак таке солодке, таке солоне.

І думаєш, що там — у цих водяних проймах,
ловиш теплі потоки в зимних водоймах,
втрачаєш витримку, втрачаєш віру.
А тоді світло знову падає їй на шкіру,

і тінь відходить, і проступають деталі,
і хвилі викочуються щоразу далі й далі,
і мала б тривати вічно прозорість осіння.
Але немає такого світла, такого проміння.

*  *  *  

На перевалі дим
гусне після дощів,
але камінь і далі буде твердим
між вологих кущів.

З нього робили міста,
ним мостили мости,
але він і далі із землі вироста,
він просто мусить рости.

Мусить рости зі снігів,
мусить тонути в снігах,
як сліди мисливців і пастухів
на господніх вагах.

Мисливці виходять у ніч,
і пастухи гасять вогні,
лишається камінь — коштовна річ,
схована в глибині.

Так близько до темноти,
так глибоко, як мерзлота.
Хтось далі буде ладнати мости
і зводити міста.

Чоловіки сидять при столі,
збирають монет луску,
їм вибирати каміння з землі,
вигрібати його з піску.

Їм ловити рибу в ріці,
звірину в лісах.
І з’являється спокій наприкінці
у них в голосах.

Тиша стоїть між них.
За ними лежать поля.
Такий холодний-холодний сніг.
Така гаряча земля.

*  *  *  

Тоді починається вечір. Саме тоді
жінки лишають будинки й виходять на берег,
дивляться, що там робиться у воді,
озираються на кожен шерех.
Знають, скільки всього припливе сюди,
скільки сонця й ночі буде в олії,
скільки довкола них важкої води,
скільки довкола вірності і надії.

А чоловіки стоять у човнах,
викручують роби намоклі,
помічають щось у берегових вогнях,
розглядають дерева в чорні біноклі.
Знають, яка підступна ця вода.
В ній не хочеться ні жити, ні помирати.
Знають, що під будинками в них мертва руда,
а повітря над ними складається зі зневіри й зради.

І лише там, де хвилі виснажено вертають назад,
де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри,
видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад,
а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри.
І все те, що є, випалюється, мов ліси,
і зберігається, як церковне срібло.
Тиша лише посилює голоси.
Темрява лише окреслює світло.

Марiанна Кiяновська (Львiв)

впало встало кволо сiло

*  *  *  

В цій нічній, по вінця повній тиші
Музика не слухається, ні:
Це ж готель. Чим далі, тим сильніші
Прочуття майбутнього в мені.
По моїх тонких, як струни, жилах
Трепетно невидиме тече,
У моїх дощентно справжніх крилах
Світло, розтікаючись, пече.
Я ширяла, як зоря, над морем —
А тепер тихесенько мовчу,
І стаю прозорою з прозорим,
Як сльоза, не вийнята з плачу,
І стаю широкою й вузькою,
Наче вушко голки — для душі,
І бреду дорогою ковзкою
Десь у небі, в синім спориші,
І сама себе пасу, пильную,
І сама від себе стережу
Все, що бачу, та не все, що чую,
І виводжу серце на межу.
Там роса, як сіль, така волога,
Бо не час, не простір і не Шлях —
Але тиша, вслухана у Бога,
Але води, скошені в полях,
Але досвід сутностей і суті,
І високі тесані столи,
Щоб усі незнайдені й забуті
У молитвах згадані були,
Щоб усі, хто був не народився,
Мали відпокутувані сни,
Щоби кожен, хто недозцілився,
Був чужої збавлений вини
У любові, що усе приймає.
Я живу життя і житіє.
Прочуття майбутнього проймає,
Я молюсь — і світ насправді є.

*  *  *  

знесилення — не сни — відзабуттєве
що в радості вчувається зима
в повітрі я відтворення миттєве
метелика із крилами трьома
що сьоме з крил діряве і русяве
що блискавка смаглява і жаска
що пір’ячко у неї золотаве
що вогнедайна вичахла рука
що дощ іде кудись із порцеляни
випурхує ховаючи кінці
що сліпнучи як вдосвіта неждане
смирення після смерті на лиці

*  *  *  

Чайки білі такі печальні,
Не прощальні ще, а проте
Понад морем вітри клечальні —
І зелені, і дощ цвіте,
І витрушує з хмари мряку —
Понад горню суху блакить,
Чайка шарпнеться з переляку —
І тихенько заблискотить,
Білі дюни, а в дюнах юне
Не пагілля, і не зело.
У піски залягають луни,
Кожна знала чиєсь тепло,
Кожна чула слова прощальні,
Та ніхто не вернувсь назад.

Понад морем вітри клечальні —
Втеклі з міста, де листопад.

*  *  *  

Гінтарасу Граяускасу

Поезія (якої ми сніги) —
це місце в часі.
Ріки й береги —
це спосіб мати простір,
Досвід русла,
маленьку батьківщину
(не без бусла,
в якого є гніздо),
і навкруги —
безкраї луки,
ще недопроталі,
і безконечні
срібно-сині далі,
й червоні прибережні
шелюги…

Поезія (про неї мовчимо) —
це місце в часі.
П’ю вино (навіщо?).
Говоримо — про Україну.
Ті, що
загинули —
мені не вороги,
а просто люди.
Тут усюди сіль —
у морі, у повітрі,
у розмові.
Ти — сіль землі цієї.  
Бурштинові —
бо Гінтарас і Клайпеда,
бо біль,
який тут пережито, —
ріки крові,
у Львові також —
пережите — біль…

Поезія (якої діти ми) —
це місце в часі.
Вирвавши з пітьми,
дає надію
(навіть без надії).
Я п’ю вино —
вона ж мовчить і діє.
І ти — живий в живому —
обійми
свою Литву,
нехай вона зрадіє
в передчутті
єдвабної зими,
нехай, мов жінка,
тихо змружить вії,
вщасливлена, в передчутті.
Прийми
від неї все —
і сумніви, і мрії,
хай діється,
хай білими крильми
благословиться мев,
хай заясніє;
а ти — всевіддаєш,
тому — візьми.

Поезія (якої ми піски)
це місце в часі.
Або навпаки:
час — місце у поезії.
І в смерті.
Я вічно опираюсь
круговерті.
Мені — далекі —
світять маяки.
І ти так само, Гінтарасе, вір:
час — човен,
що, обернений до зір,
пливе, тому що море
має хвилі.
Час — звір, якого гладиш.
Час — це ти
як місце в часі,
а відтак — рости.
Рости в своїй поезії.
І в силі.

*  *  *  

Це море лискуче й в’юнке, як зелена лисиця.
Сьогодні — усе ще зелена, хоч радше муруга.
(Мені у Паланзі ночами не спиться, не спиться.
Мине і опівніч, і перша… Мине навіть друга,
І п’ята година… І навіть п’ятнадцять на шосту…)
Це море, спочатку — як мідь, заяскріє, мов трави.
(До Львова вертаюсь з початком Різдвяного посту…)
Це море — зелене і зимне, північне, ласкаве —
Вихлюпує хмарку із себе — на сизому білу,
Вона розуміє, як пишеться світло й мовчиться.
Це море мене упіймало і серце відкрило
Вітрам і піскам, і блукаючим дюнам, і птицям,
І тим заблукалим, і тим, що знайшлися в крещендо,
І тим, що одягнені в бурі розхристані лати.
Це море лискуче, в’юнке і веселе — дощенту.
Зелена лисиця, як вихор, — тож може літати.

*  *  *  

                                                                   до Г.

Безпричинно, як все, що стається між сном і явою,
Даленіюча туга горить, мов на обрії ліс.
Довга ніч, тиха ніч поростає живою травою
І живою водою лікує чи шрам, чи поріз,
Чи всього лише спогад — між сном і явою — глибокий,
Ти не бійся тужити, не бійся, що серце пече,
Є такий чагарник, що зоветься по-книжному — спокій,
А по-справжньому — біль; аж у кров обдираєш плече —
І не вмієш не те що зарадити тілу з душею, — не вмієш
Навіть просто вдихнути повітря, щоб геть наяву,
Все спізнавши, усе визнаєш, та не все розумієш,
Ну, наприклад, не бачиш пророслу крізь себе траву,
Укорінену в тебе, не знаєш, чому і навіщо
Так тихенько вона промовляє до серця і ні.
Ти прислухайся: звук павутинки — беззахисно й віщо —
Каже бути живим, і цвісти, й паленіти в вогні,
Як зоря паленіє, щоб стати чи дороговказом,
А чи просто малесеньким світлом, що сяє крізь муть.
В тебе доня і син, ти із ними — по-різному разом,
Тож не бійся тужити. Й любити також не забудь.

*  *  *  

Ховаю в роті тишу, як у гроті,
І темряву, і з темрявою — Йону.
І сходить місяць, всупереч закону
Тяжіння, і проміння у польоті
Здається також невагомим, плаче,
І Божий час стискається в піщини,
Тому що сліз відносні величини
Проламують пелюстки шкіри, наче
Очне солодке яблуко ледаче
У райському саду — одне-єдине.

*  *  *  

велика маленька безодня моя і господня
мої сорок два сорок де ви і сорок чому
я в метаморфозах поетка садово-городня
сорока дворічна спізнала і смерть і чуму
сорокою бути не мед а дворічною мальво-
ю бути це десь попідтинню немов сирота
якби не поезія стала б я нашою сальво
а так нешкідлива і навіть ніхто не спита
чого мені хочеться може якраз це можливо
або навпаки неможливо чи знов навпаки
я вірю в карпати і кар вірю в якісне шкливо
і диво о диво о діво минають роки
а я і не знала я думала злива не нежить
корова не курка рукопис горить і гниє
усе проминає щасливо і все як належить
говорю як можу пишу як не можу не є
ніким в адріатиках площа мого альбіона
завбільшки з долоню мій голос щасливо надтріс-
нутий ну не те щоб аж так я заслона дракона
який соромливий і дуже втікає у ліс
мені сорок два я насправді його розумію
і навіть його соромливість штанята тісні
від краю до краю палаю і маю надію
в великій маленькій безодні співати пісні

*  *  *  

впало встало кволо сіло
перетворюватись тіло
облетіло і нема
тане цукор без дитини
не щодня а щогодини
хоч надворі не зима
а всього лиш млява мряка
і усячина усяка
ніщота з усіх усюд
капотить веселі звуки
тіньолюб поліз на руки
їсти мед і пити брют
це архаїка щоночі
закриває двері й очі
йде дрімота за вікном
із сопілкою в кишені
щоб живі та согрішенні
засинали дивним сном
хто засне той буде спати
і літати і витати
і запитувати де
впало встало полетіло
голе кволе все ще тіло
Бог чекає та не жде

Усна історія

                                             О. Г.

Пам’ять змежовує і розмежовує час.
Пам’ять щоразу дощенту розжовує нас.
Я уявляю тебе у дві тисячі п’ятих:
Десь у тачанці чи в санях великих ріжнатих,
Чорним на білому, білим на чорному — й голим,
Бачу, як йдеш кришталевим надтріснутий полем —
Зовсім один, тільки тінь за тобою і вітер,
В ста сорочках зі словами із краплених літер,
Щоб розпізнали свої, але я не своя,
Я тільки згадую обриси — слово? ім’я?
Наша Іспанія, бик і тореро… Кориди —
Десь за лаштунками пам’яті... Як відтворити
Русло ріки — ти її переходив уплав,
Сонце стояло в зеніті, на пальці палав
Перстень з карбункулом, твій аргамак — коло мого,
Ми — покладались на коней, що знали дорогу.
Світла краплини зависли в повітрі щільному,
Ми поверталися — ти повертався — додому.
Наші Верона, Неаполь і наші Помпеї,
Попіл, що каменем став, і жаскі апогеї
Довгих розмов про уяву і пам’ять, і мову,
Про епопею любовну — насправді зимову,
Про перетворення того, що стане нічим,
Тобто розтане у небі й у тілі, як дим,
В кров увійде нікотином і адреналіном…
Та наразі я торкнуся — рукою? коліном? —
Того, що лишиться в пам’яті теплим — і болем.
Десь у дві тисячі сьомих — вже Голем як Голем,
Мною оживлений, мною упійманий в сіті
Праги, а потім Берліна, єдиний на світі,
Хто говорив: «Хочу мати тебе назавжди».
Очі хрустіли, неначе пластинки слюди,
Тобто блистіли, ти ж знаєш, обмовка про вовка,
Та не така; «Я сьогодні занадто неловка», —
Скаже комусь мишоловка — і так воно й буде,
Люди нічого не бачать — на те вони й люди.
Пам’ять змежує, зжує, розмежує; це — мантра.
Море — як пташка, зіп’є. Тож зустрінемось завтра.
Будем при мантрі, при ватрі та коло шатра.
Я уявляю тебе, ти ж не знаєш, чи гра
Все, що насправді стається з дощентними нами,
Хто нас полює, а що виявляється снами,
Де нас виймає із панциря — раків неначе.
Як нас оспівує — все ще. Коли нас оплаче.

*  *  *  

доми єства — душі і тіла — мого
вестиментарні коди (серця крім)
кора покровом дерева німого
(якщо я дафна) упіймавши грім
в поділ пальта сорочки або шкіри
несу його як висохлу росу
із часу в чат тому що різність віри
у верствах чисел означає зсув
від’ємну асиметрію одежі
і решти ліній силуетів книг
не забувай про серце може межі
це те що ти в житті насправді встиг
і може щастя дві хлібини з гаком
будинки два і десять волосин
на двох стежинах ніби кіт наплакав
всього по двоє два життя два син
і син і синь на синьому спішила
(якщо я дафна) ніби ковила
і це у мене вже остання сила
аби кора із серця не зійшла

*  *  *  

        Роландасові Растаускасу

Бараньчак носив ніби дерево теплу кору
він вмів шелестіти на дощ і ховатися в лунки
залишені снами і тими хто бачить цілунки
на шкірі рослин він казав що якщо я умру
то знайте я промінь у світлі і мрія у сні
рух в русі вода у воді і тривога в тривозі
тому я на рострі росту доростаю в дорозі
помисленим сущим немислимим словом пісні
його всеприсутності тихі насправді у гру
потрібно включати усе а не тільки відомі
пророслим горіхам півшурхоти й шелести в домі
можливості листя трави негативи стару
платівку із голосом Джоплін і фото крихкі
Роландасе ви ж бо їх знаєте — «завжди те саме»
терпкими цупкими як фотопапір голосами
засвічені ранки а надто в суботу які

*  *  *  

це теж подарунки живим і щасливим на двох
я довго чекала новин не могла дозбагнути
якою дорогою йтиме біруте покути
на березі моря крізь мене в паланзі еклог
не зраджу пастУшка пісків пасторалеідилій
навчуся при тих баранцях що на хвилях але
не хочу щоб псевдоеклоги тримали за зле
культурний кальпурній і злий але добрий вергілій
не вірю що їм не однаково мова про те
що різні живі і щасливі і всяко по двоє
о слово моя ти в паланзі єдиная зброє
рум’янець мені як пастушці на щічках цвіте
неначе у хорі рум’янців рум’янець як щит
у дні без неонів во дні перетворення они
я маю надію узріти як навперегони
зі слова і тіла мого світить сонце й дощить

*  *  *  

Колись про Палангу писатиму — майже стара —
Як пишуть про юність, а в юності — палко і щемко —
Про щедрі міста, у яких танцювалось фламенко,
В яких наставала (чи не наставала) пора
На пристрасть — нестримну, глибоку, часами німу,
Бо що тут казати, це ж тільки ятритись, ятрити
Розгублене серце, й без того достатньо відкрите,
Бажати не знати чого, і не знати чому —
Сміятися, плакати, врешті, забувши про біль,
Блукати над морем, мовчати над ним і кричати —
Крізь Балтики води, крізь світло насправді хрещате,
Заломлене в хмарах, які випромінюють сіль, —
Аж доки не виступлять сльози і смерк на чолі,
Аж доки не вмруть і слова, і повітря між ними,
Сміятися, плакати — тільки з пісками і з тими
Із хвиль, що, розбившись, нарешті сягають землі…

*  *  *  

Сьогодні гірчичної барви і небо, й вода;
Брунатно-зелене і синє, і цяточки-меви,
І щось у повітрі таке кришталево-сталеве,
Й безгнізде каміння, і сонце — також без гнізда,

І вже без коріння, і дюни, бо Ніда — це дюни,
І гострий порив озирнутися, й вітру порив,
О Боже великий, що місце оце сотворив —
Таке безнадійно, постійно рухоме і юне,

Таке беззахисне, як утлі маленькі човни
Зі снастю важкою рибальською, з відчаєм в тілі,
Якого не видно, бо тільки води заметілі
Його оприсутнюють, Боже, поклич з глибини

Мене достеменну, хай вийду з пухнавої піни,
Хай вийду з північного моря гаряча, нага,
Тому що з людиною в морі стається жага
І спрага — напівусвідомлені як кровоспинне,

Бо тут зупиняється все, крім води та імли, —
І час, і причини, личини, несталості й мови,
І сонце, мов мева, таке безумовно зимове,
Усе розуміє, запитує тільки — коли.

*  *  *  

Дощ упав — і цілує, цілує коліна мені,
Так упав, так цілує, що тихшає тиша між нами,
І стоять над годинами, хвилями, винами, снами
Поцілунки твої, перетворення наші лляні.

І бузкове здається казковим, та я не про те,
Я про дивне проміння, про дрож і про сяйво у тілі,
Про жаске божевілля, коли розпашілі, спітнілі
Розкошуємо так, що аж тихшає тиша, й росте

Насолода — кипуча, жива, мерехтлива, тонка,
І вирлата, і гола, і скімлить, і стогне, і плаче,
Й вибухає — так щемко, так пристрасно, так нетерпляче,
Що аж тенькає в серці веселка, щаслива така…

*  *  *  

Я щебет золотий у дивному саду.
Я блискавка вночі з долонями на небі.
Я липа у цвіту, убрана в наготу —
Прошепочу — тобі, затріпочу — крізь тебе.
Ховаюся в слова і в проміжки між слів.
Прошелестівши крик, упавши у блакитне,
Стаю — як вайделот і майстер кораблів,
І зрубую те дерево, що квітне.

*  *  *  

Таке живе, таке русяве море,
І пляж піщаний теж русявий весь.
І чайка боре вітер, боре, боре,
Немов чаїнка в скляночці небес.
І студить шкіру пасемко солоне —
Не вітру, бо вітри у вишині,
А леготу, що шарпає опони,
А потім каже з реготом мені,
Що коло Ніди — голі посейдони
З м’ячем футбольним, на морському дні.
А я йому, пригладивши, волосся:
«Аж одинадцять? Це тобі здалося.
Вони там грають тільки усімох.
І на воротях — Урбас, а не бог».

*  *  *  

Море, яке я сьогодні очима впіймала,
Дихало сонячним світлом — і спершу було
Як хризопраз, під сапфіровим небом помалу
Стало смарагдовим, різко змінилося тло —
Так, ніби хтось, відхиливши завісу рукою,
Вихлюпнув мить на поверхні гулкого тепер —
І відсахнувся, і вічністю став мерехткою,
Звуком валторни і арф розчинившись між сфер.
Дякую Богу, що — бачу і що — прозираю
Досвіди щастя — розмиті прибоєм сліди. 
Всюди довкола — фотони і атоми раю.
Я — крапелина — на грані сіяння води.

*  *  *  

Підшкірна, сполучна. Бо розумію сни.
Бо тямлю — шкіру крізь — і відчуваю — всюди —
Що іноді є дні без смерті, без війни,
А іноді війна занурюється в груди,
Проламує ребро і плетиво судин,
І навіть тінь тоді — як молоденька стигма,
Вмурована в стіну. Як шарудкий сатин.
Це я така жива. Це я така застигла. 

*  *  *  

Остаточність того, що в любові
Називають каменем води.
Квіти пелехаті пурпурові
Доперецвітають в холоди.
І тихенько гаснуть понад ними
Зорепади снігу в листопад
І тихенько крилами блідими
Птиця мряки накриває сад.
І літають літаки над нею —
Зі своїм в’язким «курли, курли»,
І межа між морем і землею —
Як обійми посеред імли.

Фiона Сампсон (Лондон)

Iз книжки «Марево»

Переміни

Ґренджир Дабліз — 25 лютого 1939; Дабліз (9 ударів) — 5 червня 1991;
Сюрпрайз Мінор (7 ударів) — 4 листопада 2012; Сплайсд Мінод (14 ударів) — 20 лютого 2011.
Колесхілська дзвіниця, база даних «Фелстед»*

Вода є плазмою
що міниться й тремтить
трава гойдається
тремтять
в імлі дзвіночки

і кров твоя це мед.
Він тане в роті,
як провина,
жаль, обмова
і неминуча страва

Боюся
недоторканого тіла
тиші;
священика
в саду.

*   

Кров твоя мед
що чути в роті
провина,
чутка, журба,
вимушена трапеза,

Але, що ближче
чи реальніше
ніж солодкість
у венах
ця липка роса?

Чи прісною водою
з чашки
змити присмак
ягняти й солі,
олії й розмарину?

*   

В напрузі тиші
струм
як і в словах
До того, як ти був, Я єсмь.
Окремість, велич,

вони наповнені
молочною білістю крил
дощове світло
й шепотіння
голоду.

Кров твоя мед,
залишається у роті
як провина,
сором, журба,
ця вимушена трапеза.

*   

Знову
молитовня
з її молочним світлом
її приватною
прагматичною тишею.

Кров твоя мед,
залишається у роті
як провина,
чутка, журба:
солодкість їхню й сіль

спожити слід
тут, між червоних крісел
у запаху
нового покрівця;
спожити враз.

*  

Чи справедливо —
чутися ягням,
що пастухові має вірить,
котрий приносить йому смерть?
Кров твоя мед.

Священик палить сигарету
між тінями
у супокої саду,
Житія Святих
у нього під рукою.

Провина, чутка,
журба —
дивись, як ллються з жил
вони
до посуду хірурга.
 

СОНЕТ ТРЕТІЙ. НІЧНА ЇЗДА

ПО ДОРОЗІ В БАСКОТ
 
Ти за кермом у темряві нічній
Раптове збудження відчуєш... Квіт густий
Галюцинацій зависає в пітьмі
Десь обіч шляху, на півдорозі до оселі
 
Спуск довжиною з милю
І — дерево за деревом, за деревом, після-кіно-мигтіння,
Як сон, що повертає все назад,
А потім вислизає навдогад.
 
Годинник на панелі спливає через скло
І синій реверс цифр лімбічних тане.
Здається, речі збільшуються до
 
Велетенських квітів, завмирають,
Наближуючись. Потім знов
Дерева височезні і трава
повз тебе пролітають за вікном.

ЄРУСАЛИМ

Я бачив також у Колесхілі найдовершеніше обійстя ферми з усіх, які доводилося бачити, я вірю, що Англія так само різноманітна й довершена, як і двори її ферм.
    — Вільям Коббет, Сільська їзда

Білокамінний сонця град.
Він — як міраж.
Бліді двори
Між огорож,

Алеї
Поміж мурів брил,
Де тіней стиск,
Як потиск рук.

У криптах
Мрійники лежать,
Усотав подихи
Вапняк,

А віддих їхній —
велич храмів та будівель
Святого Міста
На землі.

СОНЕТ ДВАНАДЦЯТИЙ

ОЛЕНЬ У МІЖНЕБЕССІ

Олень розганяється полем,
як і він, темно-сірим, могутнім,
як він, якщо вони взагалі існують,
бо вони можуть бути грою світла,
мають почуватися такими, що струменять,
або такими, що променяться через життя.

Ми тремтимо,
відчуваємо, що все рухається,
і це відчуття йде вперед і навспак
у світі, що обертається навколо нас —
Світ теж є чимось, що струменить
і тим, що безмежно розпромінюється.

Лютий пронизує холодом поле,
тремтить у кожній туманній вербі.

GLISSANDO*

Автопортрет з оленем

Іноді в сутінках
я відчуваю,
що справді існую.

У сутінках олень
перериває свою бійку дивними
стрибками. Кольору землі,
вони подібні до ріллі,
що через себе кумельгом біжить.

А що, якби рілля була водою, подібною до виру
й бігу —
поля, що, рухаючись, йдуть  за течією?

Я уявляю, дивлячись униз
з покрівлі комірчини:
cпостерігаю за своїм
навколо себе обертанням,
як за минулим незнайомця.

* Музичний термін, плавний перехід від одного звуку до іншого по черзі через усі можливі для відтворення на цьому інструменті звуків, що лежать між ними.

CODA

За токарним верстатом
під кроквою, що скрипить
у літній спеці,
ніч чекає —

тінь-ліс
Віконне місяцеве світло;
ти шкрябаєш своїм нігтем
по стіні

Міль, щур, привид
мерехтіння і прокидання
у тонкій темряві

PUNЁTOR* МІҐРАНТ

Про що розмовляють вони
думають сподіваються мріють про що
моляться на килимку
про що коліноуклінно
скинувши гумові капці
на підстилку із пластику
на нехитрому скарбові бідних
батько й син
хліб розламують
ріжуть сир щоб з’їсти,
обернувшиcь обличчям на схід,
обернувшись обличчям
до темного моря
й синього берега біля порому
працювали разом годинами
стійкі коли йдуть пішки
і так, здається вони кажуть
ми знаємо, що таке ходити
пішки ми навчилися
стійкості в житті
не діждавшись чудес
і працюючи все життя
саможертовно, ми ще
іскри не втратили
всередині себе
і ось ми вже проходимо
через море осяяне
ніби в тих оповідках
де наші вродливі жінки
чекають на нас тільки
на відстані дня, тільки одного
лиш дня з хлібом насущним
і сиром насущним
молитвами і морем і сонцем.

* Робітник

СНОВИДІННЯ АНДРІЯ РУБЛЬОВА

    за Тарковським

Линучи повз дерева
майже незримий
білий чортополох
підіймає дикі голови

Тоді як їхнє насіння лине
врізнобіч за течією
речі щезають довільно
наче у мареві

Старих кіноплівок
де тіла
неприкаяних дівчат
мигтять

Крізь срібні дерева
в срібні річки
їхні груди мов спалахи
спалахи як голови чортополоху

Що пливуть бистриною
уривки музики чи запахів
цинамону
в повітрі літа.

З англійської переклав Юрій Буряк
 
 
 

Сергiй Прилуцький (Київ — Брест — Мiнськ)

Немає любовi до матерiалу

Страждання юного Вертера

Сьогодні у порнографії немає канону.
Ні, звісно, структура чітка: аматори, груповуха і т.д.
Але хто з ходу назве шедевр останнього 10-річчя?
Де Ґьоте підліткової содомії? Де Сафо оргазмічних вигуків?
Марно напружуватись.
Веб-камера розбила мистецтво.

Ситуація тут схожа на літературну.
Один підсів на Сашу Грей, Асоль наших днів.
Другий преться від БДСМу та дядька Хема.
Третій зачитується підручником із «Зоології».
Нічого святого.
Нічого нового.

Німецьке порно, разом із експресіонізмом, захиріло.
Америка навіть найпотаємніше перетворила на елемент інтер’єру.
Румунські стрічки викликають хіба що усмішку.
Росія традиційно гонить треш і брутал.
У Фінляндії сексу так і нема.
Білорусь з Україною відкривають класику,
одночасно знаходячи у римейках знайомі обличчя.

Щоправда, шукає порнографія і нових орієнтирів,
наприклад, засвоює нові технологічні обрії:
3D некрофілія з елементами документальної фантастики,
свінг-клоунада у батискафі на глибині 2000 метрів,
золотий дощ у стратосфері.

Але немає катарсису.
Немає любові до матеріалу.
Хіба що в очах час від часу
промайне усесвітня туга
за втраченою цнотою та великим кінематографом.

Казанова

він —
зачаївся на балконі
з мокрим рушником на стегнах,
краплями поту на лобі
та відчуттям невиразним,
що він тут не перший

вона —
стоїть у самій білизні,
чорній, як наколки її чоловіка,
під серцем ховаючи, мов близнюків,
1) страх, доведений до оргазму,
2) таємницю, перетворену на анекдот

змовкли птахів голоси
та бульбашки в пляшці шампанського

тільки будинок навпроти не стримався,
наклав у дворі цеглинами
цілу купу

*  *  *  

Жовтий будинок кольору стиглої сечі.
Два МВСні курсанти жінку б’ють кулаками
в одному з кухонних вікон пізньої ночі.
Невдовзі жінка впаде на кахлю слизьке татамі.

На вікні кольорові сніжинки з туалетного паперу,
з зали звучить на весь двір мелодія із серіалу.
Два молоді курсанти, Паша і Сєрий,
міцно кохають своїх дівчат — Ларису та Аллу.

За Ларису та Аллу вони будь-кому можуть дати по нирках,
в академії проходять спеціальні бойові лекції.
Обидва подумки уявляють зліва, на серці, дірку
для бойового значка за участь у першій силовій операції.

Вони зовсім не маніяки, геть не дурні хлопці,
можна навіть сказати, сусіди звичайні, середні:
спочатку ходили в дитячий садок на Ковальовці,
потім ганяли на Муховець мопедом.

Не можу сказати, за що ту жінку вони мочили —
конфлікт поколінь чи грошовий інтерес.
За вікном був сад, котрий піонери ще посадили,
з балкону бабуся сипала приблудним голубам геркулес.

Не подумайте, що я описую щось незвичне,
що зазвичай такі речі робив мало хто —
більша частина моїх однолітків у стані відчаю
в темних під’їздах знімали з людей сережки й пальто.

Потім вони переважно спивались, сідали чи йшли в міліцію,
як ці от Паша і Сєрий, з якими я виріс в одному дворі.
Мені, як і їм, теж нема особливо чим похвалитись.
Усі ми жили у маленьких квартирах з батьками,
                                               тобто у дупі. Моя — номер 33.

універсам «Universum»

вся наша пам’ять мов той металевий кошик
повна страхів та інших товарів сумнівних
у відділі друзів старих нескінченні ремонти
скільки було їх але не пригадаєш уже й половини

ти ім’ярек що робитимеш з цілими залами болю
скринями втоми на довгих полицях буднів
у тебе не вірить навіть твій охоронець-янгол
коли ти нервово вистоюєш у велелюдній

черзі а за душею — він знає — ані копійки
й ти відчуваєш очко витанцьовує шейк
бо дуже швидко — так — мабуть занадто швидко
дівчина-смерть виб’є на касі чек

дзен

склянки піднімаються
склянки опускаються

дзинь-дзинь
дзинь-дзинь

друзі прийдуть
друзі підуть

дзинь-дзинь
дзинь-дзинь

і тільки Олег
упав лежить сміється
й нічого йому не треба

маленькі війни

чи бувають війни маленькими
такими що навіть фіранка не ворухнеться
в епіцентрі подій

напевно так

ось
шашелі диверсійними групами
пробираються в парк
кліщі з прусаками
йдуть у рукопашний бій з клопами
кіт тероризує хазяйку
канарейка тікає з полону

здебільшого все передбачуване
але часом стаються дива

раптом
овечки вовкам вибивають зуби
кури ліси захоплюють
ескадрильї мух
атакують павучі бази
мікроби відважно колонізують
бутлі зі спиртом

але
це все десь там
поза знаннями нашими
не торкають тамтешні бої
конфлікти та смерті
жодного з наших тонких почуттів
як і раніше вві сні хропимо
милуємося краєвидами
ліниво канали перемикаємо
з хроніки окупації
на хроніку визволення

знаємо тільки те
що пережили на власній шкурі
що перебило мільйони
в тендітному війську нервових клітин
і для чого язик ніяк не добере
точних слів

Брест — Центральний

Вєра торгує квасом біля вокзалу.
Там стрьомні завжди тусуються мужики —
усі по кілька строків уже відмотали.
Ми класі в десятому з нею часто гуляли,
ходили в кіно, а потім уздовж ріки.

Та скоро Вєра знайшла собі футболіста,
а я — не було що робити — вступив в універ.
За рік вона вийшла заміж за кадебіста,
у колах вузьких відомого філателіста.
Дім у передмісті, самотність, вино, адюльтер...

Пригожій бабі не оминути пригоду.
Якось до мене друг старий підійшов:
«Вєра, — сказав, — розвелася собі й по ходу
пішла заробляти стриптизом у бар». Народу
на виступ її приходило будь здоров.

Дівчина мов провалилась крізь землю раптом. 
На довгі три чи чотири роки тоді
я став для тривоги, нудьги і хандри рідним братом.
Аж тут — і вона, коло бочки світить халатом,
засмагле обличчя у неї та стегна худі.

«Задрали мене мужики, — каже мудра Вєра, —
Купила квартиру. Коханку собі завела».
Питаю: «Чому ти стоїш тут? Якої холери?»
А та: «Ти дурний! Так головне ж не кар’єра
чи інша фігня, і навіть не кількість бабла».

Тепер вона їздить на море з якимись хіпі,
курить траву і геть не вживає бухла,
послала подалі друзів своїх на джипах,
гівностражданння, трагічні зітхання і схлипи,
якими колись так яскраво і повно жила.

Вєра щасливо працює біля вокзалу.
Має жінку та інших не має турбот.
Усе, що можливо, вона вже давно пізнала.
Вірить у Будду та заробляє помалу
на плюсики в карму, канабіс і бутерброд.

ВІРНІСТЬ

Моя мати — миска.
Мій батько — ланцюг.
Моя батьківщина — дерев’яна будка.

Брешу на чужих,
брешу самому собі,
чекаючи ласки
від співвітчизників тихих,
мовчазних, тих самих,
що їхня улюблена страва —
юшка із собачатини.

*  *  *  

Хотіли дожити до старості, а дожили до війни.
Всупереч сподіванням, першими спалахнули хати з краю.
Зі сплячки вийшли фантасти-почвєнніки й зомбі-шатуни:
в голові — зроблені за ГОСТом каша і ковтуни,
усе решта з кореї або китаю.

В кожного є чим шмальнути по той бік добра —
кулею чи постом, матюком, фугасом, довгим листом в атачі.
Видалили із друзів реальність, додали лопату та гробаря.
І що ж народжує їх на світ, яка нора?
Який самогубець вирішить їм побажати удачі?

Тим часом на всіх шести континентах, у диванній броні —
заросле щетиною військо статевозрілих персонажів.
На екрані тепловізора — Іван-дурень на залізнім коні.
Філя, Степашка і Хрюша малятам ролики крутять страшні.
Дід Панас сидить у зеленці, непомітний у камуфляжі.

Куди ти несешся, агов, трійка-сімка-туз?
Що ти несеш, гуманітарку бабусі чи все ж дурню?
Щоб описати діагноз, уже не стає ні медиків, ані муз.
Як не крути карту, майбутнє настане, й це точно плюс.
Але, як сказав колись на цю тему Ісус,
Я до нього, на щастя, не дотягну.

DOCUDAYS

Кінотеатр «Життя» продовжує сеанси:
там і любов, і танці, і бог, і мудаки.
Ось мирний окупант несе культуру в маси —
та шкода, Мінкультури затерло матюки.

Ось тут — горить душа, а там — на комусь шапка.
Ілюзії, мости і ринки — все горить.
Навкруг на світі цьому білому, як тапки,
Тепер усе ногами догори.

Виходиш на балкон, а там нема балкона.
В кишеню руку пхнеш — і вже нема руки.
Сусіди завели кота Армагедона
учора, а сьогодні відкинули коньки.

Немов ріка кудись несе колоди трупів.
За те, що не померли, давай по сто хильнем.
Неруська ця весна нахабно і підступно
на яблуні та груші щось точно одягне.

З білоруської переклав Олег Коцарев

Про автора: Сергій Прилуцький (біл. Сяргей Прылуцкі, псевдо Сірошка Пістончык; 1980, Брест) — білоруський поет, прозаїк, перекладач з англійської, польської та української мов.
Автор книжок поезії «Дзевяностыя forever» (2008), «Герой эпохі стабільнасьці» (2014), та прозових збірок «Йопыты двух маладых нелюдзяў» (2009) (під псевдом Сірошка Пістончык, у співавторстві з Уласіком Смаркачом), «Дэгенератыўны слоўнік» (2014). Учасник багатьох поетичних фестивалів та слем-турнірів. Триразовий фіналіст конкурсу молодих літераторів, організованого Білоруським ПЕН-Центром, учасник багатьох літературних фестивалів у Білорусі та за кордоном (Україна, Литва, Польща) стипендіат програми Homines Urbani (Польща, 2007) та Gaude Polonia (Польща, 2013). Вірші Прилуцького перекладено кількома європейськими мовами.