Марюс Бурокас (Вiльнюс)

я би їхав автобусом полум’я

*  *  *  

чого я не можу викашляти
із засмолених легень
у цей ясний, в’янучий
серпень

зіщулюється
остигаючи світ
випирає шов і схов країв
вилиці

світло
перетворюється на пергамент
зацукровується, залягає

до вечора мені тебе
все менше

сідаємо поряд
і дивимось
як туман повзе
із окопів пагорків

тихий
як твоє дихання
як наше тепло

як пальці
що не знаходять один одного

Городяни

(решка старого вірша)

у місті карнавали
і пісні. не чекає
ніхто завтра.

дощ. на вулицях
штовханина. мряка
під ногами.

похапцем
ми всі
залишаємо помешкання.
істерично посміхаємось.
купуємо ковбаси
дерев’яні ложки
липких півників.

не дивимося
вгору. уникаємо
очей. озираємося
крадькома. тягнемо
дітей за собою.

хто ми? городяни
які вийшли на свято. беззбройні.
жадібні й хижі.
ввічливі і боягузливі.

наше добро — у шкатулках.
у п’ятах наші серця.

бо завтра
(ні, ні, не буде цього
не треба думати)
бо завтра
зачинять ворота
покриють
Божих матерів
зірвуть скинії

бо завтра
нас поділять
на червоних
і синіх.

бо завтра
вчепимося
ближньому своєму
у горло.
Після повернення

над містом чи то антени, чи то кущі
скиглить у них заплутаний вітер
все ж помітно, що не тутешній

небо
відчинене в ніщоту
сонце і місяць
ґноти, що гасяться тільки пальцями
(між будинків ллється рятівна темрява)

упізнаю
мій цей бетонний кишечник
заіржавілі ясна поштових скринь
павутинням затягнуті вазони
та здичавілі шафки по кутках
(шахта ліфту із замурзаними гірниками)

мій сусіда
який вивів з балкону білого коня
(з’їжджає верхи вниз, у руці — сувенірна запальничка)

напевне мої ці кущі глоду за вікном
горобина
глід
горобина
глід
(довкола, двома рядами, а далі — вулиця з каретами і фольксвагенами, степ і, можливо, гори)

мій цей пейзаж наскрізь проціджуваний вітром
викривлена перспектива
морока для ока

я би перераховував ще, але вже легше, легше
(уже можу вдихнути, уже темнішає і не можу нічого розгледіти)

закрив своєю темною долонею
спокійною долонею

весь цей жах
усю благодать

*  *  *  

чого я дерся на ці
риштування віри
сп’янілий
від пізнього перестиглого
сонця
не насмілювався зайти
всередину
де свіжо і тихо

мій ближній
там не живе

нема його в лункому просторі
між військом лавок
немає в книгах
нема в лісовому павутинні

гладеньке й порожнє
блюдо світу
барабан Усесвіту
круги від першого
доторку
скаменіли

хоча, здається, зовсім
мало
минуло часу

кінчик пальця
досі вологий

Easy Rider

я би їхав у темряві
автобусом полум’я
попри
вокзал
повний здихль безсоння
попри передмістя
з окопами, амбразурами
дзотами

їхав би спокійно
тліючи
у вогняному акваріумі
попри скибки висоток
попри зуби і очні яблука
що біліють
у гущі темряви

я бачив би
як зіщулюється місто
кулачком квітки
як ворушаться та в’ються
піщані
його підземні корені

я би їхав
автобусом полум’я

далі
глибше

у жахливу
гостинність природи
вологий притулок
буркотливий мох

їхав би
міряти холодну
і мокру
одіж

лягти
обличчям у лункий купол

вигоріти

Лютий

Собака холоду лизькає
мої руки. Сніг
і камені. Голови
дітей біліють
у вікні. У трубах
крижаніє вода, дерево розчахується,
валить пара, перламутрове
світло мацає скло.
Усі стани тепер
міняться. Час —
як вітер біля моря
пронизує, обпалює
відтаює. Мені не вистачало
цієї солі, твоєї
шкіри, що тепліє під долонею
шершавих губ

чистої присутності.

З литовської переклала Любов Якимчук

Про автора: Марюс Бурокас народився 1977року. Литовський поет і перекладач. Закінчив Вільнюський університет. Працював викладачем, редактором, а також у рекламному агентстві, координував літературні програми Східнолитовського Культурного Центру. Зараз він — фрілансер, що заробляє літературою та перекладом, а також літературною критикою.
Автор поетичних книжок «Ідеограми» («Ideogramos», 1999), «Буття» («Bsenos», 2005) та «Навчився не бути»
(«Imokau nebti», 2011). Третя книга була удостоєна одразу двох літературних премій. Упорядник антології сучасної литовської поезії «Як Земля нас зносить: нові литовські поети» («How the Earth Carries Us — New Lithuanian Poets», видана Литовським інститутом культури).
Його вірші перекладені польською, російською, латиською, фінською, словенською, англійською, німецькою, французькою, грузинською та українською. Поезії Марюса в перекладі англійською увійшли до антології «Нові європейські поети» («New European Poets», Greywolf Press, 2008), а також друкувалися в «Washington Review» і «Saint-Petersburg Review».
Марюс Бурокас перекладав вірші американських, канадських та австралійських поетів, зокрема Теда Х’юза, Чарльза Буковські, Джеймса Діккі, Робінсона Джефферса, Маргарет Етвуд. З прози в його доробку переклади Вуді Аллена, Чарльза Буковські, Філіпа Рота, Джона Апдайка та ін.
Член Спілки письменників Литви і Литовської асоціації літературних перекладачів. Мешкає у Вільнюсі.

официально

РУССКАЯ ПРЕМИЯ: ПРЕДВАРИТЕЛЬНЫЕ ИТОГИ

31 марта 2016 года Оргкомитет международного литературного конкурса «Русская Премия» и Президентский центр Б.Н. Ельцина объявили короткий список претендентов на премию по итогам 2015 года.
В него вошли произведения девяти писателей и поэтов из семи стран мира: Германии, Израиля, Канады, Молдавии, США, Украины и Эстонии. Согласно регламенту конкурса, все авторы, чьи произведения входят в короткий список, являются лауреатами «Русской Премии» и приглашаются в Москву. Награды новым лауреатам «Русской Премии» будут вручены 26 апреля в Москве, в «Президент-Отеле», на XI торжественной церемонии награждения лауреатов конкурса.
Председатель жюри «Русской Премии», главный редактор журнала «Знамя» Сергей Чупринин так прокомментировал итоги одиннадцатого сезона премии: «Размечая длинный список, мы следим за тем, чтобы и разные страны в нем были представлены, и разные писательские поколения, и разные манеры письма. Но при выборе книг для финала все эти политкорректные соображения отходят в сторону. Остается только один критерий – литература, ее уровень и качество, ее достоинство».

Короткий список «Русской Премии» 2015 года:

Номинация «Поэзия»: 1. Евса Ирина (Украина), сборник стихотворений «Юго-Восток». Номинатор – издательство «Арт Хаус медиа»; 2. Капович Катя (США), книга стихов «Другое». Номинатор – издательство «Воймега»; 3. Чкония Даниил (Германия), книга стихов «Стихия и пловец». Номинатор – издательство «Время».
Номинация «Малая проза»: 1. Бочоришвили Елена (Канада), сборник рассказов «Только ждать и смотреть». Номинатор – издательство CORPUS; 2. Макарова Елена (Израиль), повести и рассказы «Вечный сдвиг». Номинатор – издательский дом «Новое литературное обозрение».
Номинация «Крупная проза»: 1. Гадоль Александр (Украина), роман «Режиссёр. Инструкция освобождения»; 2. Кожухаров Роман (Молдавия), «Кана». Номинаторы – литературный критик, редактор отдела прозы журнала «Знамя» Евгения Вежлян и писатель, сценарист Леонид Юзефович; 3. Хомченко Андрей (Украина), «Птица».
В этом году жюри воспользовалось своим правом не присуждать третью премию в номинации «Малая проза». Специальный приз и диплом «За вклад в развитие и сбережение традиций русской культуры за пределами Российской Федерации» получит Котюх Игорь (Эстония):за плодотворную творческую и переводческую деятельность, поддерживающую и продвигающую русскоязычных поэтов Эстонии; за издание книг, журналов; создание сетевых журналов, где русскоязычные поэты встречаются с русскими собратьями по перу.

В жюри «Русской Премии» входят известные писатели, поэты и литераторы: писатели Сергей Чупринин (Россия), Герман Садулаев (Россия) и Елена Скульская (Эстония), литературный критик и переводчик Борис Кузьминский (Россия), поэт, главный редактор журнала «ШО» Александр Кабанов (Украина), переводчик, сценарист, главный редактор журнала «Дружба народов» Александр Эбаноидзе (Россия), поэт, переводчик тюркской и европейской поэзии Вячеслав Шаповалов (Киргизия) и писатель, главный редактор журнала «Новый Берег» Андрей Назаров (Дания).
 «Русская Премия» – единственная российская премия для русскоязычных писателей всех зарубежных стран. Учреждена в 2005 году и входит в пятерку самых престижных российских литературных премий.По словам автора и руководителя конкурса Татьяны Восковской, одной из главных задач «Русской Премии» является забота о соотечественниках и сближение культур. «Русская Премия» вручалась не только классикам современной русской зарубежной литературы, среди которых Борис Хазанов, Юз Алешковский, Марина Палей, Бахыт Кенжеев, Наталья Горбаневская, Шамшад Абдуллаев, но и зажгла звезды молодых талантов: Анастасии Афанасьевой, Андрея Иванова, Владимира Рафеенко, Дарьи Вильке, Саши Филипенко, Евгения Абдуллаева и многих других. В рамках издательской программы конкурса увидели свет 10 книг.

Официальный партнер конкурса – Президентский центр Б.Н. Ельцина (www.yeltsin.ru)
Дополнительная информация: +7-495-229-75-89, +7-915-367-57-17 или info@russpremia.ru

Фото предпросмотра: 

Остап Сливинський (Львiв)

Закохані на велосипеді

Вона їде на рамі, як пташка, що
ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,
з двома стуленими
колінами, що шлють солодкі позивні
водіям зустрічних вантажівок.

Його бачимо невиразно, зате чути,
як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням
педалей. Мугикає мелодійку,
з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.

Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,
не обертаючись — точніше, підносить їх навмання, а він
ловить горіхи вустами, що нагадують
брунатну поторочену латку.

Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,
більше схожа на фігурку з паперу,
суха, рівна, двовимірна,
звикла вправлятися в цій любові, як у
добуванні обіду з нічого —
жменьки чаю і двох картоплин.
Буде їхати крізь перші удари дощу,
перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний
порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні
й крутив її довго в обіймах.

От, пуста мова любові, що торгується із надією,
як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня
не чіпай, якщо вже не дано мені
пережити ніч.

Менший

Тут хтось приходив до тебе, тату.
Сказав, що наступного разу прийде не сам.
Його собака обнюхав мене, в нього був сухий і гарячий ніс,
може, він хворий?
Він пахнув горілим деревом, як у нашій старій коморі, де
Алінка перекинула лампу.
Той хтось придивлявся до мене.
Я його не боюся й не хочу, щоб ти боявся. У мене є меч.
Я знаю такі слова, які його відженуть, але зараз
не можу їх повторити, бо вони не розбирають, де чужі, де свої.
Я знаю багато тварин, які нас захистять.
Уві сні до мене приходив великий японець
і навчив мене битися. А ще під пахвою
у мене виросла спеціальна кнопка, але ти
не кажи нікому. Вона трохи болить.
Якщо переслідують, досить її натиснути — і щезаєш
раз і назавжди. Пообіцяй,
що не будеш з ним домовлятися, що
не підеш на ніяке призначене місце, не будеш
приймати від нього дарунків. Що навіть собаку його
не погладиш.
В усьому решта мудріший — ти.
Я бачу, як ми відчалюємо на дерев’яній баржі,
зарослій, як острів, і повній своїх стежок.
Попереду темрява, але в ній — якийсь тихохідний катер,
цигарка й штурвал. Хто там буксирує нас у цю тьму
і озирається, мабуть:
повіримо, не повіримо?

Бурштин

Скажи, то був жарт? Я копа́в
цілу ніч, як ти мені наказала,
миші з мене сміялися.
Здавалось, я бачу, як по той бік
нагрівається листя,
як там збирають дітей до школи,
одягаючи їм білі комірчики,
як перевіряють, чи вимкнули праску,
як підливають петунії з бляшаної
поливалки.
І поклявся б, що чую,
як б’ється серце крізь глину. А виходить,
дарма турбував надію?
Дарма гортав землю, шукаючи в ній
хоч один світлий рядок?
Поясни мені це, доки стою,
роздивляючись власну долоню,
на якій — під самим безіменним пальцем,
де терло руків’я лопати, —
наливається зерно бурштину,
ніби лампа, ненадовго увімкнена
в якомусь моєму чистилищі
моєю ж рукою.

Адам і Євка

«А я, — каже Євка, — з’їла б сама ціле яблуко,
а потім втекла б, щоб ніхто не помітив. І
підглядала б через паркан, як ти там
носиш за Богом книжки».

Я подаю тобі знаки, Євко. Дивись — просто
посередині райського ластовиння. Перекривлюю
Його зосередженість, коли Він щось піднімає
зі стежки. Хто
міг загубити тут перстень?! «О», — читає Він
басом, підносячи перстень високо і розглядаючи
його на власному тлі.
Далі бере в мене книгу —
книгу, в якій написано все, що завгодно,
лише не твоє ім’я.

Король

Він радо грав з нами в цю гру, аж доки
не втомлювався і не
засинав на скрипучому троні,
випускаючи з рук скіпетр з індичого пір’я.
Наш квітневий король, і король серпневий,
і осінній король, і ніколи — король зимовий,
бо зимою — сніги й ранні тіні,
і замітало схил, яким вела
єдина дорога до нього.
Захмарене королівство, про яке не знали навіть
наші брати і сестри, королівство Карія.
Ми обережно виходили з дому задньою хвірткою,
ідучи, готували для нього добірку новин: 
хлопці з Лугів програли,
цукор кипить на гарячому камені,
один утопився, заснувши в човні. Бувало,
він чемно вдягав корону, щойно
ми заходили в сад, а часом вередував, і тоді
нам треба було розгадувати його загадки,
загадки, на які він і сам не знав відповіді, й лише
махав рукою, сміючись із нашого заповзяття.
Після трапези й чаркування компотом
був час аудієнцій,
і ми ставали по обидва боки трону
зі смерековими списами, суворі і насторожені,
бо казна-хто міг прийти до нашого короля.
І хтось приходив щоразу, а хто?
Чи приходили ті, кому також в’язали
рукави за спиною? Чи приходили ті, хто в’язав,
щоб попросити у нього невчасне пробачення?
Чи приходили
ті, хто забув його за роки хвороби і усамітнення,
щоб навести лад у власних нотатках?
Чи приходила жінка, щоб довго-довго дивитись,
а потім повернутися до чоловіка в машині,
відкупившись Божим заступництвом?

Приходить король квітневий,
червневий король
приходить,
приходить король осінній, а зимового короля
нема.

Майже експромт

Дерево, під яким ми роздяглися колись,
ще майже дітьми, і не знали, що далі робити.
Дерево, за яким бабуня впізнала місце дому
своєї юності.
Дерево, в яке я кидав ножі.
Дерево, повне осиних гнізд, яке марно вчило нас
обережності.
Дерево, яке ми грабували сонним, коли під інеєм
жовтіли ще яблука.
Дерево, на якому багато десятиліть була дівчача
гойдалка, аж доки моя сестра покалічилась,
з неї злетівши.
Дерево, у якому жив кінь.
Про що вони говоритимуть, коли
зберуться через багато літ після нас,
щоб відпочити нарешті у тіні власної тіні?

Лятіфа

«Малий питає, звісно… Питає,
коли повернемося додому.
А я якось кажу, мовляв, дім наш
забрали на небо. Не знаю,
що тоді на мене найшло. Кажу:
він був такий добрий до нас, Аліме,
що не міг більше стояти
на землі, як усі інші доми.
І стільки в ньому було любові,
стільки шарів любові
ми поклали на підлогу, на двері,
віконні рами,
і щойно стара любов злущувалася,
ми клали нову, ще старанніше
і щедріше, ще білішу й брунатнішу
ми клали любов. І любов кольору слонової
кості, хоч дідо казав, що то — не любов,
а так, дитячі забавки. Бо для барви любові
має вистачити одного слова.
Це все кажу собі подумки, а малому лише
відповідаю: так, і з вікон
тепер видно саме лише небо.
І ангелів видно.
Тільки у домі — нікого.
Бо людям живим не вільно ангелів бачити».

Епізод 2014-го

«Багато років я прокидалася,
коли він вертався з нічної зміни, о третій-четвертій
ранку. Довго мився
і лягав такий самий чорний, вугільний,
майже невидимий
в темряві. Може, він так розчинився якоїсь ночі?»
                                     Мовчимо,
а за мить вона вже заливається сміхом: повз нас
пробігає якийсь малий, спотикається
й падає — просто на мішок борошна, який
несе у руках,
                        і злітають його кросівки високо
в серці білої хмарки —
                                      такий білий вибух,
каже вона, такий тихий.

Епізод 2015-го

«Царство небесне, — каже Тимур, —
воно — ніби озеро. Входячи, збиваємо п’ятами
з дна каламуть, і довго, довго
нічого не бачимо. А самі —
як на долоні, ображені і розгублені.
Це — наша остання проба, звідти ще можуть
відіслати назад.
І може, ми саме тут?»
Кажуть, у селах — майже нікого, й вовки
входять у передмістя. Ще трохи —
і будуть тертись об наші ноги,
лагідні, бо лагідним є цей світ. Вже
чотири дні тихо, не чути гранат,
ніхто не вивалює двері повітря.
Не горить жоден кущ, заспокоїлися птахи.
Ніколи не було стільки обрію над розтоптаною
землею, ніколи не було стільки
стелі над зім’ятою постіллю.
Воістину, нашим,
нашим і вовчим буде царство небесне.
 

Арза

— Скажи, ти щасливий?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я щасливий».
А вона:
— Ти кажеш так, бо твоє серце спить.
А скажи, ти маєш надію?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
я маю надію».
А вона:
— Так каже той, для кого надія ніколи не була
єдиним домом.
А скажи, ти прийдеш до мене?

Мені захотілось сказати «так», і я сказав: «Так,
Арзо, я прийду до тебе».
— Коли йтимеш до мене, можеш удома лишити руки,
бо руки твої, бачу, вміють робити лише слова.

Сізіф

Перший будинок був надто високий і тонкостінний, і його повалив вітер.

Другий будинок — о, золота галявино! — був дитям завеликої любові, і з нього ми вийшли у різні двері.

Третій будинок мав стояти міцно, як смалений бик, але війна покликала мене руйнувати чуже.

Четвертий будинок мав бути посудиною любові помірної, але одного вечора я став зайвим у ньому.

П’ятий будинок забрали люди на вантажівці і двох мотоциклах.

У шостому будинку моїми були лише руки, що його будували.

Сьомий будинок приходить до мене, як недодивлений сон,
у якому за обіднім столом сидите усі ви, а я щоразу виходжу на ґанок поплакати, і повертаюся, вмиротворений.

*  *  *  

А з надією що робити?
Вона ніби кінь —
ні кинути її на піску, ні брати
у човен.
Ще покірніша, ніж тоді,
коли везла нас на собі, майже
не просячи їсти.
Та й не її провина, що ми
не знайшли тут нічого,
а вже час
відчалювати.
Може, коли її відпустити, вона
повернеться до якогось свого
дому?
Якого дому?

Тарас Федюк (Київ)

*  *  *  

життя тарабанить як банка консервна
                                                                  котові прив’язана до хвоста
і зірка у небі як зірка фанерна
                                                    над пам’ятником а не та
автобус такий фіолетовий наче
                                                      у січні чи лютому ніч
снігами чорт з нами чи їде чи скаче
                                                              чи просто стікає з облич

життя тарабанить нас кілька слухняних
                                                                     без смислу без музики без
усіх хто не згодився їхати п’яних
                                                          під тином посеред небес
намацуєм брайля у вуха торочимо біблію пізно вчимо
чи білим і чорним як крильми сорочими
                                                                      б’ємося в темне тамо

ах що за історія дивна історія мов на снігу виноград
це ґлорія (рештки! недобитки!)
                                                        глорія
                                                                     грає прощальний парад
з калік із побитих життям наче віспою лиць і облізлих пальто
життя тарабанить і зірка невиспана
                                                              в темному небі як хто?

*  *  *  
                                     
літала відьма на мітлі
яскравої краси
і за плечима мислі злі
були як дві коси

комети наче катери —
по чорноті сумній
і черевички катери-
ни другої на ній

куди летіла знають лиш
комети і мітла
і над землею мертва тиш
жила собі була

червона свитка
                           чари вру-
н і папороті цвіт
летіла…
                ні я весь не вмру
і через сотні літ

на це прозоро натяка
моя стара кума —
могила гоголя
                         де ка-
жуть
           голови нема

*  *  *  

…голос
              як цвіте терен
                                         як води повен човен
якщо я був винен
                               вчора або позавчора
                                                                   скажи мені в чому
а можеш і не говорити
                                        більше не буде у нас нічого
крім двох сигарет останніх
                                              і реготу птаха нічного

крім цього нічого яке підштовхне мене в спину
в хвилину коли я піду
                                      і не буде коли мені спину
ти вслід мені сонно скажеш:
                                                  дивись не забудь нічого
(крім двох сигарет останніх
                                                  і реготу птаха нічного)

дивись не забудь
                              забуду
                                          дивись я тебе забуваю
ти уві сні перекочуєшся
                                          на моє місце скраю
святе моє місце скраю довго порожнім не буде
от хто тебе візьме заміж —
                                              той хай тебе й не забуде

*  *  *  

мрія була дожити хоча би до егаліте
про фратерніте промовчу —
                                                не та у мене патря
вмирає моє покоління надії і аліготе
і свічка в холодних пальцях
                                                 світить але не гріє

коли всі ми йшли крізь темінь
                                                      а всі ми крізь темінь йшли
ще трохи — нам всім здавалось —
                                                         ось-ось хтось один а далі…
та замкнені стіни і двері і вікна замкнні були
коли всі ми йшли по колу периметру і по спіралі

історія нас не вчила а птиці кричали курли
і тінь заґратованих вікон ставала клітинами тіла
нам треба було би вмирати
                                                за те щоб дожити могли
а ми не хотіли вмирати —
                                            ми дуже дожити хотіли

до жайвора в синьому небі
                                               де мак на землі цвіте
до рідного слова
                               хоча би
                                              лише до нього одного
про фратерніте промовчу
                                             хоча би до егаліте
хоча би до чого-небудь
                                         чи хоч би чортзна до чого…

*  *  *  

прокинемось вранці
                                   почухаєм рєпу
                                                              поснідаєм чаєм
вам
        тим що в канонах — колонах — канцонах   —
                                                                               де вже зрозуміти! —
як маска посмертна —
                                      відбиток кобіти серед простирадла
мого
         і співають когути
                                          співають когути
                                                                       співають когути

і сонце яке
                     з мамалиг — в небеса
                                                          і містечко ананьїв
і досвід який
                        заперечує все
                                                 що утверджує все ще
і ми повернулись
                              ми чухаєм рєпу
                                                          і снідаєм чаєм
ми тут народилися
                                 ми — себто я —
                                                           тут не будемо жити

старий неформал
                               або грішник —
                                                         кому як зручніше —
від мене не діждешся
                                      ваших надутих
                                                                  індиком поезій
ми тут повернулись
                                    ніяк і навіщо
                                                           але повернулись
відбиток кобіти
                            як маска посмертна
                                                               серед простирадла —

ми знов за своє
                            а будильник наш знову за свє:
пора чупакабра стара
                                      прокидатись молитись голитись
збирати валізу нічо не забути…
                                                  не вкинути зайве:
ну от хоча б цю
                            біля люстра
                                                   забуту помаду

*  *  *  

дощ стікає із губи
мерзнуть мокрі голуби
ти люби мене кохана
а не хочеш — не люби

повен осені трамвай
між собачих жовтих зграй
плаче хилиться скрегоче —
хоч додому забирай

комір піднято пальто
межи яток «спортлото»
походжу осокорками
як ніколи і ніхто

пожалію бідолах
почитаю слово «нах»…

і до речі все ж кохана
ти люби.
                це непогано.

*  *  *  

радуйся радуйся радуйся
                                            ти її вбив
цю невситиму жагу до життя і до женщин
і до задрипанки-слави й отецьких гробів
та і до золота інків увага attention

радуйся байдуже радуйся байдуже все
сніг механічний заведений ключиком срібним
радуйся зараз ще не але ним занесе
ним механічним заведеним і непотрібним

радуйся вивчив напам’ять молитви слова
але подав їх віддав і забув голодранцям
вікна старі мироточать і мирро сплива
на підвіконня сосною постелене вранці

радуйся ти написав покришив олівець
просто на сніг — що кружляв —
                                                       горобцям і синицям
радуйся радуйся радуйся — все нанівець…
…радуйся що не з тобою це все повториться…
                                                 

Василь Махно (Нью-Йорк)

Бачити вухом — слухати оком

країна яку об’їхав і якій читав
перед якою книжку свою гортав
сповідався митникові на кордоні
помінявши «Козу» на «Бункермуз»
їй любити мене не мус
ні коли — нагий ні коли — в короні

розумію: що завжди є щось за щось
як обмін валюти яку довелось
тримати в кишені й калитці
пити туману пахке молоко
і спиратися на закон
який пояснила тобі провідниця

я побачив Джуринку по суті смерть
річки — яку так любив Федь
я дивився на неї з вікна машини
і корови лежали і спав пастух
авіаційна частина мух
й одинокі джмелі тужили

ну і що я таке містам прочитав?
польовий командир чи навіть чотар
важливіші — тому що при зброї
тому що війна зайшовши у дім
каже: збирайся підем по воді
тільки ти і Симон з тобою

і так само вірш каже: ти один
і якими шляхами й куди ходив?
у Чорткові один — і один в Нью-Йорку —
що дістанеш з торби або з мішка?
писання — справа важка:
бачити вухом — слухати оком

я кажу що об’їхав країну книг
постарілих річок але як без них?
я на голос брав міста і порох
«Ровер» свій притягнув як міг
щоби повернулись: сніг і сміх
і ровера вічні кола

З долоні будяка

з поезії — з долоні будяка:
ковтаю пил землі і порох світла
діряве серце — втомлена рука
рука дірява — втомлена ріка
папір голодний — але ручка сита
 
і будяковим оком як пастух
пантрую пагорб і зелені схили
загуслих у смолі осінніх мух
перину світла й чорний капелюх
відрікшись від обітниці і схими
 
тягну на собі із останніх сил
я розстібаю золотистий ґудзик
в дірявім серці — барбарис й кизил
в руці дірявій — діамант роси
й литі зерна сну і кукурудзи
 
я знаю що в долоні будяка
приховане і марлею накрите
біле вапно сухого молока
колючий погляд і тонка ріка
як розкіш волоцюги й сибарита
 
якщо долоні мають будяки
якщо ріка молочна і кисільна
то світять нам нью-йоркські маяки
зі всіх сторін — зі схилів будь-яких
в діряве серце
вельми не надійне
 

Дім перед океаном

і коли я увійду в кімнату — й увімкну люстру
і коли світло впаде на плечі нам двом
кого до нашого дому впустим
туману білий листок морської капусти
що росте з океану з Різдвом?

і коли запахне хвоя — чи пригорілий хліб
у домі в якому джинси і сорочки
рукописи як солому складено в хлів
з ключами від замків й моїх слів
і списані за життя ручки

і коли ти почуєш голос базарських коляд
тут де в повітрі літає Моцарт
я увійду в кімнату що змінює колір
запаливши ватран — опущу комір
Різдво — недописана проза

і коли допливуть до острова всі пороми
заглушиш авто — й побачиш дім
світло тобі впаде під ноги
дім в якому немає нікого
ще над водою але вже у воді

але ти казав що увійшов — й увімкнув люстру
і що ти увійшла за мною слідом
у цьому різдвяному домі пусто
океану туманного пустинь
й на зірки застебнуте світло

Дрізд-чотар

нині острів в снігах як в руїні
дому мого паперові стіни
книжка яку я не дочитав
гуси летять до футбольного поля
я залишаюся поза грою
дрізд — він вояк і чотар

служить у мене мабуть у драґунах
я годівницю йому підсуну
бачу відзнаки його і шеврон
кілька пір’їн золотих на футерку
що ж — a la guerre comme а la guerre
і чотаря погон

бачив весною дроздяче весілля
гостем там був — ні впало ні сіло
в ролі весільного генерала
і в чотаря появилась дроздиха
так і живуть сито і тихо
тенори мого хоралу

дрізд — що чотар знає честь і порядок
знає за що на війні помирати
чистить мундир — своє пір’я зелене
знає що можу тримати годівлю
не помічати його у неділю
й де він літає — про мене

як же скрипить уночі паперовий
сніг — залітає у горло дроздові
я ще читаю й запарюю чай
сходи скриплять розсохлим баяном
як почуватись слугою і паном?
там де тріщить все по швах

дрізд пригодиться виправам воєнним
ось він по снігу чалапає чинно
ось він збирає на посвист чоту
дім мій розхитано — стримую нерви
з ним — помічник і два офіцери
фану несуть золоту

я не учасник цього параду
в справах військових я не порадник
тільки глядач і юрба при снігах
дім засипають сніги опівнічні
і вже оркестра лаштується й півчі
зранку усі на ногах

Дім на сімох вітрах

ну ось пережили зиму —  дім на сімох вітрах —
і алюмінієвим дротом я прикрутив вітряк
деталі його покрали за зиму чорні дрозди
з них побудують гнізда й закріплять нью-йоркські мости
тюльпан і нарцис: обидва на кволім стеблі
в тюрмі прозорого дзбанку
вже на столі

може собі придумав за зиму повість таку
що дім пролетить над землею на тім вітряку
він вгруз в свою землю — зжився з кущами малин
мушу усім ділитись  — навіть малим:
переживанням зими за пазухами кімнат
тримати ув оці вітер
і недорослий сад

я чую як вже затихає в пивниці теплий котел
книжками які читаю всі стіни припер
листки із написаним віршем встелили паркет
дім з вітряком в якому живе поет
мусить дбати про себе бо що з піїти візьмеш?
хіба ось листок паперу або
зашкарублий мешт

«так ось він ще що придумав» — думає дім собі —
краще б мені лежати п’яним в густій траві
або ж поливати травичку як чинить сусідський пес
кульбаби ростуть після цього — і зацвітає без
і прийде єнот погрітись — і випаде дощ
йому б починити мешти:
п’яти вилазять з підошв

«я думаю як літати — кажу я дому — й напруж
тіло своє що вшите з червоних пелюсток руж
з шовку південного вітру — з моїх листків
списаних віршами — якими і я прилетів
якщо нас вітряк відірве від притягання землі
зиму ми вже пережили
варто тепер й політ»

дрозди принесли новину: лис поцупив жупан
тікав з ним до океану — за горизонтом пропав
трава прийняла до гурту жовторотих кульбаб
кажуть що втік недалеко бо на обидві кульгав
я ще пишу вірші — і слухаю спів вітряка
в домі який не літав ще
в якому немає замка

Орхідея

Орхідея загорнута схожа на кокон
Дорога яку долає джип
розкисла неначе сльозливе собаче око
Я знаю: у кого вона закохана
Я п’ю пилюгу повітря
як риб’ячий жир

З миски неба до вигнутого полумиска
воду з якого хлепче пес
дірявої хмари марля притулиться
Я цілий день у джипі протлумився
пильнуючи орхідею
для однієї із поетес

Якщо псові що хлепче воду віку вкоротять
Якщо вогонь орхідеї злизати просто з рук
то кожне серце яке ти бачиш навпроти
зітхаючи — залишає в повітрі продув
орхідею з якої спливає
зелений дух

Якщо джип промиває бензином шлунок
Якщо орхідея може жити у твоєму горлі
я лаштую завчасно для неї шхуну
я дивлюся що псові за нами сумно
і очі його
як пульсуючі зорі

Я купив орхідею так як купують милиці
подав їй руку так як ведуть під шлюб
я завив її ув обгортку кирилиці
я хотів щоби тіло її корилося
для прокапування серця
його жалю

Переходячи бухту

Бруклін який не назвеш хлібом
дивився на мене бухтою овечої голови
я тримався за мову і за свою ліру
я пас цю воду з її сапфіром
і плащ мій підбитий вітром — шитий з трави
 
я запитував берег який проковтнув числа
«якщо хліб розмочити у водах бухти —
якщо йти по ній в черевиках чистих
по ліхтарях із золотого намиста
що трапиться і що може бути?»
 
але дощ шмагав тіло і ліхтарі гасли
я писав вірші — і я писав псалм
Бруклін казав що ці вірші невчасні
бухта пахла машинним маслом
і я читав вітрові й одиноким псам
 
я дивився на Коні Айленд — потяг
залишав мене серед вітрів і зимних бухт
я йшов по піску — я знав що потім
буду вертатись з трояндою в роті
з саксофоном горла — я знав що був
 
я знав що писав без пошти і без адреси
я навіть не мав на дешеву марку
і все що згадають повії і поетеси:
переходив хтось бухту — протектор від «Мерседеса» —
і хмарки зимової чисту марлю

Після «Паризьких віршів»

після «Паризьких віршів» і після стін
після будинку з кривим дашком
вітер в моїх кишенях свистів
і дощ сідав за порожній стіл
або плив собі медом і молоком

я стояв під отим дашком — я застряг
я вчепився чомусь за листи й повітря:
за повітря молочного білий стяг
за Нью-Йорк який мене перетяг
під своє небо і на своє подвір’я

і якщо присягав я часові і королю
королевому цвіту його двору
то дверний замок серця яке люблю
і кривий дашок під яким стою
поділились порівну — і стали поруч

я дивлюся як ринви іржавий рукав
саксофон який басом дощу туркоче
серце своє до вуха мого приклав
щоби я те серце своїм тримав
і чув як воно дихає і як тріпоче

я нічого не вдію — серцевий м’яз
витирає сліди на серці на склі на пульсі
після «Паризьких віршів» твоє ім’я
на відомих нам дамах і королях
замкнеться на ключ —
кульчиком в вусі

Богдан Задура (Варшава)

Дві шовкові краватки

Вельмишановний Ральфе, що б Ви сказав на те,
коли потрактую Вашого листа так, як Марсель Дюшан
вилку велосипедного колеса і стілець, або сушарку для пляшок чи лопату
для прибирання снігу, або ж як пісуар, який той французький шахіст звеличив назвою «Фонтан»?
Залишилось мені хіба що вигадати вдалу назву, і сміливо
міг би вкласти Вашого листа,  без будь-якої зміни, до нової збірки моїх віршів, над якою
саме працюю. Власне, не мав би навіть докладати жодних зусиль
з пошуком назви, бо у Вашому листі аж надто багато
фраз заслуговують бути удостоєними тої особливої честі Таких, що б’ють
просто в десятку, як те перше речення, якщо його можна назвати реченням
«Шановний пане, час для нової краватки». Керівник Вашого магазину
передав у Ваші руки лист-список з переліком товарів і зауважив 
Пан, що маєте ще на складі кілька шовкових краваток зі шляхетним
гербом Who is Who. Відразу про мене подумали. Це зворушливо
з Вашого боку. Чудово, що в той час, коли ми,
на загал, покинуті самі на себе, хтось про нас думає. Ви пишете,
що ті шовкові краватки є ознакою приналежності до спільноти
відомих людей з енциклопедії Who is Who в Польщі, і всі інші панове-спільчани Who is
Who відразу впізнають мене за тою краваткою. Думав собі,
що коли в магазинах Верлаґ фюр Персонен-енциклопедіен ейджі
щось і є, то це книжки. Не уявляв собі, вельмишановний пане Ральфе,
що засновник того видавництва займається всім, як
якийсь батько або як бог. Або навіть як бог-отець. Беру
до уваги, що в тій пропозиції передбачена унікальна
промоційна ціна, а разом з тим запевнення, що саме такі
шовкові краватки вже ніколи не будуть випускатись і що ця пропозиція
пари шовкових краваток Who is Who за ціною одної — 54,70 євро (замість 109,50 євро)
дійсна лише до 23.04.2015 року, тобто ще
чотири дні. Впродовж чотирьох днів можу не раз змінити рішення,
як робив це в своєму житті в значно важливіших справах. Одначе
нахуй мені дві нові краватки, якщо краватки ношу
надзвичайно рідко, а кожного року одну нову
отримую в подарунок на іменини. Трохи Пан перегнув,
даючи тому листу назву «Нова краватка — новий чоловік».
Два місяці тому минуло моє сімдесятиліття,
і навіть нова жінка не зробить з мене
нового чоловіка. Дякую за вітанні зі Швейцарії,
також бажаю Панові гарного дня.

*  *  *

Коли прислухатись
про що говорять люди
Число нещасть — неймовірне

і аж тяжко зрозуміти
як то так стається
що рано чи пізно кожному
дістається тільки кілька
а не кільканадцять
чи кількадесят
на раз

*  *  *

Андре Мальро
написав
Долю людини

І Міхаіл Шолохов
написав
Долю людини

Андре Мальро
кинув колись
що 21-ше століття буде
релігійним
або ж його
взагалі не буде

в 2014-му
на котрійсь пропутінській
демонстрації
в Москві
в Донецьку
а може в Харкові
камера показує
жінку, що тримає транспарант
з написом:
«Хто воює з Росією
воює з Богом»

Вже відкрито

чи на відкритті
був оркестр

моцарт
беховен
шопен
ліст

гостеси
одягнені в чорне

шампан
і тарталетки

виступи
власника
керівника РАГСу
ксьондза

чи першим
десяти клієнтам
обіцяно знижку

протягом цілого десятиліття
місто відсувалося
від річки

тепер з правого боку
перед старим мостом
є Марина
з лівого той будинок
побудований в нульових
отож на фото
задоволених небіжчиків
мають почекати

готель так само не відразу
вихваляється тими
котрі ночували в ньому

отож наразі
має вистачити
помітного здалеку
великого банера
що радісно сповіщає
вже відкрито
і номер телефону
508 232 863

(так
мені теж видається
хоч то неправда
що час
на формулу:
вірш
містить рекламу)

З польської переклав Роман Малиновський

Петро Мiдянка (с. Широкий Луг,
Тячiвського району, Закарпатської областi)

*  *  *

Migyanka Miklos з метрикальних книг,
Із книги хрещених, сумної книги мертвих.
Із записів, де на церкви пожертви,
Із трансільванських мжичок та відлиг

Іде до мене в опівнічнім сні.
І світяться його небесні очі.
І щось мені немов сказати хоче,
Толочить трави росні та кісні.

Бо за життя він не одні скосив,
З вівсами ниви тишком заскородив.
Ішов благий поміж чужі народи,
Не бачачи Господньої краси.

Тепер в очах блакитних вся краса.
Плече в плече із мамою вбоїчко
Лежать собі. А нічка
Вже розчиняється у горніх голосах.

І ти зостанешся в метричних письменах,
І в мартиролозі це також буде слідно.
Старий зникомий... Під Менчулом — видно.
І поминник усенький в іменах.

*  *  *

Возлюблені мої карпатороси,
Із Тересіф, із Лех та Дібове!
Невже до Вас прийшло життя нове,
Як березневе птаство стоголосе?

Століттями ви кесарю уклін,
То в Бейч, то в Пешт жертовно посилали,
Сурмили в роги. Не для вас кімвали,
І недоступним був вам «Меделін».

Кравецтво й шевство ви взяли до рук
Без особливих посилок та мук,
Карлючкуваті лапи на акцизи
 
Сповна поклали й надто завидна…
І лиш одна доріжка кров’яна
Із Поля Красного на поле, де нарцизи…

ДЕПОРТАЦІЯ

Тут Леві Давидовича діди
Ловили в палісок в’юнку форельну з Легу,
Згрібали лугову траву полеглу,
Від вічного очікуючи мзди…

Малого Леві витягли з перин,
Спровадили на віз у саднах гною
Під посвисти язичників і ґоїв.
І гірко плакав на малюнку крин.

Не линув в гори крематорний дим,
До тесаного плиття, під яким
Лейбович Фріда малася спокійно.

Та й річка Лег заледве вже жива,
А по верхах нескошена трава
Від крапель дощових злягла благоговійно.

*  *  *

І попри межу Анна жне дрясен,
Серпом орудує, схиляється небога.
Вона ґаздиня, знає що до чого,
Як заощадити і ще звести хосен.

Рудіє папороть осінніх мелеґань,
Рудіє верх Жабінець та Дениска.
І мошку ловить при ярузі плиска
В час вересневих мошчиних повстань.

І Анна згадує про тучні тютюни:
На Плаїку його саджали тайно.
Просушували листя дуже вправно.
На жаль, це тільки спомини та сни.

ДІДОХА

Була в нас стрийна, росла й молода.
У храм ходила завжди в анґліїні.
І руки мала дужі, не рослинні,
І не боялася ні поту, ні труда.

Мене, малого, брала в мами з рук,
Коли була у церкві Літургія.
Коли старенька тета Пелагія
Усім казала: «Дітвачок, як струк…»

В селі Дідоха довго не жила,
Бельгійські ниви стрия пропила.
І прибирала клуб у Біловарцях.

Померла в квітні в килимах примул.
Іще білівся шапкою Менчул,
А мати-й-мачуха жовтілася по шанцях.

ПОЛАГА ДУРНЕШИНА

Її чудною бачили в селі
В прядивнім одязі та босою допіру.
Вона лобзала білі руки кліру.
І чорне пасмо висло на чолі.

Іще білів новий дранковий дах
На сала шині між кущів ліщини.
Вона свічки палила із вощини,
Блукаючи по заячих слідах.

Дівки сміялися, фудульні, у вінках.
З її поношених, давно непраних лах
І постоли смерділи геть за нею.

І конопельними густі по полянках.
І чорні змітки в жінки на ногах ­
Усе лягло під жовтою землею.

*  *  *

Розі Менделович була з Лугу ­
Вузькоколійкою поволі в Тересіф.
Там здибала із Апші Нуцу Буґу.
Розпався скоро романтизм і міф.

Одної днини станція в Сиготі:
Цей рейвах, кошики, розсипаний бурштин.
Так і зостався у селі на плоті
В маленькому снопочку хміль і кмин.

Чорнющий дим і тучі в Аушвіці,
Розпороті книжки і подушки…
І вже Ануца хлюпається в річці,
Де памперси пливуть, не пелюшки.

НУЦЯ РІПИНСЬКА

Вона жила там, на ґруні, одна
З двома котами, довга і смаглява.
Їй пахли зранку м’ята і отава,
Була завжди сувора й потайма.

Стинала трави, аж свистів покіс,
Здригались Сідеяня й Росінканя.
Бісівське камлання спадало аж на камінь.
Це баба щось гугнявила під ніс.

Була сусідкою для наших, по верхах.
Мене малого діставав там страх,
Проходячи повз чорну хату Нуці.
 
Тепер лежить на дворищі в труні
І хрестяться бувалі леґіні,
Де тліє свічка в неглибокій лунці…

БЕЛЕВАСИХА

Горбата Циля все ішла до нас:
Із бороцквою жовтою в тайстрині.
І під Жабінцем золотіли дині,
Білів у глечиках завізний грецький квас.

Вона продала хижку під ґрунем,
Спустилась жити вічно на долину,
Де пізнавали вутлу Василину,
Хоч під ґрунем для неї був Едем.

І вмить за нею загубився слід,
Ще вандрувала на Далекий Схід,
Де мала десь заблуканого сина.

Белевасівка, поле під верхом,
Вже заросло поволі орляком
І хрупкає грабова хворостина.

ОДОТЯ КОСИХА

Ходила все в товстому сукмані
У Терешул до Батькових, далеко.
Верталась в Луг, допоки ще не смеркло,
Де ще хатки чорнілися курні.

Пащекувала на усю Луку,
Кляла тетам, стриям, усій родині.
Аж розбивались трелі солов’їні
На прирічковому твердому дрібняку.

І вивінувала всіх своїх дівок,
А до парцел додала ще цівок,
Що мали пряжу тонко намотати.

Одотя Косиха, давно вона жила…
І в помині нема того села,
Але стоять од правіку Карпати…

*  *  *

Серед села два храми й три корчми,
Хаток стрімкі дахи, немов верхи довкола.
І двері настежар, бо там державна школа
І вчитель помічний межи дітьми.

Біліють домоткані одяги:
Вінки з соломійками та чічками.
Кущ артемісії ти розгорни руками,
З роси всі барви райської дуги.

Бо лишень зшитки й згортки ти застав.
І то не всі приберегли архіви…
Ти входиш в Луг, як семибрамні Фіви.
Там не скульптури став і лісосплав.

Дитя за ручки нанашки візьмуть,
Поведуть до церкви вуличками.
Є мальви і марунка із свічками,
В потоках осідає каламуть…

Про автора:
Петро Мідянканародився 1959 року в с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Живе і працює на Закарпатті. Автор поетичних збірок «Поріг» (1987), «Осередок» (1994), «Фараметлики» (1994) та ін. Один із найяскравіших представників українського постмодерного дискурсу.
Премія Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року» (1995), Премія «Благовіст» (1994), Обласна премія імені Федора Потушняка. Національна премія України імені Тараса Шевченка (2012) за збірку поезій 2010 року «Луйтра в небо».

Артем Полежака (Київ)

*  *  *

Садок вишневий коло хати,  
Раби сапають буряки,
Танцюють фрейлехс парубки,
Висить дитинка розіп’ята —
Над тільцем пурхають круки.

Зігують мати на порозі,
Моститься ззаду син-Пріап,
В світлиці на іконі — цап,
Сім’я вечеря на підлозі —
Парує смажений кацап.

З АТО ідуть американці,
Співають «бейбі, донт ю край…»
Лунає спів за небокрай,
Ти ж uber alles, моя мамцю —
Жидофашистський рідний край…

*  *  *

читати тебе як книгу
заламувати сторінки
підкреслювати абзаци
закреслювати рядки
знову тебе брати
то грубо то ніжно до рук
шукати в тобі правду
здавати тебе в друк
розгортати тебе вдихати
підпалити тебе здуру
розібрати тебе на цитати
розірвати твою палітуру
перечитувати щоразу
на свято і перед боєм
повторювати твою назву
і засинати з тобою

алкопиріжки

сьогодні я вже остаточно
сказав собі в послєдній раз
тепер вже точно пить не буду
хіба шо тільки іногда

уже збирались розходиться
і тут один із нас сказав
а я в бактерії ще нє бил
хочу картіни посмотрєть

а ми культурно посідєлі
хтось даже пушкіна читав
як крикне няня гдє же кружка
ну ето в прінципє і всьо

когда я п’ян а п’ян всігда я
нічто мєня нє устрашит
на ранок правда дуже страшно
зато під вечір снова нєт

*  *  *

Бийтесь об стіну, діти,
Наче барани, лобами!
Привид крокує по світу —
Привид Барака Обами!
Всіх ворогів переможе!
Виставить покидьків раком!
Хтось ще не вірить, може?!
Хто там на нас із Бараком???!!!!
Руки твої не крали,      
Серце твоє гаряче, 
Ну ж, покажи їм, хто правий!
Дай їм просратись, Бараче!!!
Я не курив твої квіти,
Не харчувався грибами…
Привид крокує по світу.
Привид Барака Обами!!!

*  *  *

Коли я засинаю,
Я чую голоси!
Коли у сні літаю,
Я чую голоси —
Співають херувими
Небесної краси —
І ввечері, і зранку
Я чую голоси!
Я обраний!
Я обраний —
Я чую голоси!
Здійсню я свою Місію —
Я чую голоси!
Здригаються простори,
І гори, і ліси —
Я обраний!
Я обраний —
Я чую голоси!
Здійсню я свою Місію!
О так!
Прийшли часи!
Я обраний!
Я обраний!
Я чую голоси:
«Убєй, убєй сосєдку,
І мір освободі!
Она ісчадьє ада!
Сосєдку побєді!..
Она твой мозг воруєт
І прячєт в бігуді!
Убєй, убєй сосєдку!
Нє бойся і іді!!!...»

*  *  *

уяви що вони переможуть
хоча б тому що їх більше
хоча б тому що вони
не гають часу на сумніви
уяви що вони після цього
розкажуть своїм дітям
розкажуть своїм дітям
бо твоїх дітей вже не буде
ім’я твого брата стане ім’ям неправди
в їхніх нових бібліях і заповітах
і їхні антропологи
скажуть онукам онуків
тих
хто тебе переміг
так цей підвид мав свої переваги
але був витіснений в процесі еволюції
оскільки обрав невірну стратегію виживання

МАЙДАНІВСЬКЕ

От накуя було таке робити?
Прийшов з Майдану, ліг, заснуть не можу,
Сходив у душ, поїв, відкрив фейсбука,
Та те, та се — короче, дві години.
Ну все, вже точно, сцуко, не заснути:
Попутав дідько написати комент,
Тепер якийсь гандон сидить і строчить
У відповідь прокльони і погрози,
А ти собі вовтузишся у ліжку,
І в сни полинеш тілько на світанку,
Проспиш роботу, день піде на смарку,
І знов з температурой — на Майдані.
Тож не ходи з Майдану без причини,
А спати і в наметі ніхуйово!

*  *  *

Одного разу
До тебе в квартиру
Вломляться два чорношкірі хлопи.
М’язи їх будуть
Грати під майками,
Очі світитися пристрастю будуть.
І ось коли тебе,
Скрученого і роздягненого,
Поставлять в невигідну для тебе позицію,
Щоб увійти одночасно
Своїми півметрами на двох,
Ти без надії в голосі,
Але заволаєш:
«В чому справа, панове!!!???..»
І той, що в фуражці і ланцем в три пальці,
Лагідно відповість:
«A Windows на комп собі ставив?
А там, де «з умовами згоден», підтвердив?
А ти ці умови уважно читав?..»

*  *  *

Серце моє — перекотиполе,
Котиться світ за очі
Степами-ярами,
Горами-полями-луками —
Не хоче в грудях тупцюватися,
Забуло вже, звідки родом.
Біда мені з тобою,
Горе лукове.
Було діло,
Розтрощив ребра —
Біжи собі, серденько, на волю,
Не слухай мене, дурнуватого —
Думав, легше буде,
Як поскидати броню…

Відтоді серце моє
Катається по білому світу,
І колеться,
Колеться
Об стерню…

*  *  *

ЇЇ нема. Вона давно померла.
І прах її — давно уже не прах,
А сяйво луків у ранкових перлах
І смог в русифікованих містах.
Вона цей дощ травневий серед ночі.
Вона струмками в’ється, наче вуж.
І очі вже її не те, щоб очі,
А відблиск вікон в люстерках калюж.
Вона тепер бузок в пивній пляшчині.
І тютюновий дим в холодній кухні.
І явний зміст в прихованій причині.
І повний місяць. І порожні кухлі.
Вона померла. Тільки пил похмурий
Над тим небесним шляхом дотепер.
Чого ж чекаєш ти на неї, дурень?!
Невже тому, що сам давно помер?

*  *  *

Я ніколи таку не їбав,
Ані в снах, ні в дібровах зелених,
Ні в життєвих моментах окремих
Я ніколи таку не їбав.
Не їбав я такої, як ти,
Щоб отут і отут — все, як треба,
Ані в ліжку, ані просто неба
Не їбав я такої, як ти.
Я таку не їбав взагалі,
Хоч, здавалося б,
Що тут такого?!
Ну, «таку» —
Це ж не те, щоб «нікого»...
Я таку не їбав взагалі.
Королева тілесних забав!
Твої очі!..
Ці стегна!..
Ці груди!..
Я ніколи таку не їбав.
Не їбав, і їбати не буду!!!

*  *  *

Лежав кацап в степу донецькім —
Собою землю удобряв.
Кацап лежав, як непотребство.
Як куль з гамном, кацап лежав.

На небесах співала птичка,
Земля оголювала кряж.
Кацап лежав неестетично.
Лежав і портив весь пейзаж.

Над ним валькір’ї не шугали,
І чорний ворон не кружляв —
Йому, скоріш, було погано.
Лежав кацап. Кацап лежав.

На запаскуджену  бородку
Летіли мухи звідусіль…
Казали, пив кацап не водку,
А, наче, пив якийсь кисіль!

І, кажуть, той кисіль поганий
Їм пить наказує сатрап:
Доки не випив — росіянин,
А випив — дивишся:  кацап!

Вставай, кацап! Марфуша плаче!
Тебе ж, як Свята, вдома ждуть:
На вулиці ремонт назначєн —
Нові парєбріки кладуть!

Вставай, кацапе!  Ні, не чує…
І сам не зна, чого прийшов.
Лежить кацап і чеше пузо.
Лежить кацап — і хоч би шо!

В галактиці зірок заграва
В польоті розганяла шал!..
Річки текли. Земля кружляла.
Епоха йшла. Кацап лежав.

*  *  *

        Говорят, что я скоро стану
        Знаменитый русский поэт.
        С. Есенин

Ходять різні чутки про мене…
В генделях і на шпальтах газет
Кажуть, нібито скоро я стану
Видатний український поет.
Та, буває, себе почитаєш
І заплачеш собі сам-один:
Чи невже ж я отак і залишусь —
Невідомий високий блондин?!
Але втім, хтось припреться з баклажкою,
І подумаєш: «Такі нєт!
Люди знають, кого називають —
Видатний
               Український
                                 Поет!»

*  *  *

Коли б я був пророком божим,
А то і зовсім Божим Сином,
То я б вам ніс своє учення
Через інет під хитрим ніком —
І хуй мене б ви розіп’яли!

*  *  *

Якби мене оце спитали,
Який би фільм я взяв у космос
«Днєвной дозор» — без варіантів.
Бо хоч там темні і сильніші,
Зате Москву розносить нахуй.

*  *  *

Як ти підеш на війну?
У тебе ж борги і кредити!
У тебе дружина і діти!
Як ти підеш на війну?

Як ти попреш у бій?
У тебе ж задишка і нирки!
У тебе  живіт і печінка!
Як ти попреш у бій?

Як ти будеш вбивати?
Ти ж врізать не вмієш в рожу!
Ти муху вбити не можеш!
Як ти будеш вбивати?

Як ти будеш вмирати?
Ти ж силою духа кволий!
Ти в бога не вірив ніколи!
Як ти будеш вмирати?

Так я піду на війну,
Бо є в світі інші кредити,
Бо в мене жінка і діти.
Так я піду на війну.

Так я попру у бій,
Бо м’язи пора розім’яти,
Бо треба живіт зігнати.
Так я попру у бій.

Так я буду вбивати,
Бо бачив я їхні рожі,
Це муху я вбити не можу.
Так я буду вбивати.

А вмирати я не збираюся,
Бо в мене борги і кредити,
Бо в мене дружина і діти,
Бо в мене задишка і нирки,
Бо в мене живіт і печінка,
Бо врізать не вмію в рожу,
Бо муху вбити не можу,
А бог — то моя Україна,
Тож бережи мене, Боже!..

*  *  *

І ненародженим,
І мертвим,
І живим
Залишу я пораду, наче спадок:
Кладіть бруківку в декілька шарів —
Воно надійніше.
Та і про всяк випадок…
А станеться гулянка,
Чи пікнік,
Чи ранок із бажанням похмелиться:
Скляні пляшки не кидайте в смітник,
Залиште трохи —
Раптом знадобиться…
А маєте авто чи чоперок,
І в гаражі півметри вільних місця:
Старі покришки киньте у куток,
Нехай лежать —
Вони ж не просять їсти.
І взагалі, дорослий чоловік
В хазяйстві має будівельну каску,
Листок заліза, биту, дробовик,
Кувалду, респіратор, вогнегасник!..
І доки півник ще не здох двоглавий,
Допоки друзі і часи мінливі,
Тримайте в гардеробі балаклаву.
Бо на віку, бач, як на довгій ниві…

Автор про себе:
Полежака Артем Якович (нар.24.09.1975 м. Харків). Великий гуманіст і просвітник нашої епохи, який все своє життя вирішив присвятити тому, аби пити горілку і ходити до дівчат. Відомий насамперед своїми сатиричними творами, хоча сам себе вважає ліриком. Свого часу не без успіху заявив про себе як поет-слемер. Автор книжечки-розмальовочки для дорослих «Мої нездійснені мрії» (вид. «Гелікоптер»)
В 2011р. спільно з гуртом «Барабас» створив музичний проект «Весна. Любов. Полежака.» Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Олеся Ульяненка за порно-поему «Jenna».
За свої вірші вписаний у розстрільні списки проросійських сепаратистів. На сайті tribunal-today. ru зокрема охарактеризований таким чином: «Поддерживает АТО; поэт, выступает перед карателями, фашистских взглядов…»
Нещодавно світ побачила його перша збірка «Стіхи о жизні» (видавництво «ЛЮТА СПРАВА»)

Любов Якимчук (Київ)

фальшиві друзі і кохані

навіть фальшиві друзі перекладача
колись стають просто друзями:
   
ти кажеш «kochana» —
і в мені вибух показує шляпку гриба
я питаю, чи ти не п’яний?
чи ти знаєш, що українською означає це слово?
адже є ще «kochanie»
що казав мені вчора
як до зовсім маленької

відповідаєш, що я тобі мила
що я лише мила, а не кохана
вимовляєш не українською, а польською
що я тобі kochana — тобто
як друг, а точніше — як подруга

знаєш, кажу я, у білоруській теж проблеми з любов’ю
у білоруській зовсім не те, що у нас
їхня «любоў» спокійна й смачна, мов до їжі
мов до країни, коли у ній немає війни
і як вони живуть без такої любові
яка є у нас?

ти говориш:   
любов — як подув вітру
ніколи не вгадаєш, що з нею буде завтра
приміром, у французькій «baiser» —
уже не «цілувати», як нас вчили в школі
тепер воно означає «кохатися»

а якщо би ти говорив не польською, а французькою
і сказав «baiser», якому тебе неправильно навчили в школі
а я би погодилась
бо й мене неправильно навчили в школі
що би було?
адже тіло знає мову краще за розум
адже тіло не підведе

коханий!
ці стосунки такі непевні
ця вся любов від мови до мови така мінлива
сьогодні цілувати — завтра кохатися
сьогодні любити — завтра — як країну
коханий, je t’embrasse —
цілую
лише цілую
у щічку
фальшивий
коханий
перекладача
тобто
поганої перекладачки

            для А. Х.  та Л. С.

6 грудня 2015, Київ

у мене до тебе криза

ти запалював сигарету
а вона не горіла
стояло літо
і дівчата спалахували від першого-ліпшого
а я від тебе вже ні

— наша любов зникла без вісті, — пояснюю другу
пропала на одній із воєн
що ми вели в себе на кухні
— заміни слово війна на криза, — каже він
адже кризи бувають у всіх

пам’ятаєш, була друга світова криза?
відповідно і перша світова
громадянська криза — у кожного своя
я забула про холодну кризу
їх наче теж було дві
а ще ж про визвольну кризу треба згадати
як добре це звучить —
визвольна криза 1648–1657
так і запишіть у підручниках
криза, яка визволяє
назавжди вивільнює

мій прадід загинув від другої світової кризи
можливо, від руки іншого мого прадіда
або від його автомату
або від його танка
от тільки неясно
як цю кризу вони вели один з одним
чи криза, як мор, їх убила сама
бо ж у кризі ніби ніхто не винен
вона невідворотна, як смерть

і коли наша з тобою хатня війна
перетворюється на кризу
чи стає легше
чи менше болить?
хіба птахи повертаються з півдня до нас
а може, це ми їдемо їм назустріч?
і що це за мова в нас така —
бракує слів, щоб описати наші почуття
лишаються лише криза і любов
як антоніми

але якщо любов буде такою складною
із цими спалахами і згасаннями
як кров і біль
(і кров — це зовсім не місячні
а якесь нове моє почуття)
(а біль — це твоє)
якщо вона буде складеною
з двох різних почуттів
то скоро й любов почнуть називати кризою

у мене до тебе криза, люба
давай одружимось
буде легше обом

у нас криза
краще би нам розлучитися

25 лютого 2016, Київ

марсала

що це саме ти, було ясно з того
як гладив кожен палець на моїй нозі
ніби й не було в мене до тебе цих пальців
і ти їх створив з нічого

пальці на руках для роботи
пальці на ногах ні для чого —
думала я і сумнівалась
але ти наполіг
бо потрібно щось просто так мати

доторк за доторком
ти створював щось нове в мені:
маленьку родимку на шиї за волоссям
велику родимку на лівій груді
яку не видно у виріз сукні
переінакшив брови —
під поцілунками це зовсім не ті брови
що під теплою водою з крану —
а на спині розпускав нерівні кола
пірнаючи в неї глибоко
і тремтливо
як риба

і я стою перед дзеркалом
у сукні, як марсалове вино
дивлюся поглядом сп’янілим
і бачу
родимку під вирізом
родимку на шиї
пушок на спині
а твої губи все ще створюють світ
і мені трохи боязко, що настане субота

12 березня 2016, Київ

про таких кажуть: голі

ти зняв футболку
я стягла сукню
ти розщепив пасок
я розстібнула станик
ти опустив штани і віджбурнув шкарпетки
я вивільнилася з білизни — чорної —
тому краще її називати чорнизною
і от ми лежимо в ліжку
двома смужками
як два білі хліби
обличчям один до одного

ти торкаєшся рукою моєї щоки
опускаєш її нижче, на шию
проводиш пальцями по ключицях:
— як гарно тут усе зроблено! — вимовляєш
аж раптом
з-за твого плеча визирає твоя мама і каже:
— Андрюша, ти помив руки?
ти обертаєшся до неї, показуєш руки
вона пропонує компот і йде на кухню
ти повертаєшся до мене
кладеш руку туди, де зупинився
з ключиці вона зісковзує на груди
ніжно, як морський пісок
і тут
я чую потилицею подих мого тата:
— мала, думай головою, —
шепоче він голосно
я відвертаюся від тебе до нього
і бачу це неголене обличчя зовсім поряд
і відказую йому
що я завжди думаю головою!
повертаюся до тебе
і вже моя рука ковзає по твоїх грудях
і рідке волосся пригинається під нею
і тут
за твоєю спиною рипнуло ліжко:
— Андрюша, випий компотику
ти відвертаєшся від мене
дзвінко її цілуєш і кажеш:
— мамо, я хочу побути сам!
а вона відповідає обурено:
— щось не схоже, що ти сам!
та знову кудись іде
і от
ти зі мною
і твоя рука вже на моєму животі
поступово пробирається нижче
що вже стає так близько і ніжно
що вже так
і тут
я чую кректання моєї бабусі
вона голосно каже мені в спину:
— я так і знала, що ти вже не цнотлива —
он як твій погляд змінився!
і я
забираю зі свого живота твою руку
впівоберта до бабусі
твоєю ж рукою
поправляю їй фіолетову хустку
і кажу голосно:
— я ще незаймана, ба
і довіку буду незаймана!
повертаюся до тебе
а тут через твоє плече
визирає бабуся в жовтій хустці
цього разу твоя:
— яке жіноче ім’я закінчується на приголосний,
ніби воно чоловіче? — питає мене
відповідь це — я, але я мовчу
та забираю твої руки з моїх стегон
сніг паде між нами
і наче два солдатики
ми лежимо так до ранку

а вранці приходить прибиральниця
відкидає кучугури між нами
і я довго-довго дивлюсь у твої зелені очі
а ти довго-довго на мої коричневі соски
а потім кажу:
— давай роздягнемось.
і я знімаю із себе по черзі:
тата
бабусю
маму
сестру
а ти знімаєш із себе по черзі:
маму
брата
друга дитинства
тренера з пікапу
і ми залишаємося зовсім-зовсім без нічого
про таких кажуть: голі

            для Анрі Мішо

25 травня 2016, Київ

темний бік пса

краще місяця
тільки лампочка у павутинках сажі

я дивлюся на темний бік твого пса
і бачу його світлий бік
та не можу збагнути
якою стороною собачої сутності
він виє на місяць?
завивання святкове, як про кістку
потім жалібне, як про кості, що виплюнула земля

світ розпадається на шмаття —
шипи і стебла
корені й крони
серцевина місяця і пощерблений контур
світ розпадається на мене і тебе
на доньку і сина
і лише на фото
фактура неба
фактура пса
і фактура пледа
з-під якого стирчать босі ноги —
щось одне ціле

20 грудня 2015, Київ

­­­­­­­­­­­­­­­­
А ці вірші зовсім з іншого життя. Теж не публіковані.

*

я збираюсь додому, де повітря має колір хрестів
де сніг хоч і холодний, та схожий на хижих птахів
маленька, давай тобі привезу — ти сама скажи, що привезти
ляльку барбі, старі листи або гроші старі? якщо не стали пухом чи прахом

давай тобі привезу малих цуценят, теплих як дім
одного чи двох. ти скажи скільки? зайвих потопимо, бо куди їх нам
чому стала як вкопана, сіла як вкопана і лягла як. ходім!
як нерідна, невидна, ну ж, випий водички і видихни

— привези мені, як і тоді, коли була меншою від снігів
і сніги були нам по вікна, а вікна були не зашторені
пам’ятаєш, горіх наш суглоби собі скрутив тугі
й тарабанив у вікна гілками артритом хворими

я не знаю що, але привези ж, привези ж мені
може, чаю з тої води, що з-під крану, і з тої трави висушеної
але краще ти себе колишнього привези і мене колишню
і наш дім у собі привези, чи хоча б одну з чотирьох стіну, і — горище

20 січня 2016, Київ

ворона, колеса

коли міста вже не було
почався бій за кладовище
а саме надходив Великдень
і дерев’яні хрести на свіжих могилах
випустили свої паперові квітки —
червоні, блакитні, неонові
салатові, оранжеві, малинові

веселі родичі наливали собі горілки
а мерцям — прямо в могили
і вони звідти просили ще і ще, і ще, і ще
а родичі знов наливали

карнавал тривав, тривав карнавал
доки зять не наткнувся на розтяжку
біля могили тещі
а старий дідо задивився в небо
та лишився без неба
огрядний чоловік вдарив чаркою
і розбив нею огорожу своєї дружини
дрібне скло впало йому під ноги
як град із грозової хмари

настав Великдень
і на могилі Воронової Анни Андріївни
стоїть ворона — не пам’ятник
у цвинтарному гнізді Колесників
де покояться Марія Вікторівна, Пилип Васильович
та Микола Пилипович
стоять БТРу колеса

хто вони мені, ті колеса й ворона?
хто вони? вже не згадаю

4 квітня 2015, Київ

Про автора: Любов Якимчук.Народилася в місті Первомайську Луганської області. Закінчила Луганський обласний ліцей при ЛНУ ім. Т. Шевченка та факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також маґістерську програму «Теорія, історія літератури і компаративістика» Національного університету «Києво-Могилянська академія». 2003–2008 належала до луганського літературного угруповання «СТАН». Авторка поетичних книжок «, як МОДА» (2009), «Абрикоси Донбасу» (2015). Співавторка музично-поетичного альбому «Абрикоси Донбасу». Поезії Якимчук перекладені понад десятьма європейськими мовами, зокрема англійською, шведською, німецькою, французькою, польською, словацькою, словенською, білоруською, російською, литовською та на іврит.
Стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia» (2010). Ініціаторка та співорганізатор (спільно з Олегом Коцаревим проекту «Рік Семенка» (2012). Кураторка літературної програми культурного форуму «ДонКульт» (2015, Львів). 2008–2010 працювала ведучою на Українському радіо. З 2011 року пише статті і колонки для газети «День», з 2014‑го — для «Української правди». Також редактор відділу газети «Культура і життя».
У липні 2015-го журнал «Новое время» включив Якимчук в рейтинг ТОР-100 найвпливовіших людей культури в Україні.
Через війну на сході України в лютому 2015 року батьки і бабуся Якимчук були вимушені залишити Первомайськ і переїхати на Полтавщину.

читать далее

Дмитро Лазуткiн (Київ)

* * * 

жінка з легкими повіками жінка з чіткими рухами
щодня рахує метеликів щоночі спілкується з духами
якби вона тільки бачила вогонь що в мені роздмухує

носить старі годинники не довіряючи жодному —
час протікає нею у забутті німотному…

я їй читаю вголос про кожне її повернення
ріки течуть під льодом зірки розсипаються зернами
містом возять повітря фурами і цистернами

між нами такі мовчання між нами такі тумани
що іноді знаєш точно — десь визрівають вулкани
і риби б’ють в її вікна смарагдовими хвостами

хай щось вона виголошує і щось там собі вирішує
лягає в ліжко святою а прокидається грішною
кричить на мені прощається навіки з власною тишею

хай нищить мої надії ніби зриває крани
нехтує повідомленнями розпалює піч листами
допоки будую плани — керує своїми вітрами
й летить на повітряній кулі під сонячними мостами

МАРІЯ

уяви — ти ніколи не повернешся в своє місто
з усіма його вулицями і набридливими влітку тополями…
товктимеш терпку печаль ніби глевке тісто
блукатимеш у безодні кружлятимеш концентричними колами

але не пройдеш бульваром поміж парком і школою
аби відчути повітря наповнене зрадами
бо все що тебе здіймає і все що тебе оголює —
розсипалося салютом й серпневими зорепадами

і вдосталь слів що мов камені стрибатимуть у кишені
і скільки завгодно спроб усвідомити власну вину
твої персональні ведмедики давно вже стали мішенями
всі люблять погратися — особливо якщо у війну

так дивно — нема варіантів
так просто — забути і кинути
ночами буде ще снитися — будити мов злива п’яна
спочатку спробуєш плакати потім спробуєш звикнути
що доля така примхлива і відстань така нездоланна

нам важко впоратись з пам’яттю
нам важко палити корені
і прослизати у темряву ніби риба під лід…

розламується історія мов світанкові промені
і потяги йдуть на захід і хмари течуть на схід

OLD SOLDIER

шафа з особистими речами
маятник розхитується кволо…
толя промиває очі чаєм
і дезінфікує спиртом горло
на подвір’ї біснувата клава
щось кричить і додає мороки…
розбирай потроху ці завали
йди собі по темряві глибокій
йди собі бо що ти тут не бачив
зі своїми шрамами і швами
щастя воно теж буває псячим
йди собі дворами і ровами
наступай на знаки розділові
проминай затерті штрихпунктири
ми з тобою однієї крові
ми з тобою однієї віри
відпускай березу і тополю…
як би загубитись не хотіла —
прибивай до спини свою долю
присобачуй голову до тіла
забувай дороги і вокзали
до котрих вертатися не варто
забувай усе що вам казали
забувай що не дожив до завтра
з тугою засліплою і злою
з впевненістю вічного блукальця
хто б не гнався слідом за тобою
йди і головне — не озирайся

ОСІННІ КОЛІЇ

Вересень… От би з нього і почати!
Вимивши руки, забувши провини,
в плинній воді залишаючи втрати,
зламані списи і темні глибини.

Пам’ять м’яка, мов плацкартні вагони,
всіх назбиравши, везе по маршруту…
Листя жбурляє журбу на перони,
люд запиває — портвейном цикуту.

Але гойдається пісня тужлива,
щира й гірка, ніби маса блювотна.
Так безнадійно, так неможливо,
так відчайдушно і невідворотно.

Хто б це пробачив, хто б це загоїв?
Виправив, може… виправ чи вправив…
Славити будуть загиблих героїв
і проклинати живих генералів,

і пробиратись крізь товщу пропащу,
і за бинтами ховати стигмати…
— Більше ніколи, краще — нізащо!
— Ще по одненькій і підемо спати.

* * * 

осінніми стежками линуть змії
лини пливуть осінньою водою
а ти блукай — збирай те що посіяв
вповільнюй час неспішною ходою
і згадуй жінку з сонячним волоссям
і золоту свою країну згадуй
так ніби все чого хотів — збулося
і пролилося тихим зорепадом

осінніми лісами голосами
де лисячі сліди ведуть у мряку
де вітер завиває до нестями
шукаючи вказівника чи знаку
де помічали все та пробачали
допоки світ тримався на любові
де ґудзики раптової печалі
ловитимуть мене на чеснім слові…

БЕРЕГОВА ЛІНІЯ

берег ріки куди вона приходила плакати —
стільки мальків пропливло стільки втекло води...
і я дзвонив ніби вірив що зв’язок хтось полагодить
ніби насправді комусь є діло до чужої біди
наше мовчання міцно зависло в небі
у повітрі липкому наче біле кримське вино
понад мостами між цих металевих ребер
які завжди мають вигляд ніби їм все одно
бо голоси лише спочатку здаються незримими
мов щось позначив хрестиком угорі літак
але той хто зварював світ дієслівними римами
напевно хотів аби ми відчували все саме так
що є час любити а є — розкидати старі платівки
що невимовна ніжність — доволі майстерний вбивця
і сніг березневий кружляв мов надсилав листівки
і довго не танув бо я на нього дивився

* * * 

міжсезоння і різнотрав’я…
ріже очі сльоза Господня 

рятівна висхідна безодня
мов доріжка всипана гравієм

ринок щедро побитий дощами
всіх потроху збирає разом
з непомитими овочами
з непомітними — страхом і сказом

в місті вицвілих бензоколонок
подивися на дитячий майданчик:
на коліна присівши слоник
зустрічає трофейний танчик

дурнувато хитаються віти
ніби все насправді минеться…
а у слоника жінка і діти
а у танчика спалене серце

затікає печаль за комір
ніби доза протиотрути…
ти стоїш набираєш номер
ти нічого не хочеш чути

* * *

ніч приходить сива і патлата
місяць повний липне до суцвіть
і немає в кого запитати
те про що не хочеш говорить

в’яжеться вузлами пуповина
ангел йде подалі від людей
бо у нього серця половина
випадково випала з грудей…

хтось на сходах робить перші спроби
їх лякає фарами таксі
мерзнуть на околиці європи
абрикоси — білі комірці

СІЧНЕВИЙ ВАЛЬС

дотики сонця наскрізні рулади —
сяє мелодія мов олів’є…
доброго ранку мій снігопаде!
доброго ранку кохання моє!
в світі де паморозь липне до віття
в світі де ми безнадійно чужі
я тебе викликав з того століття
де на розп’ятті точились ножі
так у сюжеті з’явилася жінка
ніби наврочена ніби тонка
ніби принцеса ніби сніжинка
ніби прекрасна ніби така
щоб вимовляти їй — у піднебіння:
сонні молитви тихі слова
і проростати корінням — в коріння
й жити під кригою ніби трава
щоб захотілося бути для неї
голосом вітром криницею — так…
щоб на порозі тремтіли лілеї
і розпорошував зерна вітряк
плутати легко — примари принади
з першої спроби і з другої теж
доброго ранку мій снігопаде!
доброго ранку — не відбереш!
хай собі тихо лягає на шубку
хай собі щось там шепоче і хай
срібла насипле на першу маршрутку
ти лише будь — не минай не зникай
ти лише сипся — з вершин цього саду
з брів хмарочосів — по волі вітрів
доброго ранку мій снігопаде!
знову не видно наших слідів
тож починаємо — з першого кроку
з першого видиху в свіжий озон…
ніби монетку тримаєш епоху
ніби сніжинка висить горизонт

МУЗИЧНА ШКОЛА
(секстет)

1.
дах зірвало і крити нічим
перепони розбито вщент…

і ця сукня тобі дуже личить
і в конвульсіях наш диригент

2.
коли все навкруги вальсує —
як ця сукня тобі пасує!

3.
та нарешті — для всіх ти відсутня
і пульсують натхненно вени…
як сидить на тобі ця сукня
коли ти сідаєш на мене

4.
так торкаються вперше клавіш
— ти пограєш зі мною?
— пограєш…

5.
тут пожежа, де вогнегасник?

6.
я — щасливий десятикласник!

* * *

паралельні вулиці
зливаються у темряві
і порушують закони геометрії
і згладжують гострі кути

повітря раптово розтяте
сиреною
швидкої допомоги
клубочиться у зачісці
придорожньої майстрині манікюру

сигнальний ліхтар
ніби метушливе око
віття дерев
ніби порізані пальці
дзвони мовчать
лікарі приїхали не за тобою

з прочиненої кватирки
чути як вовтузяться привиди:

не згинай мене любий не згинай
не бійся кохана нічого не видно

і ніхто не запалить цигарку
і ніхто не розкаже правди
чи у тумані більше свободи
чи у свободі більше туману

МОКРИЙ ДЕНЬ

1.
у день води
тебе торкається палець води

я п’ю воду
і сам стаю водою

вдруге
торкаюся тебе
ще більш обережно   
мокрий мокрий день

2.

з неба падає
з неба крапле
з неба тече

по обличчю
по плечах
по руках

на твоєму носику
загорається срібна зірочка

на неї звертають увагу перехожі

до неї наближається автобус
пропонує їхати в парк

3.

вівчарка весела грає зі снігом
здіймає кучугури біля ніг усміхненого господаря

розгризає глибу крижану

мокрим носом
вдихає білий день
і запах молодої сучки
яка вже біжить йому на зустріч
яка вже тече

4.
 
у кишені сохне кошеня
на асфальті тане сніг

запалюєш сірник
а на нього сідає принцеса

як метелик на вогонь —
кажеш їй

не встигає відповісти

Про автора: Дмитро Лазуткін.Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»). Працював інженером‑металургом, тренером з карате, журналістом, ведучим програми «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментував Олімпійські ігри в Пекіні, Ванкувері, Лондоні, Ріо. Коментує бокс на телеканалі «Інтер». Є автором вірша «Реквієм», який, покладений на музику Алли Загайкевич, став однією з частин ораторії «З нами Бог» режисера Сергія Проскурні. Цю ораторію, присвячену Героям Небесної Сотні та військовим, що воюють на сході України, було виконано на Софійській площі до 23-ї річниці Незалежності України.
Лауреат премії ім. Б-І. Антонича «Привітання життя» (2000), переможець конкурсу найкращих творів молодих українських літераторів «Гранослов» (2002), видавництва «Смолоскип» (2002), Стипендіат програми «Gaude Polonia» (Польща, 2004), отримав звання «Король поетів» на фестивалі «Порядок слов» (Мінськ), лауреат премії «Благовіст» (2012).
Дмитро Лазуткін — бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу і кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою.

читать далее

Олександр Корж (Київ)

* * *

він дзвонить і вона
радіє і танцює
він пише і вона
ховає теплий сміх
і тут крім них обох
нікого не існує
тож ангели згори
рівняються на них

такі вони удвох
докладні половини
палкіші за вогонь
цукровіші за мед
вона ще спить а він
прискорює хвилини
і всі її слова
він знає наперед

повіривши в дива
між вікнами і війнами
вони беруть квитки
і дихають на скло...
і котиться експрес
маршрутами надійними
від Буде і до Є
від Є до Вже було

* * *

Ніч така довга що вечір
стає легендою
а ранок предметом віри

і навіть лунатики
що ніяк не прокинуться
годують із рук кажанів
насвистуючи їм мелодії з будильників
така довга що в нічних заправках
закінчується арабіка
а в цілодобових крамницях
перестигають персики

і  зірки на небі
ніби бомбардувальники
заходять на третє коло
а треті півні
ще не вилупилися з третіх яєць

ніч така довга

Ніч така довга
але твої слова
твої такі денні слова
в моїй голові
звучать і звучать
і навіть не думають
замовкати

* * *

Музей той належав, здається, державі,
ми чули, як ледь шелестіли іржаві
мечі, наконечники, вила, щити,
а ще там була першокурсниця ти.

А ще там піснями ставали герої
і шовкові шати старої святої,
і сонце світило занадто травнево.
Ми вчили історію так поверхнево.

Ми знали, що нам буде краще удвох.
Ми знали, залізна — найгірша з епох.
Що сила, яка обертає світи —
спокуса забити на всіх і втекти.

І так ми робили, розсіяно юні,
повз замки й пістолі, сувої і клуні
ми йшли у найдальше забуте крило…

Я щойно все вигадав.
Нас не було.

* * *

але скажи ну яка нездоланна потреба
кидати душі мов зерна на жорна світил
зоряний пил наче борошно сіється з неба
тісто м’яке налипає на руки і стіл

піч пахне чорним вугіллям і печеним пилом
сажа склепіння на дотик пухка і крихка
він не спиняється він заклопотаний ділом
добре вимішує ліпить і нас випіка

доки триває процес спиртового бродіння
є кілька років чи місяців тижнів чи діб
далі вогонь розігріє належно каміння
й тіні поквапливо стануть у чергу по хліб

КИСЕНЬ

слова сідають на ноти
мов діти на гойдалку
я ніколи в житті не навчуся
співати як ти
я ніколи не зможу
так вільно дихати
заколисуй безсоння
прожени мовчазних звірят
з голосної трави що росте
прожени мовчазних птахів
з гомінкої акації
що наповнює ніч
зойками голок
гудінням кори
тріскотінням стручків

підспівуй скрипці трави

співай ксилофону дерева

я ніколи в житті так не навчуся

Татьяна Литвинова (Северодонецк)

* * *

Мне выпало жить на краю страны
Одною из малых сих.
И если не в самом пекле войны,
То до него за миг.
Не день сурка, а синдром курка,
В углах четырех земли.
И весть блаженная далека
С фальцетом ее сулы.
Степного Данта за лимбом лимб
Да воздух пороховой.
И все страшнее времен калибр
Над полночью типовой.

* * *

Время по имени морок.
Время по имени скорбь.
Пишет в донбасской конторе
Мартирологи Господь.
Ни воздаянья, ни манны.
Грады у эха во рту.
Линией размежеванья
Чаши несут темноту.
Воздуха минное гетто.
Время по имени страх.
Здесь географию смерти
Вызубрил каждый овраг.
И облаков шестикрылость
Не упадает с высот.
Время по имени милость,
Мы для эпохи не в счет.
Ангел другого пошиба
Ждет у поспешных могил —
В каждом окрестном изгибе
Время по имени гибель,
Лесостепной Азраил.
И не утишит полета
Над разбомбленным селом
Танка и гранатомета
Региональный псалом.

* * *

Прожиточный минимум прифронтовой:
Манатки вокзальных небес,
Донбасского снега осевший сувой,
Опасный за спинами лес.
И ночи с овчинку в руках Эвменид,
И Горловка в горле горит.
Шатучая штольня, подвал бытия,
Всклень полнится чаша твоя.
Скреби по сусекам суглинков и вод,
Ищи свой прожиточный жмых,
Пока наполняется кровью испод
Скудельных сорочек земных.

* * *

Ангел ушел пешком
С крыльями-вещмешком.
Контурное перо
Врезалось под ребро.
Цвет галилейский стих
В лилиях полевых.
Зерен горчичных прах
В наших с тобой руках.
Ворон прифронтовой
Вьется над головой.

* * *

В окаянных местах тридевятых
Кажет время свою голизну,
Наши лица, как битые карты,
Собирая в колоду одну.
Все мы строили дом из ладоней
И сердец на приречном песке.
Дом утонет и берег утонет
В неглаголящей вечной реке.
Эти воды нездешнего цвета
Смажут лица пристрельной волной,
От Айдара плеснувшей до Леты
Узловой.
Слезный скарб, рядовые пожитки
День уносит ко дну, и над ним
На летейские воды ложится
Кожей Каина пахнущий нимб.

* * *

Когда слетает небо с петель
И неусыпен миномет
Над нашей Северскою Летой,
Ложится смерть с тобой валетом
И ждет.
И нет ни вышнего покрова,
Ни Волопаса колеи
У хаты, в том саду вишневом,
Где мы не Боговы — ничьи.
Где обагряет нашей кровью
Фома Близнец персты свои.

Юлiя Мусаковська (Львiв)

* * *

патрана риба:
спочатку під ніж іде
частка з якої вона починає гнити
тьмяно виблискують очі її магніти
докором та наївністю
як у людей

тільки здається що риба
знає усе
нутрощі вийняв страху гачок залізний
плоть виривається з пальців
слизька і слізна
як же без голови зберегти лице

переділити аби наситити всіх —
чудотворіння
з закачаними рукавами
тіло рибини росте
як глухе провалля
тхне і скидає червону луску на сніг

риба чи овоч різниці тепер нема
хвіст і плавці відтяті
не вкажуть напрям
і опускається збуджена
ніби натовп
з лезом рука
чи то світло чи то пітьма

* * *

а наступного сина свого називає гнів
у наплічник йому вкладає уламки миру
через двері в сусідську глуху наче ліс квартиру
скачуть відблиски світла чи то голоси вогнів

повні жмені ключів а на виході морок дим
і здригнеться рука і ключі закричать як дзвони
вже засіяно зуби дракона то ж вийдуть воїни
і стіна сколихнеться і мовчки піде за ним

що він взяв у дорогу розкришені десь на дні
білі голуби з хлібного м’якуша слово тіло
у долоньці дитини затиснені квіти й стріли
наконечники гострі а пелюстки крижані

вже не смішно не страшно залізо вогонь проїв
він зриваючи петлі усі відчиняє двері
це межа неповернення і по воді затвердлій
тупотітимуть ноги наступних її синів

* * *

Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур —
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це — бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш — станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.

* * *

Чоловіки виношують у собі війну.
Вона випиває з них соки, бряцає кістками, як зброєю,
окуповує їхній мозок, вдирається до сну,
поки тінь ворога здіймається над ними горою.
Важко так довго носити її в собі — і не зростися
з нею, не звірятися їй, не слухати її рухів під серцем.
Тінь ворога — як мішок — наповнюється тирсою,
набирає об’єму, стає щільнішою, ломиться навпростець.
Господи, дай їм холодного розуму,
тільки не погаси
полум’я, що калатає в грудях, як у пляшці прозорій.
Сніг землею засипано, вітер торішню траву скосив,
чорні великі птахи вишукують кров і золото.
Все, що найважливіше, — відбувається в глибині.
Цить! — бо вибухнуть ці слова у воді червоним.
Чоловіки готуються до народження — і кожному з них
страшно ступати вперше по голому,
по живому.

* * *

сонце осіннє білявий в’язень висот
дивиться як висихають комиш і осот
кидає промені скупо мов чайові
дивиться вниз як борсаються живі

склавши долоні витягнувшись на зріст
глянь же змія кусає себе за хвіст
пісня дерев розбивається об метал
скільки річних кілець ти вже намотав

стільки ниток заплетено у канат
зморщені чорні обличчя це виноград
танкові залпи бубни п’яних циган
сонце гарчить зривається з ланцюга

кінчик рудого біліє це твій тотем
лоскітно шовково буде тобі за те
шелестом гуркотом вена війна дзвенить
дай мені зістрибнути в останню мить

потяг співай і тягни мене до небес
дай мені жити з вогнем я не вмію без
вибухни сонце хай спалахне комиш
тільки осколок у серці мені залиш

* * *

сестро моя а як ми будемо повертатись
виколупувати з-під нігтів колючки глоду
тіні зносилися сонцебоги стали старцями
наші серця випромінюють страх і голод
як це можливо чути шелест трави коли
трави всі під коріння випалені під тобою
очі будинків покинутих тьмяні хоч виколи
літери із книжок густо розсипані як набої
літери чорні обвуглені — хрускають кісточки —
хто з них складе слова що б тримались купи
час повертатися сестро не випускай руки
разом босоніж по битому склу невимовно хутко
вірити в липи що облітають в ріки холодні ці
вірити хоч не вдається але не відступати

бачиш як сиві жінки знамена перуть у ріці
обережно ласкаво мов немовлят купають

Ирина Иванченко (Киев)

ЗИМА

Зима, зима от марта и до марта.
Ты помнишь, как мы жили до зимы?
На площади святого Дюрренматта
горят костры по случаю чумы.

Но гражданам ничто не угрожает,
когда пожарно лает каланча.
Мой муж — палач, примерный горожанин,
а я — жена простого палача.

Снегами сонный город околпачен,
но ветер стих и вечер недалек.
Сосед-молочник и сосед-башмачник
захаживают к нам на огонек.

Я промолчу, а ты меня не слушай,
когда стоим, обнявшись, у дверей.
Воронья стая облепила грушу,
за нами надзирая из ветвей.

У здешних птиц — своя игра в молчанку.
Того гляди, накаркают беду.
Палач спешит на службу спозаранку,
застегивая куртку на ходу.

Звезда в окне — как бирка на подарке —
вот-вот слетит в рождественский носок.
Палач — он тот же лекарь: от подагры
избавит быстро выстрелом в висок.

Муж с петухами, ежась от дремоты,
встает и уменьшается в плечах.
Все чаще вызывают на работу
его условным стуком по ночам.

Блестит каток у лысой водокачки,
весь в ссадинах под коркой слюдяной.
Сосед-молочник и сосед-башмачник
отводят взгляд, здороваясь со мной.

Чини белье, на ближнего не сетуй.
Неделю почтальон не кажет глаз,
но в ящике с воскресною газетой
белеет приглашение на казнь.

Бросая все — и утварь, и посуду,
молочник эмигрирует во тьму,
как будто возвращается оттуда,
откуда не вернуться никому.

Погожий полдень у зимы в заначке,
парует снег на бане водяной.
Три дня тому пропал сосед-башмачник,
а завтра кто-то явится за мной.

Зима нескоро разрешится мартом
в окрестные болота и пески.
Муж смажет дыбу кукурузным маслом,
чтоб петли не завыли от тоски.

Зима одна, как Санта вездесущий,
на всех, кто сомневается, что жив.
День прибывает за луной растущей,
к времянке ночи путь запорошив.

Зарывшись в сон, густой и черно-бурый,
мы спим, не зная: зиму напролет
Господь очеловечивает буквы
и сходство с нами слову придает.

ДЫМ

Что сгорело дотла — обернется потом
уцелевшим теплом в топке солнцеворота.
Где-то мечется дым над открытым костром,
прикрывая собою огонь желторотый.

То ли с возрастом ищет опоры душа,
то ли дождь приманили тоской приворотной,
только дым от огня — ни на миг, ни на шаг,
будто рано его оставлять без присмотра.

Догорело — но это еще не конец:
дождь приходит — и дышит ровнее суглинок.
Только мечется дым, как безумный отец,
за минуту до «Скорой» теряющий сына.

Ни случайных людей, ни попутных богов —
только зыбкое, мерное мировращенье.
Дым уходит туда, где родится огонь, —
переждать холода до его возвращенья.

РЕМИНИСЦЕНЦИИ

Как стыдно умирать в конце апреля, в мае…
Михаэль Шерб

Так трудно, умирая от любви
в апреле, в мае, в месяце нисане,
не возжелать, не ранить, не убить,
соприкоснувшись всеми полюсами.

Такие войны нынче на дворе,
что пушки тише сетевого лая.
Так часто умирать, чтоб умерев,
истосковаться и бежать из рая.

Там мало наших. Меж стрельцов и дев
ютится бестиарий зодиака.
Так стыдно умирать, а умерев,
не встать над пеплом, не восстать из мрака.

ХРОНИКИ МАСЛЕНИЦЫ

Как с глухим, недовольным ропотом
на кулички бежал мороз,
так молва покатилась покатом —
будто вправду весна, всерьез.

И мальцы собрались на площади,
там, где делает крюк река,
и намяли сугробам тощие,
залежалые их бока.

А потом, на неделе Масленой,
веселился и стар, и млад.
И погода стояла ясная,
будто сторож у входа в сад.

Точно стали к такому случаю
добродушнее небеса...
И горело смешное чучело,
и сгорело за полчаса.

А потом заявился незваным дождь,
разогнал людей по домам.
И пошел галдеж, и пошел кутеж,
и такой пошел тарарам.

Разошлась не на шутку Масленица,
и ничем ее не унять.
И от зависти спала зима с лица,
устарела, как буква «ять».

Над кряхтеньем ее да оханьем
потешался честной народ.
И река затряслась от хохота,
так что лопнул от смеха лед.

ГАМАЮН

О, знать бы, храня и врачуя,
разведать, о чем вдалеке
бесстрастная птица вещует
на страшном своем языке.

О, знать бы заранее или
расслышать, покуда поет,
гадая по пятнам чернильным,
как сузится время твое:

от слов довоенной огранки,
от ветки, откуда поет,
до редких звонков из Луганска
и окрика: «Стой, кто идет».

И тело к земле приникает —
прикрыть ее в ближнем бою,
где птица на миг умолкает
и слушает песню свою.

ТМУТАРАКАНЬ

Из Киева дорискаше до кур Тмутараканя…
«Слово о полку Игореве»

1
 
Плыви, мой челн, на остров Турухан,
к зыбучим землям, непокорным водам.
Где тишь да гладь — нет корма для стиха.
Волнение — залог его прихода.

Где истекает кровью истукан,
там свет и тьма ударят по рукам,
затворник сложит вымысел болезный,
а я пойду искать Тмутаракань
по роковым стечениям созвездий.

Ничто не обещает нам войны
со светлой или темной стороны —
ни Гамаюн, ни вещая комета.
Попутна ночь, и оттиском луны
небесный свод заверен до рассвета...

Уткнётся челн в змеиный бережок.
Коса речная да найдет на камень,
и басурманский охранит божок
курлычущий торжок Тмутаракани!

Он внятен — гул утерянных веков.
Поет домбра в скоплении народа
про славные победы степняков,
славян ошеломленные походы.

Одна на всех и каждому своя —
торгует правда истощенным телом.
Плыви, мой челн, в межзвездные моря,
в подземные и горние уделы.

2

Откуда есть пошла Тмутаракань?
Из уст моих, от смешанных наречий.
Кыпчакским словом полнится гортань.
Поет о мире голос человечий.
 
Какого бога ныне умолю
о милости, чужому небу внемля,
за то, что одинаково люблю
и чувствую и ту, и эту землю?

От соколиных, сиверских времен
птенцы соседних улиц и племен —
мы остаемся близкими врагами.
Гудит шоссе. Плывет по небу челн.
Слова о полку ранили пергамент.

Олена Степаненко (Київ)

Хронiки уявного листування донни Анни з опери Моцарта «Дон Жуан» i Дракона з картини Уччелло

                                                                                  з присвятою А.У.

лист перший. Анна — Дракону:

як не тут і не зараз у лляних і прозорих гробах
на семи сердитих горбах у семи негасимих печах
щось він мугиче собі під носа випалюючи тебе дотла
і ось ти свіча й серцевина твоя співа
                  плавиться небо і мову із вуст випива
камінь ховає обличчя його лякають дива…

куди ти зануриш це скло — у життя чи у смерть?
як ти забарвиш цю кульку безсмертну душу?
я вже пісок зацілований полум’ям ущерть…

дзвени безсмертний барвінку хрещайся ружо
                                            завийся моя кропива
ось вам мої сухожилля ось вам моя голова
очі мої волосяний покрив гобої камінні кості
павук гайморових пазух arbor mundi
        трахейного многоголосся
ось вам вся я — вивернута як змія 
(залізним вужем трамвайна блищить колія)            

сонця медовий стільник золотавим вогнем сплива —
кріт забився у нору й над нею палає трава
камінь єдиний знає як це бува
але забуває одразу —
як відтинає
(здалеку чути сталевий стукіт трамвая)
не розтискай свою руку
      тримай мене тільки тримай…              

камене-камене чуєш?
хто розтиснув — тебе на півдорозі до раю?

Інший іде стороною склавши свої крила свої два —
Де моя ружа червона де мій зелений барвінок —
дощ стороною
              земля стороною —
                      і машиніст не називає зупинок…

лист другий. Дракон — до Анни:

хтось принесе тобі морфій
хтось тютюн
а хтось —
хтось забере твою
тишу і вивільнить голос…

…розтискаю порожню долоню —
а там
цілунок
завинений
наче спляча троянда
О панно Анно, панно Анно!
Я — сад…

лист третій. Анна — Дракону:

пташе розпластаний тривалошиїй надмірний
кут горизонту — то чаша й вогонь то трилисник
в сяєві лусок корона мені — як коріння
тиха душа до зап’ястка приточена виссю

меч і дерева поранені в серце весною
ледве зелені і чорні й цнотливо-наскрізні
чуєш — я зовсім інакша я стану травою
страшно і близько і вже не здається — ми різні

страшно наближено лагідно і первородно
пальці вгрузають видовжуються золотяться
я вимовляю тебе вже потойбіч балкону
й падає тінь моя кров’ю на вигнуті п’яльці

зміст попередніх дверей перекажуть герольди
вершники вежу оточать на здиблених конях
ну ж-бо лети — відпускаю ці ріки ці фйорди
пташе мій звіре мій літеплий видих у скроню

складені крила як руки мої у молитві
і поміж нас золота тятива не напнеться —
все добровільно. і рабство і втеча — й ловитва.
все добровільно — крім брязкоту мого серця.

лист четвертий. У вогонь

майже осінь любові. Тепло і сухо. Сутінь.
Жорсткі волохаті майорці мов тільця у цуценят.
Вчитуватися спиною в твою сторожку присутність:
знову війна? — і знову
            я не вернусь назад. — Чого тобі треба?
— Миру. — Тихо пливе над травою.
Мовчки торкає місце, де лівому бути ребру.
— Тільки тому, що ти
               завжди будеш зі мною.
Тільки тому — і я
         ніколи вже не помру…

лист п’ятий. Дракон — до Анни:

Щозими приходили греки палили Трою
Смажили на багаттях сємки зефірки коней
Засинали в тунелях метро заростали дітьми щетиною і травою
А на весну не пам’ятали хто я і що зі мною
На плацкартній полиці з болящою головою
Хто-небудь бога ради дайте мені закурити
Скажіть мені що це за станція придибенція ресторація
Вимийте мені рота з милом
Зніміть номерок із пальця…
Картонний такий синій…

Але я тебе упізнаю
Навіть через повіки на стерильнім столі у моргу
На вокзалі столиці Мордору
На базарі Троєщини — себто Трої
Хочеш — я буду твоїм піонером-героєм
Другом заклятим ніжним буду сестрою
Палаючою сосною балакучою купиною
Шилом у сраці
Тим, хто дмуха тобі на вавку у раненім пальці —
Дозволь мені просто — стрічати тебе із праці
Носити сердечні рани твої як ранці
Робити твої домашні завдання —
О донно Анно!

Донна моя субмарино Анно
Моя валері-Анно, мій сибазон-вікодин
Серце сіпається п’яним циганом
У тонкій мотузці судин
Знаходжу м’яту цигарку затягуюся глибоко
Сонце встає чомусь не із того боку
Я не хочу більше жити один
А ще більше — аби ти залишалась самою
Подай мені праву руку
Іди за мною
Поклади мене біля води
Напої мене гасом кетчупом крейдою лимонним соком
Час вичавлює нас
На зморшки
Плутає гарантійні строки —
Сонце щодня встає не із того боку

Але бачиш
греки пішли а значить
зима сходить на пси.
Ось моє серце —
Бери його і неси
Пігулкою під язиком
Чи гумкою від трусів

Просто бери це грьобане серце —
Чуєш?
Неси.

* * *

                                                 Маріанні Кіяновській

Зима в центрі січня — така остаточна зима.
Брейгель на кінці підвіконня — Брейгель остаточний.
Торкаєшся болю як зуба — а зуба й нема…
Лиш ямка в снігу очерет і ріка кам’яна
примерзла до ока вода і тополі молочні

Хорти тяжко дишуть і ріг усе ближче луна
Летить сріблонога стріла й загусає у леті
Торкаєшся болю як бігу — а бігу й нема…
Лиш серце що мчить мов олень і на мить вирина —
Щоб зникнути знову у лісі у ребрах у Леті

Зима уповільнює крок упокорює крик
Приносить дари але більше таки забирає
Іди за Брейгелем лягай у цю милість. Замри
Лиш смерть в цій картині диктує нам правила гри —
Але і її вже не видно крізь білості зграї

Притишений світ мерехтить на долонях млина
Всередині кулі-дарунка, струсни — і засяє
Торкаєшся болю як світла — а світла й нема
Лиш сонце мов лин-альбінос пропливає крізь нас
І стебла далекого диму нечутно хитає

Збивається крок куля падає рветься струна —
І маком розбризкане скло на руці розквітає
Торкаєшся болю як бога — а болю й нема…
Лиш сніг і ріка і така остаточна зима
Але і вона проминає, повір — і вона проминає…

Галина Крук (Львів)

ars poetica

чи це я перестала довіряти поезії своє
чи це поезія перестала довіряти мені своє
кожному з нас чогось бракує,
кому — достовірності, кому — вірогідності,
вірності, гідності, а насправді — любові
бо тільки любов робить із людини поета
а з поета — людину
тільки любов дозволяє їм зустрітися
і не повбивати один одного

старий і море

зрештою, тільки ті, кого ти втратив,
залишаться із тобою найдовше,
завжди будуть твоїми
спресовані зі спогадів, сантиментів, всього того,
що взагалі неможливо ідентифікувати,
як м’ясо неіснуючої в природі риби сурімі
води пам’яті, в якій ти її фоловиш, такі каламутні,
з віком стають чимдалі незвіданіші й нейтральні
що ти забув тут, діду? — питає якийсь похмільний мальок
на деренчливій моторці, на розпанаханому нею світанні
що я забув тут? — питаєш сам себе і не можеш згадати,
закидаєш вудку, невід, невідь що і невідь для чого,
щось накльовується, якісь забуті богом місцини, дати,
якісь історії, які трапилися з тими чи з тими.
витримуєш паузу, щоб не злякати завчасу
підтягуєш їх обережно, щоб роздивитися ближче,
підсікаєш — і на тобі:
зриваються, знов зіскакують, залягають на глибину,
недосяжну і неприпустиму,
як помилка, як смерть, через яку ти усіх їх втратив...

визначся, врешті, з ким ти — з мертвими чи з живими

багатий внутрішній світ

мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові,
почуваєшся господом-богом,
доки їх відчуваєш, доки вони всі живі,
дозволяєш їм користуватися тілом своїм, доки воно твоє,
думаєш — хто буде дбати про них,
коли настане твоє персональне «не є»,
хто приноситиме їм їжу, доливатиме їм води,
паруватиме їх, випускатиме їх погуляти туди-сюди

кожен із нас відповідальний за тих, кого приручив, кого породив
природа смерті непродумана, оскільки передбачає
смерть усіх цих приватних потвор і див
я хотіла б, щоб хоч щось від них залишилося, щоб вони були,
навіть коли їм не буде де повзати чи літати,
коли нам доведеться відмовитися від моїх живота й голови,
щоб навіть тоді, коли за душею не буде тіла,
його солодких ніш і площин,
я могла б жити в них як персональна їхня причина причин

чоловік край осені

так не хочеться ще холодів, дівчино...
так багато чого тіло старе вже не хоче, отче...
так багаття з бадилля догорає і лащиться дим
біля ніг, ніби кішка, що просить...
що просить кішка? як не їжі, то ласки
тягнешся, щоб погладити її
і розумієш — не можеш, постарів, погладшав
гладшати на зиму — звична справа
гладшати на старість, робитися неповоротким,
неквапливим, як муха в олії, як муха в павутинні,
яка ще дзижчить, але ти вже приміряєш до неї слова
«нещасна», «приречена», «засохла», «позаторішня».

пані з вулиці Сикстуської

сядеш собі, сидиш, зриш, як вариться риж,
як світанковий беж перетікає в дощ,
що ж — мала ти свій Париж, та замулився руж
і поламав свій спис Дон Жуан, ну а хто ж?
пражити молоко, пляцки собі пекти,
слухати про пектин, корисний він який
жити так літ зо сто, бачити, як канкан
кане туди, де вже Щек, і Хорив, і Кий
не вистачить муліне для всіх тих весняних рож
трохи залиш на без (кажуть тепер — бузок).
вушко голки глухе, хочеш всилити, а не...
і знаєш, що вже — по всім. та добре б — іще разок!

Недоладне

чим я могти тобі допомогти?
життя прожить — не поле перейти,
не виправити всього, що не звити
заплутаний у звивинах, ти звик
клин кпином вибивати, крик за клик,
і кров за крок, і гріш за гріх платити
чим ти могти мені допомогти?
в косу лінійку більше не впрягти
косулі слова, що червоним мітить
дорогу із Ворохти. Ворог — ти!
де берег той, який ще берегти?
де той поріг, аби порозумітись?

*  *  *

усе це скидається на неточний переклад
із невідомої на забуту,
де слова не відповідають самі за себе,
де ніхто з нас більше за себе не відповідає
де «скидається» — як сукня через голову
біля розбурханого ліжка
як білизна поспіхом,
як дві великі рибини в каламутних водах

є глибина, яку двоє відчувають, але бояться пірнути
з головою, повною стоп-сигналів
та інтелектуального намулу

є ріки, в які можна ввійти тільки не знаючи броду
є те, що можна намацати тільки руками
серед повної темряви
і збитого, як щось живе на трасі, подиху,
серед чийогось пришвидшеного серцебиття,
коли раптом вириваєшся уперед і фінішуєш
першою,
як слово,
як вирва, що залишилася після слова

про блакитну квітку

О шостій в кухні зацвіта блакитна квітка газу.
І звично свариться у чайнику вода,
В бездонній глибині вікна побачиш двох відразу —
себе теперішню — стару етруську вазу,
й себе колишню, непроникну, як слюда.
Між вами часу сіра повсть, між вами повість
минулих літ то переліт, то недоліт.
І все, що випало в житті, то випадковість.
І все, що слід забути, залишило слід.
І всі ті люди, що були тобі далекі й ближні,
яких було любити гріх і не любити гріх,
ти ж ніби відпустила всіх ще на минулім тижні,
і всі шляхи назад в тобі засипав сніг.
Та білий світ довкруг такий, немов усе можливе —
все, що згадаєш — хруст з-під ніг і скрип санчат,
і дівчинка у глибині тебе така щаслива,
і гірка в глибині вікна — ще мчати й мчати.
І квітка газу так цвіте красиво,
що жаль зривати.

хіба любов могла б?

ми стали іншими. ми стали, як усі,
усічені до базових потреб:
мовчати, їсти, краяти серця
собі навзаєм, ніби свіжий хліб,
лишаючи довкола стільки крихт,
що вистачило б навіть, щоб по них
якось удвох дійти до світла у
кінці тунелю, в присмерку лиця...
хто визбирав ті крихти, хто серця
нам зачерствив, хто нам ввігнав між ребра
іржавий гак питання: чи могла б
любов (точніше так — хіба любов могла б!)
покинути нас в цих життєвих дебрях?

сумний святий вечір

посадила під дерево сина — будуй, сину, дім,
поки малий, поки ще не наламав дрів
ось воно — наше родинне вогнище
я так втомилася підкидати у нього хмиз
ось воно — наше мовчання-золото,
бери, скільки хочеш, мені для тебе нічого не жаль
я зготувала усе, що вміла —
дванадцять страв хліба й води
ці порожні місця за столом називаються, сину, «рід»
цю колядку не вміє співати ніхто з нас обох, не починай
в цій молитві немає слів — просто кожен мовчить про своє
--------------------
Боже, хочу повернути комусь ребро, а у всіх — є

стара богема

ми все життя прожили ніби в нас
постійно грала музика на повну
і все одно було нам, що сусіди
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде — а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце
нехотячи, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них дрижав кришталь
ми все життя не думали не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони казали часом дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових — ах, не може бути,
від однозначних — ех, було-було...

мухи творчості

роблю із мухи слона, воджу його скрізь за собою
сірого великого незручного,
 показую його всім, вибачаюся:
— він не такий уже й великий, не бійтеся, він не вкусить,
— мені не було його з ким залишити вдома,
— це мій, я його сама зробила.

роблю із мухи слона, хоч могла би, напевно, освоїти інші форми —
компактніші, приємніші, за які не треба було б перепрошувати,
але що тут ще зробиш?!

можна було б, звичайно, не з мухи, а з якогось благороднішого матеріалу,
слон заслуговує на більше, жоден слон апріорі не бачить себе у мусі.

— яка муха тебе вкусила? — питаєш,
— навіщо тобі вся ця незрозуміла творчість?
— не знаю, — кажу, — не можу відмовити собі і слонові
в можливості бути

відображення

навіть світло заламується дивитися в цю каламуть
ковзаю поглядом по жінці в воді, що відбиває
погляд як м’ячик, по жінці, яка не буває
зі собою відвертою до кінця, відвертається,
не відкриває усього лиця, хвилюється і тремтить
брижами йде від найменшого подуву,
наче від подиву, міниться, а здавалось — ще мить
тому я могла побачити вираз її очей, вигин брів
але хтось там забрів у воду з іншого берега, чоловік
скаламутив, збурив сонне плесо, підняв намул
жінко, чому ти така непевна мене, така розмита
вічно в тебе стільки всього в голові — камінці, мальки,
відблиски світла, рослини, чоловіки
з іншого берега, тільки не я, тільки не ти сама
жінко, у нас же з тобою нікого, крім мене, нема
тільки я і моє відображення в каламутній воді,
годі тобі відбиватися від усього, годі тобі

*  *  *

найстійкіша людина — на чотирьох ногах
дві твої, дві мої

їмо один одного як хліб
вчимо один одного ходити за руку

моїми губами говорить якась дитина:
любов — проста як двері

як двері без клямки
як двері з ручкою з іншого боку

*  *  *

літа літак залишає у небі слід
так ніби крейда черкнула по дошці блакитній,
так, ніби той, хто черкнув, обіцяє, що витре
так, ніби все, що написане — трохи не так

літа літак проліта невідомо куди
над парасолею кропу, над стропами диму
над головою задертою, над гомінкими
пляжами, де всі поскладані якось не так

літа літак паперовий в дитячих руках
як не вирівнюй, а падає, але щоліта
хтось запускає і вірить, що може летіти —
довго, так довго, аж не приземляючись так

Про автора:
Галина Крук — українська поетка, перекладачка, дослідниця літератури. Авторка чотирьох поетичних збірок («Мандри у пошуках дому» (1997), «Сліди на піску» (1997), «Обличчя поза світлиною» (2005) та «Спів / існування» (2013)), трьох дитячих книг, а також численних публікацій в українських та закордонних антологіях, альманахах та літературній періодиці. Твори перекладено більше ніж на 15 мов. Учасниця багатьох українських та міжнародних літературних фестивалів, а також поетичних аудіовізуальних проектів «Sintezia» (спільно з литовцями), SWIЖЕ (спільно зі шведами), «Пісні країни OS» (спільно з Ю. Іздриком та формацією «Куб»), «Співіснування» (спільно з О. Хорошком та Р. Бардуном) та «Опір матерії» (спільно з І. Цикурою та Ю. Єфремовим). Лауреат літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Українського ПЕН-клубу. Співкуратор фестивалю «Місто Лема». Живе у Львові, викладає українську та зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

Анна Малігон (Київ)

*  *  *

Вийшли pано. Ні світ ні зоря ні клекіт
молодої води, ні людей голоси далекі,
не тримає ніщо — розляглися бліді простори.
У судини гілок закрадається кров прозора.
Я цю стежку завчила, як прірву в обіймах жита.
Я слідами її прошила ще з того літа.
Бігла, ніби сльоза через вигини сміху жаского.
Нас не знайде ніхто. Тут давно не шукають нікого.
Тут невдаха-поштар забуває чужі адреси,
тут невчасні слова зависають, як ніч над плесом,
тут рожеві малята спішать у життя, мов кулі,
покаяльно ридають зі схилів сніги поснулі.
Це не ми летимо — навпростець — мов по полю сани,
це не наші найтонші перетини між полюсами
pвуться майже безболісно, і востаннє
озираємось — хто ж кам’яніший камінь?
...Горді не повертають. Розумні не йдуть, а хто нам
заборонить осісти і жити між склом віконним?
Забувати про стежку, вслухатись у заметілі…
Так рождає ся ласка в твоєму легкому тілі.

*  *  *

...Вони вийшли і закурили.
І сказала перша: Закоханість — то велика розкіш,
я не готова до емоційного рабства,
що забирає час.
А друга вислухала і кивнула.
І знову сказала перша:
Чи винні матері, що навчили нас бути хорошими?
І добре, що в мене син. Якось простіше.
Друга збивала попіл і так само погоджувалась,
думаючи про своє.
Квітень нещадно топив обох
у темно-синім лікері сутінків,
їхні лиця здавалися значно молодшими,
їхні досвіди світили навзаєм.
І друга була щасливішою.
 

Вчителю

                                                                   Z. Ch.

Нічого не пам’ятаю,
ні наших пиятик біля сонної березневої річки,
ні того, як ти скаржився, що линяєш як пес,
cтрушуючи з сорочки чорні дужки волосин
(все, що було між нами написано за той час,
обережно взяте в ті заокруглі дужки,
як пояснення або вибачення).
Не пам’ятаю, як ти замислився
після мого запитання про шрам на губі
(а думав про наших можливих дітей-зайченят
і фатальну спадковість).
Не пам’ятаю твою нелюбов
і любов твою теж забула…
Пам’ятаю лише сорочку,
блакитну просту сорочку.
Ти ходив, закотивши рукава, мов перед
великою справою.
Скільки роботи було попереду,
cкільки слухняних учениць на курсах,
а ти як небо у тій сорочці…
Не пам’ятаю нічого, навіть мову твою
вчила так довго,
що не стало з ким говорити.

Тільки цікаво, де зараз вона, та сорочка?
Згубилась під час переїздів
чи дісталася братові,
чи в землю пішла з тобою?
Зізнавайся, навіщо взяла моє небо?
Мовчить земля...

*  *  *

Справа навіть не в тому, кого я побачу поряд,
прокинувшись від легкого морозу
чи вітру,
чи місяця, що замешкався й не погас.
Головне — знайти дорогу назад.
Не лишитися й не присмоктатись легенями
до цього повітря,
шкірою не прирости,
не пустити коріння в жили того, хто поряд…
Діти казкові знаходять дорогу додому
по крихтах або за ниткою,
а я маю повні кишені дрібних камінців.
Повні діряві кишені.

Мамо, ви брехали мені про бога.
Все має термін придатності —
pечі, люди, любов і покора, віра і страх,
навіть небесні світила.
Вічне лише каміння.

Хай моя постіль остання буде встелена м’ятою,
хай вічна п’ятниця тягнеться над головою ­—
ви брехали мені про спокій.
Бо спокійне лише каміння.

Малою я набирала його повен рот,
ховала під ліжком,
оживляла, дарувала уявним друзям,
cлухала, розуміла.

Справа не в тому, з ким я прокинусь.
Я б воліла не прокидатися, не блукати,
а твердішати і твердішати,
не приростаючи,
не втрачаючи.

Ось моя довга як ніч прибережна смуга…

*  *  *

Народи мене знову, чуєш, не дай програти.
Що не світ — діра, що не слово — подвійні ґрати.
Ати-бати, відходять твої солдати,
в мушлю тоскної глухоти…

Ти завжди забираєш близьких, залишаєш рідних,
почуття провини уже на рівних
стало тут, під грудьми — як вода у ринвах, —
ні прорвати, ні обійти.

Покажи, як постати новою із цього вітру.
Дай ключі, приведи людей — не обламуй віру.
Підштовхни — попливу за тобою з миром,
оминаючи всі шторми…

Мій Едем — де не треба за щось боротись,
дім і день, і любов на тілах, як розпис…
Не саджай нас у цей безнадійний хоспис
із броньованими дверми.

І якщо в ідеалі, щоб зовсім уже без драми —
не вділяй нас однаковими дарами,
стережи лічильник, закручуй крани,
відрости диваку хітон.

Скільки злих, одиноких і заблукалих
підійшло до краю — не налякай їх,
в кожнім плаче маленький безсилий каїн
з перебитим навпіл хребтом.

*  *  *

Ліс на лінії оборони
більше чорного ніж зеленого
більше шиплячих ніж голосних

Довгі душі вужів звисають із голих гілок
знаками запитання
мох нападає на звірів і поглинає
пташка тремтить між звуками вибухів
теплою нотою

І хтось розмовляє з деревами
подумки
як самотні жінки розмовляють із квітами у вазонах
і хтось накладає пов’язки на випалену траву

Все жовтіє деревеніє
тріскаються піщані ґрунти
мов печиво

Та врятовані гади шнурують тріщини
аби ми ще хоч раз прийшли і кохались
дико як звірі
щоб глиця липла до шкіри
і важкі півонії хмар угорі

Цей ліс на лінії оборони ох цей пекельний ліс
мало так мало зеленого

*  *  *

Поглянь на неї, відстала і загубилась.
Могла би пустити коріння, обрости вагою, нудьгою,
врешті, стати глухою
жінкою-равликом…

І ось шкарубким листопадовим ранком
вона спускається сходами
у довгому светрі на голе тіло,
у стоптаних уггі — на босу ногу,
несе коробку з мертвими кошенятами,
думає — А їх — за які гріхи?

Двоє лежать у глибокому сні,
обхопивши голови лапками.
Смерть одягла їм слизькі сорочки,
cмерть віддала їх в надійні руки.
А ось дитини цієї шкода…

Вона досі не може змиритись.
Вона жде, аби хтось показав дорогу,
тицьнув носиком у початок  —
трішки везіння,
трішки любові…

Але в Тебе стільки роботи, —
відкриєш коробку — ранок,
закриєш — ніч.
Ніколи не знайдеться той,
хто не загубився.

Без питань

Добре запам’ятались мамині губи
Ворушилися живими тюльпанами
Непристойно близько біля слухавки
«Відпадає питання»
Сказала вона комусь

І я уявила як похитнувся питальний знак
Не втримався і повиснув
Прибитим до ночі гачком
А на ньому — ґрона ключів до усіх дверей
За якими — розгадки
Відповіді й дива

Та я блукала сподіваючись віднайти
Кімнату із подарунками…
Ніколи не наважувалася спитати
Бо що як моє питання теж відпаде

Надто маленький простір для всіх дверей
Надто маленький рот для таких сміливих питань
Надто велика пауза від місяця до любові
Але як же хотілось тих подарунків

Щоразу коли я безтямно падала
Відлупцьована до чорних синців
Вона цілувала і вибачалась
Обіцяючи ляльку

Бачиш любий тридцять ляльок
Тридцять найкращих ляльок
З місцевого універмагу
Майже неторканих

П’ять переїздів за перші п’ять років,
Два переломи за наступні п’ять
Ще один перелом — визначальний
Десь у дванадцять
Коли всі питання нарешті
Остаточно відпали

Я — зимове немовля
Що спить собі в мушлі ковдри
І попереду тільки хороше
Тільки любов до місяця і вперед

Я щороку ношу їй тюльпани
Та хтось їх краде

Розвяжи мене
Досить

*  *  *

Кожне щастя має таємний шов.
Скільки всього змінилось відтоді як ти пішов,
скільки всього змішалось... І тільки холодний брют
ще рятує. Не тямлю, де брат, де Брут.

Обертається сонце довкола земного дня.
Наші хлопчики вищі за нас. І міцна броня
береже їхні сни... Під вагою небесних тіл
обертається все на пісок і пил.

Я прикрила молодшого: ворог тобі хіба?
Обирай же вітчизну, допоки ніхто не ба...
Йди, допоки ще можеш кудись дійти...
Він сміявся і цілував мене так, як ти.

Скільки впало зірок на дахи рябі...
Тільки з кожним поганцем я вірна лише тобі.
З кожним обертом тоншає покриття.
Рветься нитка.
А праці —
на три життя...

*  *  *

То нічого, що ні з ким ділити паузи між словами,
ліжко, вино, зім’яті а потім розправлені
сторінки з нотатками.
Ні з ким збирати гірський чебрець,
ні з ким сваритися біля осіннього моря,
миритися в ялівцевих нетрях
і довго-довго до стертих пальців
плести бездоганні сіті,
так нічого й не упіймавши…

То нічого, що завалиться дах,
і жадібний хміль побіжить по каркасах стін,
ящірки, змії, сороканіжки
окупують колишню фортецю,
і після зливи
ловитимуть відлуння моїх історій
обережні антени равликів.

Просто одного дня я більше не зможу
відчинити двері,
за якими буде чекати
Хтось Дуже важливий.
Скінчусь
як остання цигарка посеред ночі.

Не буває чужих дітей, — так говорять.
А старенькі плетуть собі сіті з живих волокон,
обділені ложкою милосердя.
Кажуть, море не має очей,
і сліпа його ласка — нестерпна.
Кажуть, така прекрасна самотність
на медовім піску,
де кожен твій слід — ніби печать на вічності.

То нічого, хай собі кажуть.
Але як жити тому, хто не дочекався?
Як бути, коли тебе розтягують на
викривлені цитати,
мов гієни, і хто їх зупинить?

Знову — нічого, лише водорості.
Ох, ці смарагдові легені моря...

Олександр Фразе-Фразенко (Львів)

ЕЛЕГIЇ ДЛЯ КОНСУЕЛЛИ

(вінок сонетів)

                                                          Серпень 2016, Гантер, Нью-Йорк.

1

сумно мені без тебе. може ти прийдеш, може побудеш, як буваєш із ма-
ндрівниками вночі, коли гасне вогнище і пора вирушати далі. спіть вночі
мої оченята, тоді кажеш. але часу нема спати. я намагаюся запам’ятати.
але як намагатися. зараз я впевнений що не забуду, нічого не забуду. а
вдень я шукаю за тобою в натовпі, твої частини тіла в інших людей, ти вся
інша людина, по частинах розкидана тут і там, ти навіть не єва, ти яблуко.

птахо, де ти полетіла. серце важке, як шмата, що набрала води, птахо, в які
діри набивається твоє тільце, які краплини води сковзають з твого пір’я.
може якщо тобі також буває сумно, якщо часами ти теж найсумніша істота
на світі, напиши собі список речей, які трапилися з іншими людьми а не з
тобою і викреслюй з нього по пункту. як ми всі знаємо зі школи, хмаропо-
дібна вода так гарно висить над будинками, намагаюся переставати шукати

очима, зависаю сам у повітрі дивлячись на хмари. ти не єва, ти навіть не
яблуко. і не забувайте, в українській мові слово біль — чоловічого роду.

2

не забувайте, в українській мові біль є чоловічого. автомобільні двері від-
чиняються разом з камерою на них. вид з місця водія: людина в першому
дзеркалі, в другому дзеркалі, в правому вікні. кадр на двері. дверна ручка
тріщить дуже голосно і спазматично. не привертаю до себе уваги. за ніч в
мені збирається забагато зайвого слизу та рідини, це насичує темну пору
доби додатковими переживаннями, визбирую в скалках світла між гілками

дерев, їхніми тінями, частини твого силуету, який посувається нічним парк-
ом. я цей вірш переписував, але ти в ньому така ж невиразна, наближаєшся.
ти поруч. заходжу в кімнату твого запаху, лягаю поруч. до вікон машини
попідставляти телевізори з проминанням дороги. потім приходжу додому,
а всюди нікого нема, як і на вулицях нікого не було. скидаю одяг, я голий,
скидаю шкіру, виблискую кістьми, вмикаю холодну воду. тонкий шматок мила

як маленька рибка що танцює біля останнього камінчика, перед гирлом,
коло хрестика на дні ванни, далі вода впадає в глибоку темряву в порожнечу.

3

коло хрестика на дні ванни, далі вода впадає в глибоку темряву в порожнечу.
поверхом вище жінка грає на віолончелі якийсь концерт, написаний може в
дев’ятнадцятому столітті може в двадцятому. читаю музику як книжки, слухаю
поезію як музику, пісні складаєм завдяки потворам, потворюєм основні слова.
в кадрі ваза, довго, вона стоїть на столі. раптом рука її скидає, це ж рука жін-
ки. у фільмах кажуть що в мене рот на всю голову, у фільмах кажуть, що жінка

бігає по коридорах порожньої школи, спершу дитина, тоді молода, потім стара
ти любиш бігати? лунає віолончельна музика жінки з білим волоссям. чи маєш
родичів підлітка дівчину на тебе схожу і старшу жінку на тебе схожу? в одну м-
ить з аудиторій виходить купа людей. всі йдуть разом з тобою. а я ж так можу
загубити тебе з виду, і я ж гублю. все. тебе нема, музика стає повільніша і не
така бадьора, робиться важко на серці. жінка схиляє голову з білим волоссям.

відриває руку хтось від столу, під рукою біла картка. хтось відриває руку від
столу. а під рукою — біла картка, що поробиш, під рукою біла картка. біла-біла.

4

стіл. а під рукою — біла картка, що поробиш, під рукою біла картка. біла-біла.
і ось, з глухих околиць, з глибокої прірви квінзу, де життя зупинилося від
вуличної спеки й вологи повітря, з ознаками латинської архітектури, з рядами
гаражів без ознак, так хочу торкати чорну шкіру тутешніх жінок, але вони
їдуть разом зі мною, на кожній зупинці вони заходитимуть у вагон, бо тут
виходять тільки увечері, тільки по цілоденній роботі, з вухами повними гулу

машин і станків, кухонних витяжок, води, яка на хвилю бачить світло білих
тарілок з недоїдками, світло чорних рук. ми зникаємо з поверхні, йдемо в
чорноту. як медична голка в вену хворого ми повільно протинаємо собі шлях
нутрощами мангеттену. за останні десятиліття в вигляді цього міста змінилася
тільки якість кінокамер, на які ми записуємо його, все змінилося. маю ідею,
для якогось фільму зняти сцену де чоловік плаче, стоячи під дощем, щоб сліз

не було видно, але щоб ми знали, що він плаче. ну, шкода, що дощу сьогодні
не було не передбачено ніхто не плаче жодна вода сьогодні не проливається

5

не було не передбачено ніхто не плаче жодна вода сьогодні не проливається
за дітозгубництво висилають до сибіру, за діторобництво відсилають до нью-
йорку. поетів треба шанувати поки вони живі. а колись же настане час, коли ти
будеш старий і помиратимеш, махно. а я не можу без батьків. поети мусять
мати батьків, найчастіше вони також поети, поети мусять мати себе за батьків.
поезія вмерла, старий чоловіче. ліна тадеївна симоненко-драч тепер живе в

притулку для зів’ялих квітів, вона там усе має бо їй більше нічого не треба
вона має триста віршів і фіолетову оправу. моя дружина завжди ненавиділа
такий колір, ним завжди малюють паркани і брами в українських селах, але
це колір смерті. всі поети мають хворе серце кольору смерті махно. воно жене
холодну бліду кров щоранку на пасовисько за селом, там той, чия тепер черга
її випасає цілий день, дерек волкотом поганяє цілий день, як в нас кажуть. я

не такий дурний як виглядаю, так казав мій викладач української літератури в
академії друкарства пан зіновій бичок. а ще він казав: не робіть з тата вар’ята.

6

в академії друкарства пан зіновій бичок ще казав: не робіть з тата вар’ята, так
він казав. ґорацій казав: не втечеш, зенику, бо й за вершником сидить чорна
журба. а ще він казав, що й дерева мають свою вітчизну. а ще він казав, що ми
це тільки порох і тінь, а мідянка це тільки змія. та ми ровесники. всі поети так
чи інакше ровесники. просто — чи я старий, чи ти молодий. ось у чім питання.
через це й книжки завжди відкриваються на тих самих сторінках це вже точно.

калинець написав 17 книжок, калинець каже: такий мудрий а пише вірші. я
написав книжку з сімнадцятьма віршами, я нічого не кажу. бабовал помер за
день до мого дня народження, а народився наступного дня після народження
мого сина. на картині з портретом франка щоразу змінюється емоція обличчя,
в склянку починає набиратися вода і потім починає переливатися. хтось зі
старих говорить якусь фразу стосовно дитинства але бачимо, що дитина го-

ворить цю фразу голосом старого. спіть вночі, каже. в будинку чути скрипіння
сухих сходин. бабця в дворі каже до псів: я вас годую ви пам’ять про максіка.

7

сухі сходини. бабця в дворі каже до псів: я вас годую ви пам’ять про максіка.
сухі сходини старого польського дому без поляків скриплять кістьми розпач-
ливіше тепер, коли бабця поволі йде нагору повторюючи слова про спогади.
поезія росте з горба, поезія росте крізь гниле тіло максіка в горбі. максік каже
з-під землі: я дуже радий вас бачити, але мені так жаль, що бачити зараз вас
не можу. бо я, максік, я здохнув. і бабка моя здохне, але хто покладе в землю

її. вона буде поволі гнити на сходах, які не скрипітимуть, вона лежатиме на
старих польських сходах, вечірнє сонце поволі випаровуватиме з її м’яса рі-
дину. а вночі, коли темна вода підніматиметься по сходині в бік її тіла між
першим і другим поверхом, вода питатиме в максіка, навіщо ти залишив свою
бабцю на сходах мертвою, живим псам нема діла до мертвих, максік виє на
мертвий місяць, максік співає пісню мертвих собак для своєї бабці, яка вмерла

на сходах між другим поверхом і першим. це сценарій, в якому по черзі зни-
кають всі персонажі це пісня в якій пси виють на місяць бо він у всьому винен.

8

зникають всі персонажі, пісня це пси які виють на місяць. він у всьому винен.
це фільм в якому всі повороти сюжету банальні, як в житті а не в фільмах. в
кадрі головка антиперспіранта, повільно залазить на неї палець і тисне, чуємо
шипіння і бачимо струмінь, аж поки не вийде весь вміст пляшечки. таке вра-
ження, що поруч є одна людина яка є завжди, але мовчить і не реагує. в кінці
ця людина скаже тільки одне речення, незвичним голосом. ось її обличчя,

світло торшера вмикається і гасне. бачимо або обличчя, прив’язане тінями до
стіни, або нічого. ось її обличчя, або ось нічого. коли виросту то відпущу собі
бороду до землі це й буде моя тінь, коли виросту матиму тінь і вона ростиме
зі мною, і в’язатиме мене до землі. план такий, що поволі ми з нею поміняє-
мося місцями, вона стане мною, а я стану нею, тільки я зменшуватимусь. а
коли й це коло пройде до свого початку то я не народжуся знову, просто довга

тінь бороди. світло торшера вмикається гасне. тінь вмикається гасне заповнює
все. світ має початок і кінець. всесвіт, був такий цікавий український журнал.

9

все. світ має початок і кінець. всесвіт, був такий цікавий український журнал.
все буває вперше, все буває востаннє, все буває щодня. він їй пропонує секс
всліпу бо вона не може зрадити чоловіку, вона довго вагається і довго спер-
ечається з ним, але не може відмовити. зрештою, відмовляє і нічого з цього
не виходить. потрачений час. потрачений дорогоцінний час життя, клепсидру
ніхто тобі не переверне, скільки б ти не стояв на голові. бачу як ти йдеш через

переповнені натовпи вулиці. йдеш як маленький вітрильник на хвилях затоки
в дельті гадсону. хвилі тебе колихають і твоє біле тіло виблискує на сонці. а з-
ранку, коли я прокинуся, моя подушка, моє ліжко будуть знову мокрими, цілу
ніч мене колихатимуть хвилі як човник, спітнілий від спеки, рідина покидає
мене, стаю сухий, виблискую на сонці. люди стоять ніби разом, але між ними
шиба вітрина будь-яке інше скло вони ніби тримаються за руки але між ними

шиба вітрина. будь-яке інше скло. вони припадають вустами одне до другого,
але між ними шиба, вітрина, будь-яке інше скло. шиба вітрина, будь-яке скло.

10

але між ними шиба, вітрина, будь-яке інше скло. шиба вітрина, будь-яке скло.
коли мені було кілька років, я сховався на веранді сусідського будинку, і мене
не могли знайти. будинок старий дерев’яний дошки гнилі будинок тому кори-
чневого гарного кольору, висока трава, занедбаний виноградник, великі й
солодкі бомбони. пташки співають грекою. маю скляні очі, перетворений в
чекання, в тиху пісню рівномірного дихання. дивлюся в кадр, складаю речі

і перекладаю іншими руками знов на ті самі місця щоб складати вічно, так
чекаю, поки мене знайдуть. навіть не думаю про те, що мене можуть і не шу-
кати. ось уже сиджу в лісі між двох дерев. в кадр заходжу з одного боку
дерева, а виходжу і сідаю на крісло з іншого, руки лізуть по дереву вгору
з двох боків, нахиляються люди до вух — нашіптувати і т. д. по обидва боки
дерев ходять багато людей. ніхто і не планує мене шукати, але мені до того

нема діла, я чекаю, коли мене знайдуть. я маленький хлопчик, мені кілька
років. я чекаю коли мене знайдуть я зазираю в шиби старого покинутого дому.

11

роками чекаю коли мене знайдуть я зазираю в шиби старого покинутого дому,
за шибами старі речі, ліжко, стіл, телевізор, покинуті речі, які шкода було ви-
кинути, воно все смердить, очевидно, пилюкою, цвіллю і забуттям, як інакше.
назовні будинок коричневий, надворі літо, його колір гарно виглядає на тлі
зелених заростів городу, зеленого лісу далі. не вдасться тепер все підкорити
законам природи не те щоб я проти, краще б це все було прото. в дитинстві

коли я ходив до початкової школи, вона називалася школа радості, стежкою
між високих дерев на вулиці пулюя мене завжди проводив ворон, чи крук, я
собі думав так. як в тім фільмі з брендоном лі. брендон отримав кулю в груди
на зйомках ворона у свої двадцять вісім, а мені зараз двадцять сім, цілий рік,
цілий один рік, яка просторість, яка прозорість на горизонтах. дуже біле і чисте
приміщення, але в якому дуже сильно смердить. ось це і є пам’ять, це і є спо-

гади. так багато світла, що здається, ніби нічого в цій кімнаті нема, гарно, але
сморід нікуди не подіти, все, що залите світлом, не конче перестає існувати.

12

сморід нікуди не подіти, все, що залите світлом, не конче перестає існувати.
абревіатура мого імені така, що коли ти її пишеш чи промовляєш, то все
припиняє працювати, зупиняються автобуси на вулицях, вимикають світло
в підземці, зупиняють ліфти між поверхами, вимикають охолодження в ко-
ридорах, твоє серце зупиняється і очі твої тепер заплющені. я повільно
нахиляюся до твоїх м’яких і холодних вуст, цілую. ти не оживаєш, казочка

не спрацювала. залишаю собі твої відображення у вітринах, залишаю собі
тіні твого тіла на плитах вулиць і клапті твоїх темних копій на зелених кущах,
чому ти мені більше потрібна коли сліпну від метафор про тебе, чому коли
біжу за твоїм силуетом вечірніми алеями, я маю чарівний ліхтар, який мав
би освітити щось, але ж тіні розбігаються від світла, тобто я все роблю неп-
равильно. дурні поети, вічно помиляються, часто навіть навмисно, щоб писати

свої віршики, з таким завзяттям. може й не варто на них ображатися, на нас.
я чекаю тебе. в моїй квартирі, властиво не моїй, вона не належить мені.

13

я чекаю тебе. в моїй квартирі, властиво не моїй, вона належить всім моїм
родичам, але не мені, в квартирі на кульпарківській сто сорок сім я чекаю
тебе, в моїй квартирі, властиво не моїй, на касарняній, на казерненштрассе,
де живуть всі мої родичі але не я, я чекаю тебе, в будинку дев’ять а, я чекаю
тебе, в квартирі мого кума юрія кучерявого і моєї куми, і моєї марії, на лев-
андівці, не пам’ятаю номера, але їхати треба в кінець, наліво і вниз, там теж

я чекаю тебе, але де б не чекав, ти не приходиш. тому я роблю сьогодні те,
що можу перенести на завтра. і все-таки, як тебе звати. мені подобаються
імена софія, майя, ольга, яка різниця як тебе звати, я тебе вигадав, як хочу,
так і називаю. все навколо ольги. антоничева ольга олійник, франкові дві
ольги, чи може й три, навіть пікассо мав свою хохлову ольгу, кожен має мати
свою ольгу, може навіть і не одну. пастернакова ольга взагалі схожа на мою

мамцю. знову чуємо віолончель. ольга кличе езру на вихід, на великий парад.
деталі тепер зайві. такі збіги, швидше всього це просто дуже поширене ім’я.

14

деталі тепер зайві. такі збіги, швидше всього це просто дуже поширене ім’я.
я намагаюся писати віршики тепер завжди, як маю вільну хвилинку, зранку
я відриваю своє тіло від ліжка всупереч здоровому ґлузду й законам земного
тяжіння, відриваю своє тіло від ліжка як листок з зошита, всупереч здорово-
му ґлузду і законам природи. перечитую дещо з того, що записав перед сном
з важкої голови, зав’язую очі веселками, як казала пані женя, п’ю каву. щось

іду їсти цілую всіх жінок на вулиці гарних і не дуже але все одно привабливих
частково мій день відбувається тільки в моїй уяві, ось як тепер з цими жінка-
ми. частково мій день взагалі нічим не наповнений, веселки вицвітають від
зміни вологості, зміни — це неабиякі хвилювання і дрібне потріскування в тілі.
далі я звичайно виконую якісь обов’язки, забавляю себе дурницями, але час
минає, невблаганно, безповоротно зникає життя, тоді зникнеш ти, тоді зникну

я. або навпаки, спершу я і потім ти, що краще для мене, але дуже погано для
тебе. сумно без тебе. може прийдеш, може побудеш, може ти ще побудеш.

Про автора:
Олександр Фразе-Фразенко — український кінорежисер, поет, перекладач, музикант. Співзасновник продакшн-студії «OFF Laboratory». Народився у Львові. Відомий своїми повнометражними фільмами про українських митців, зокрема поетів. Його архів налічує кількасот фільмів, серед яких повнометражні стрічки «Чубай» (2014), «Дім на сімох вітрах. Портрет Василя Махна» (2015), «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів» (2016). Також в 2016 році на міжнародному кінофестивалі Wiz Art відбулася прем’єра його художнього фільму «Не бреши мені». Автор десяти поетичних книг, найновіша з яких — книга вибраного «Найменші з дітей», що прогнозовано вийде на початку 2017 року. Перекладач першої в Україні книги віршів Джима Моррісона (2013), також перекладає англійських поетів епохи Реставрації, зокрема Джона Рочестера. Займається вільною імпровізаційною музикою та інді-роком. Музична дискографія налічує півсотні альбомів.

Дмитрий Аверьянов

Об авторе:
Родился в 1984 году, живет в Крыму. Стихи публиковались в журналах «Воздух», «TextOnly», «©П».

* * *

Кто даст улитке сабельку, кто даст
крохотный посошок.
Тяжело ходить

по разноцветным веткам,
тяжело нести картонную табличку.
Мужчины видят одно: подайте

Христа ради. Женщины видят одно:
ищу парня.
Мальчик лет четырех-пяти

подходит к ней,
запускает свои крохотные ладошки
в её рыжие волосы

и спрашивает:
«где твой домик»,
а может, так: «пойдём домой».

* * *

Водянистые струны, черепаховые очки,
борода черепахи, дождь, приборы кухни в слезах,
письмо; любимый момент из Евгения про мячик
предрассуждений, холодная белая точка;
белая черепаха на белом коне, как тот самый
долгожданный рыцарь, скачет не спеша,
не торопится, движется дискретно, появляясь, пропадая
в белом пространстве вопросов литературы.

* * *

Я зажмурился и повернул голову:
навстречу дул горячий ветер с песком.
Слева увидел дерево (вроде тополь)
и представил, что оно сгорело.
Хотя куда там при таком ветре и песке...
Так я и шел, жалея, что забыл дома
свои солнцезащитные очки.

Мария Банько

Об авторе:
Родилась в 1989 году. Публикации в журнале «Воздух», на сайте polutona.ru. Лонг-лист премии имени Аркадия Драгомощенко (2015), премии имени Евгения Туренко (2016). Неоднократно выступала на разных площадках Книжного Арсенала, Форума издателей во Львове, фестиваля «Киевские Лавры» и других.

Зияние
Всё начиналось с медного рукомойника,
а там — молоточки, какой-нибудь одоевский,
и смуглые венгры, и фильмы про зиту и гиту.
Туристы — как дети.

Введение в анахронизм:
Теперь осторожно, налево от чёрной мадонны
с большими ступнями в зацепках,
такое неровное, стало быть, пешее, пение.
Потом Авиценна и дважды ещё Авиценна,
а следом за ними арабские буквы и числа.

Пока не упрёшься в акут,
не умоешься в чарке,
там много овец и греческие овчарки.

реннюми холлюми хелленести
Вот мои руки, куда мне себя нести?

Представляя друзей не сейчас, но сошедшей кожей,
необрезанным ногтем, волосом, выпавшим в коридоре.
и поди разберись, кто из них теперь Дима и Таня,
чьи деньги сейчас моложе.

Твой мужчина, чужой мужчина и незнакомый мужчина —
на одной фотографии,
Но на расстоянии короткого слова уже не различишь их.
Так что дари им цветы, как что-то про симметрию времени,
как то, что после до и до после, то того как бы нет,
а только тёплое, трудно произносимое
зияние...

И сквозь него видны бык, и дом, и верблюд
один, два, 500 и неожиданно 3,
имущество, зубр, и урожай,
и все сводится к букве какого-то алфавита,
дай бог — не к малой архитектурной форме.

Арифметические действия

Вычитание лучше всего работает со временем.
Суп очень хорошо пахнет.
Быть взрослой — ещё не знаю как.

Растирай в руках розмарин, растирай зеленое время.
Морская роса все за тебя вспоминает.

И город — как вросший ноготь, как первый секс,
как скомканный Полароид, где рыжий мальчик
под ёлкой верхом на верблюде в обнимку с акулой.

Маленький портовый город образца 1995-го.

Или деталь: проходная судостроительного завода.
В папиной сумке совсем немужские вещи:
Крем для рук фирмы «Алые паруса» и бюстгальтеры.
Входят женщины, он помогает им выбрать и застегнуть.
Они протягивают коробки с конфетами «Метеорит»,
И я не знаю мира, в котором было бы
меньше секса и больше любви.

Я уже дважды сказала «город» и дважды «секс».
Простите, я больше не буду нарушать
розмариновую мелодию
такими словами.

Потому что я сейчас совсем в другом городе,
и секс звучит по-другому, когда
тебя не застанут ни папа, ни мама,
когда через час — не контрольная по сопромату,
когда твоё тело ни больше тебя, ни меньше.
И только молочная вера, алтайский запах.

У папы была ондатровая шапка, и папа в ондатровой шапке говорил мне:
«Табаку не кури, а если не сможешь сдержаться, бодяжь, с чем попало,
Но лучше, конечно, с березой.
Кошек бродячих не думай пускать на порог, ёлок не вздумай рубить,
Забудь про кровянку и прочие деликатесы.
При встрече всегда говори «Йакшы», не спрашивай ничего.
На все голоса подлунного мира выплескивай молоко.
Не доверяй тонконогим. Бельё меняй на патроны.
Трогай себя.
Трогай себя.
А когда хочешь — не трогай».

По левую реку от первого поцелуя — клюквенная водка, практика в 8-З классе и гладкий камушек наподобие куриного бога.
По правую реку — архитектурные цитаты и определенные опасения.

Все это как-то объясняет клумба, вернее, розмариновая грядка в стеклянной трубочке.

Происходит же это благодаря тому,
Что в селе Красный Кут Ростовской области своевременно была зарезана свинья,
А в районе Ракетного урочища не увеличилось число краж,
И у немолодой женщины по имени Белла Ишиковна остались золотые зубы,
Которые она смогла обменять на кое-что.

Олег Богун

Про автора:
Народився у 1995 році у Хмельницькому. Живе у Львові.

* * *

розколовши каміння що тліло
у інших посеред нас
нам віднаходили спів
по складах
і ставили хрестик де
вкутані надто
легкими
їх споряджали опасти:
ми шепотіли
зміряні всім затверділим
ми шепотіли
щоразу цупкіше — далекоподібне: в Тобі
...
це воно
це
воно
досі гойдалося з тим
що співпало
коли Ти
озирнувся до нас
 

* * *

Залежно від того, хто входить
в цей зменшений ліс, молитву ми чуємо
злякано
й набагато пізніше
І зупиняємсь без себе
(самі лише: мох || мох)
І чути — спокійно — перш ніж піти — самі зграйки серця
що на ходу
мерехтіють так само:
туди || сюди — довгі,
як труп —
(продовжуючись
навіть
за лісом)
. . . . . . .
. . . . . . .
. . . . . . .

Нiна Паламарчук

Про автора:
Поет, культуртрегер, вчителька математики. Учасниця літературного об’єднання «Оксія» (м. Житомир). Керівниця гуртка літературної творчості «Альтанка» (м. Миколаїв), який працює у ДЦ позашкільної роботи Корабельного району та Палаці творчості учнів. Редакторка літературного порталу Litcentr. Публікації на сайті Litcentr та«Полутона». Учасниця фестивалів «Ватерлінія» (2013 рік, м. Миколаїв), Kyiv poetry week (2016 рік, м. Київ), ХІ Львівського міжнародного літературного фестивалю.

Обитатели кактусов

солдат у которого три руки
продолжает вязать варежки для четвертой
вейся веревочка кружись клубок
сплетись в теплую варежку для четвертой
так и звезды падают на золото зубных щелей
и блестят плечами и рукавами
поют всякие песенки колыбельные и всякие
веские слова находят для недоразумения
у первой голос сиз и глаза красны
у второй молоко не высохло но пребывает
третья головой мотает вертится чумная на одном месте
вейся ниточка в молочный путь
кружись клубок тающим снежком
сплетайся в варежку для четвертой
 

* * *

невеста из шерсти выткала себе лицо
с голубиными прорезями для семафорных знаков рассвета
по углам его расставлены цветные кадки с созвездиями
и если опускать цветок в воду
его корень срезом глядит на тебя
серьезный донельзя укоризненный
совестливый
у каждой кадки по шесть ног
под поверхностью грунта
когда ненароком перехватить отведенный взгляд
в точке пересечения видны колени и пятки
сгибающиеся над поднимающиеся в
но это если отведенный
если ненароком
а иначе
лицо
 

Антон Полунiн

Про автора:
Народився 20 липня 1985 року в робітничому селищі Володимир-30. Закінчив юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор книг «UMBRA», «Ходить и говорить», засновник фестивалю Kyiv poetry week та видавництва «Лоція». Модератор Українського літературного центру. Твори публікувалися в журналах «Воздух», «День и ночь», «Aesthetoscope», на порталі polutona.ru

генеза

наївною космогонією не гребуючи
кладеш ув основу жінку і хліб
один з життя момент і слово хитре
маєш довкола вежі сторожові
порти мережеві і річкові
вітер західний вітер зоряний ґвинтокрил
громовий
це темінь б’є крізь шпарину
тьма б’є
заломлюючись
(запліднюючись) через
полум’я смолоскипів
шепіт лампад
а ще горілка і цигарки
музика
клавір відомо який
борг невеликий
не пред’явлений до оплати
вексель
давай лежати і не вставати
принцип я ти повторюваність подій
не додає достовірности чи
щирости
документам і дотичним до них пліткам
з нагоди двадцятиріччя жовтневої революції
в урочищі Сандармох (Карелія)
розстріляно близько тисячі ворогів
народу
Валер’ян Підмогильний
Микола Куліш
Лесь Курбас
Микола Зеров
Валер’ян Поліщук
Григорій Епік
цвяшок за цвяшком невігластво набуває ознак чесноти
слугує запорукою
незлостивости
виправданням наївної кровожер...
мала плахту гаптовану зорями
мала
риб’ячим пузирем на поверхні рожевих вод
гойдатись в залізній мисці
тополі
стропами напнутими схилялися наді мною
в мені
віддзеркалення надцятьох понурих курців
що гадають буцім є пиво і цигарки
не знають ціни миттєвости де в основі
я
і важкий український хліб
над ним голубою парою
бакени і човни
вісь часу
і ти в нульовій відмітці
робишся в’язнем незмінности
жодного спомину по собі
візьмеш високу дорогу а я низьку
ти високу а я низьку
білим метеликом
зорею падучею
прослизнемо в світи небачені
до нечуваних альт тромбонів і лір
вже скоро
коли ми не будемо тут
де ми будемо довго
бо час і тому подібне
і нас влаштовує те що є
Мирослав Ірчан
Юліан Шпол
Олекса Слісаренко
квітка дрімлива
квітка сонлива
безжурні ночі
Круки

Але пішли на кручу
Пити багато коньяку
І писати вірші
Спинами і грудьми
Відбивати проміння вересу
За нами тяглося місто
Мов гусінь що ми
один з нас
Роздушив пальцями
Жовтими від тютюну
Комашиної крові
Кульбаб
За нами були завойовники і вигнанці
Жовта курява степових і пустельних трактів
Бульдозери стерв’ятники лошаки
Кольору торішньої глиці
Молодої смоли
Так сиділи на кручі
Так писали кожен у свій блокнот
Їли хліб з річковим піском
Ластовинням
Сутінком
В кого була мати
Той не мав матері
Казав один з нас
Хто народив
Навіки стратив людяність
Відказував інший
Чи справді
Хіба не жаль нам любистку і гусені
Нам не жаль
Хіба нам не шкода жінки
Не шкода
Шкода міської ночі
Даремного лету ластівок плину риб
дуже шкода себе
Хочеться грати в карти
В підвалі костьолу
В тремкім електричнім полум’ї
Лишаючи на столі паперові гроші
Годинники і прикраси
Хочеться бігти назустріч сарані
Що хмарою насувається з півдня
І гризти коріння
І м’яти траву
Спльовуючи в пил гіркоту
Крук пролітає над полем
І поле є крук
Ми сидимо на кручі
І ми круча
Мамо
Він лежав на вологій землі
Він застудиться
Ні він картяр і спекулянт
Він програв материн годинник
І виграв десятирічну дівчинку
Він помре від сухот
Чи стече комашиною кров’ю
Нахромившись на промінь вересу
І в нас ще багато коньяку
Але скільки
Багато папороті й любистку
Скільки
Також є ми
Себто я або ти
Але скільки
Нас де наше ймення
Наші матері
Дві чи одна
Де роздушена гусінь
Досі повзе
Залишаючи жовте
На жовтій долоні
Де ти або я
На стернистій землі
Непізнаний
Непізнаний
Харру!

Сергей Синоптик

Об авторe:
Поэт, журналист. Родился в 1989 году в Севастополе. Соорганизатор международного фестиваля поэзии «ШОРОХ» (Симферополь, 2011–2013). Участник фестивалей «Киевские Лавры», Книжный Арсенал, ГОГОЛЬFEST, Львовского форума издателей и др. Публикации: «Воздух», «Журнал ПОэтов» и др. Сетевые публикации: «Литцентр», «Полутона». Живет в Киеве.

* * *

На одном из домов Днепропетровска
(ныне — Днепр)
висит объяснение:
проспект Джона Голта

Кто это Джон Голт
Наверное исследователь Голодомора
Или может основатель Донецка
А может известный летчик

Но точно не революционер

На одном из домов города Кременчуг
висит объяснение:
улица Красных Следопытов

Наверное это чероки
Или может апачи
А может чем черт не шутит — огнеземельцы

Но точно не камчадалы

На одном из домов города Симферополь
висит объяснение:
улица Чарльза Дарвина

Кто это Чарльз Дарвин
Может быть друг Карла Маркса
Или любовник Цеткин
А может быть президент Соединенных Штатов

Но точно не воевал
 
* * *

Говорит навсегда
И даже не вздумай кусаться
А то получается словно ты
Помнишь еще те майские выходные

Жгли шины
Отпугивали комаров
Чистили памятники
Природы

Поредели запястья
Закончились пятисотграммовые деньги
И солнце вытекло
Оставив вечернюю воду

Камыш заполнил пространство
Именуемое оврагом
Подумаешь — тоже мне событие

Исчез прокисший бульон из холодильника
Наверное, пока нас не было
Бабушка приходила

Янiс Сiнайко

Про автора:
Народився у 1990 році у Львові. Учасник низки фестивалів (Львівський міжнародний літературний фестиваль у рамках Форуму видавців, «Київські лаври», Kyiv poetry week тощо).
Публікації в журналах «Воздух», «Каракёй и Кадикёй» (Єрусалим), антигазеті «Метромост» (Нижній Новгород), у інтернет-виданнях Litcentr та Polutona тощо.
Лонг-ліст премії Аркадія Драгомощенка (2015 рік).

* * *

мой папа был обычной
человеческой головой
совершенно бесполезной
беспомощной
и ужасно тяжёлой
мы с мамой его ненавидели
но иногда любили жалеть
тогда мы вместе снимали его
с кровати
везли на санках гулять
а в парке лепили из снега
огромное белое тело
и ставили папу наверх
кажется только тогда
на своей холодной и толстой шее
он был по-настоящему счастлив
он улыбался молча
мы улыбались в ответ
и только снежное белое тело
чувствовало на себе его тяжесть
 

* * *

дед в красивом платье
за ручку
с уродливой внучкой
на фоне осеннего парка
гуляют домой
на круглых ногах
ещё всюду тени
и маленький велик
и лысое солнце
к тому же
в магазине
не было сахара
а значит будут орать
зато им плевать
они вон
какие счастливые
вместе

* * *

я танцевала с инвалидом у качели
он наступал на пальцы
долго думал
он думал плакать когда думал что болит
когда был снег
я говорю был снег но снег был сидя
а солнце было красное в ушах
а я смеялась дёргала за пальцы
я падала
а он меня хватал
я говорю мы с инвалидом танцевали
толкалось сердце да
вы думали того
мы не того
мы просто танцевали
и было солнце красное в ушах
и снег сидел и дёргались качели
а нам тринадцать
мы ещё так есть
мы были сильно
очень сильно были
пока не стало всё и уши заболели
замёрзли уши
снег ушёл идти

Ярослав Гадзiнський (Київ)

Кульбабовий янгол

Чорнозем занурює травневий попіл пікніків, сліди дтп на хідниках, віртуозні теги стеблин.
Разом з яблуневим цвітом, пророслим насінням, слідами кротів, пластиком та прахом світлин.
Ці наднові відчуття болісно всотуються у моєму приватному секторі — сонячному сплетінні.
І дрібка охололих сонць твого внутрішнього тепла у пуп’янках нерозквітлих дерев, як монети розмінні.

А ті кульбабові поля у травні видавалися ностальгійними вогнями дореволюційних вулиць міста.
В калюжах світився екран. Вікна кольору неба. Спомини верталися ластів’ячими пір’їнками в гнізда.
Ми втратили лік подіям, відшуковуючи їх поміж випадкових доторків у найближчому клубі диско.
Весь видобуток смутків із нелегальних копанок чорних тіней. Журливо, порожньо й слизько.

І тільки незримий янгол, що прилетів із нізвідки, важкі насінинки кульбаб у серці носив,
і тільки клубок у горлі, небесний вогонь, парк, татуювання, із іржавого люка приглушені голоси…
Янгол нашіптував щось, облітав їхні слова, торкався шкіри, креслив у повітрі хрести та лінії.
Їхній час вигорав суцвіттям конфорок на клумбах. Їхній час тривожно відцвітав, мов болотяні лілії.

Чорнозем всотував все зітліле, прийдешнє, токсичне, солодке, незворотнє, бетонне, високе, тягуче, ламке.
Кульбабові десантники висаджувалися на незайняті землі. Пошерхлі тополі застигли у смертельнім піке
Бо нагромадження горизонтів — то зморшки, якими хтось покриває їхнє просвітлене кульбабове лице.
Бо вимкнено світлячки поглядів, бо крихкість бадилля і ледь відчутний чужий тогобічний акцент.

Розладнаний тепловізор осені

На вулицях збільшилася кількість жовтих автобусів і на сонячні годинники тепер вже накладено вето
Втомлені позирки у свічаді — перші зморшки. Тепло біжить кудись псом кольору осіннього листя,
І бадилля веселок прогнило під зливами, чорнобривці вибухнули, ніби сигнальні ракети.
Спогади про осоння, як узор згорілого метелика у скляних потойбіччях ламп на дні тепер попелиться

Мамо, скільки разів я був крикливим менеджером, застиглою мухою в бурштині офісного світла,
Весь заплутаний у випробувальних термінах, дедлайнах та перейменованих вулицях, аватарках,
Провалюючись у вибоїни на асфальті, мов у прожиті та видобуті удари сердець. Слина геть прогіркла.
Не перемагають ні позитивні, ні негативні герої всередині себе. Від сонця лишаються тільки огарки.

Мамо, я давно не впізнавав облич своїх прабабусь, і лише по всьому плутався у барвінку на могилі,
Прислухаючись до особливо чужих снів. Проходячи над спопелілими світлофорами гнізд земляних ос,
Які показували вічний земляний колір. Коли спомини — мов запилені динаміки, де зникали радіохвилі.
І відчуття таке, ніби знаходишся в пересохлому горлі, серед шелестіння, кашлю. Шукаючи новий наголос.

Оградка на кладовищі пронизливо виблискувала на сонці, ніби привабливі грані далекого майбутнього.
Прилітали метелики, я їх сприймав як частину миттєвого спогаду про прабабусину квітчасту хустину,
Яку чомусь поїла міль тієї дійсності, її щоденна хода нагадувала відмітки стовпчика ртутного.
Її посмішки ліпилися павутинням з бабиного літа. Ці блискітки. Ці відмикання світла в очах без упину.

Мамо, скільки видив від тієї червоної виноградної лози на бетонних парканах біля вокзальної площі,
Що нагадує лазерний сканер штрих-коду в супермаркеті. Скільки напрямків — тріщинами на асфальті?
Я збігав офісними сходами то вниз то вгору. Дерева заклякли тінями в стінах після осінньої кораблетрощі.
І передвечорове сонце, мов пробитий м’яч, хтось вибив назавжди за межі поля в серії післяматчевих пенальті

Дарина Гладун (Київ)

telo

так
наче це щось нове
тільки
всяке тіло
вийшло із лона
жіночого тіла
і всяка шкіра
м’яка чи груба змертвіла
знята з трупа
жіночого тіла
всяка кров
витікає із серця жінки
всі кістки
зі скелету матері
дитина виймає

і чи не хворі ми чи не звірі
що за користь з усіх ідолів

бо хай навіть бог був

і був колись чоловіком

і створив чоловіка

то де похована жінка

з ребер якої зробили бога

Нудота
1.

тіло моє
як і будь-яке тіло жінки
вкривають синці на зап’ястях
обличчя вкривають струпи

вночі
коли вкотре бачу
очі того чоловіка
тіло моє
як і будь-яке тіло жінки
кричить тисячами крихітних ротиків
усією поверхнею шкіри
бо
рот затискають чужі долоні

і кричить волосся
вгризається зміями в чужі долоні
і кричать ребра
ріжуть долоні
і кричать нігті
розриваючи на шмаття чужі долоні
за якими немає вже чоловіка
тільки інші долоні

бо тіло моє —
тіло звичайної жінки

2.
коли йдеш
у стерильну-стерильну кімнату
стерильної клініки
розсуваєш широко ноги
наче повія
і чоловік у халаті
обертається тим чоловіком
і вкотре стаєш
брудною-брудною-брудною

3.
і діти кричать все життя
під твоїми вікнами
невидимі діти кричать
під твоїми дверима
невидимі діти
скрізь за тобою бігають

і мерзнуть
збивають коліна
малюють на склі
невидимими своїми руками
невидиме слово
мама

і діти кричать все життя
і плакатимуть над могилою
так само як решта дітей
тільки ще трохи довше

4.
хто дозволить мені говорити

і хто
заборонить
 
 

католицьке виховання
 
під час недільного
розбирання христа
на кістки які ми їмо
м’ясо яке ми їмо
кров на яку ми молимося
у білий костел
із білими-білими стінами
зайшла повія

не витягла з рота цигарку
не обтягнула спідницю
занурила пальці
у воду святу при вході

і хоча
прихожани
почали шепотіти
що в божий дім увійшла повія

і хоча
бог у костьолі
вдавав ніби не бачить
її синця під лівим оком
і зламаних нігтів

але й свята вода
не задимілася
не почорніла
не здуріла від струпів на шкірі
і крові під нігтями
прийняла її пальці у себе
як фарбу з ікони
як свічку

як тіло яке ми їмо
і кров
на яку ми молимось

Олег Коцарев (Київ — Харкiв)

Про автора:
Народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, журналіст, есеїст. Автор восьми книжок поезії та однієї збірки оповідань. Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», премії фестивалю «Київські лаври» та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Співупорядник (разом із Юлією Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910–1930 роки)».

ПТАХИ

Дурний голуб
Так віддається срібному дахові,
Так у нього вдивляється,
Так із ним зливається,
Що коли в нього вдарить
Призахідний ягідний промінь,
Голуб аж
Від одкровення здригнеться.

Мудра ворона
Теж віддається срібному дахові,
Теж у нього вдивляється,
Теж із ним зливається,
Але потім — як відведе різко очі вбік —
І цілий світ
На неї виллється,
Неначе скажене озеро.

Але й голуб теж хитрий:
Розведе ніби так поміж іншим крила,
Впіймає в них промінь
(усе той, призахідний!) —
І стане
Духом.

Тільки й дивиться
На них синиця
Та розучує свій інтервал музичний,
Все в неї репетиція,
Все репетиція,
Коли ж твій концерт буде,
Синице?

* * *
Коли її арештовували,
вона
пукнула.

Нахилилася
по якийсь папірець,
мов по листок на воді,
й пукнула.

Ті, хто її арештовували,
вигляд зробили, ніби не чули,
радіючи власній шляхетності,
надто в таких обставинах.

І він теж
не ворухнувся
і в спогадах
не написав.

Про все — уяви — розповів:
про книжки,
розпатлані після обшуку,
про пасок,
що не застібався,
про тишу,
про сонце осіннє —
сліпуче й мокре,
про коридори
й вири побачень,
про голодування,
про довгі охайні дні.

Лиш про одне промовчав,
що запам’яталось найбільш,
що допомогло
перепливти ті роки,
про те,
як вона пукнула,
коли її арештовували.

ПОЛІТОЛОГІЯ

І ліві, і праві — смішні й неправі.
Коли вони випливають
Із-за повороту
Води із зеленого золота,
Коли вони випливають
На кораблі з біло-синього хліба
Та бачать на скелі
Закинутий замок, храм чи палац,
То лівий негайно бажає
Все знести і потім
Побудувати тюрму самоврядну,
А права захоче
Залити руїну цю кремом із пластику,
Звести високо-брунатний залізний паркан
І на сосні
Повісити дозвіл
Полювати на будь-яку
Рухому і нерухому ціль
У радіусі — й далі розмазана цифра…

Не бачать вони, як радіють стіни
Звільнитися від штукатурки,
Забути про меси, бали і про страти,
Забути про все, хребта солодко вигнувши,
Які нові стилі, які нові обриси
Про-
Ростають на скелі,
Як клен виростає з колони,
Як камінь зі стінки щасливо біжить
У воду спекотного дня.

Під лівим і правою —
Все чорніша вода,
А палуба підозріло тріщить
І хвилі частіш не розходяться, але сходяться,
Річкові матроси давно вже глядять, та не виберуть,
Кого буде краще принести у жертву
Володарям водяним.

І тільки якась незнайома дівчина в окулярах
Калькулятор ввімкнула,
Дві тисячі поділила на три,
Отримала 666 і багато шісток за комою,
Всміхнулася заспокоєно —
Й вимкнула все.

Лесик Панасюк (Київ)

ЛИПЕНЬ

Сьогодні раптово сховалося серце
й поснули пальці

Борсався з туманом
і нічого не відчував

Ні дна човна яким бавиться хвиля
ні зеленої лапи ялини
не відчував

Спробував читати чужі вірші але бачив тільки жаль
подумав було читати історичні книжки але яка ж історія
нема ніякої історії і не було ніколи
замість історичних книжок друкуйте чорнильні плями

Ми завжди жили у казках
я до прикладу виріс із яблуневого зернятка

Лежу горілиць
але ніхто не нап’ється з очей моїх
ні птаха ні корова ні пес-приблуда
бо сьогодні сховалося серце й поснули пальці
як у цей день налаштувати гітару
як у цей день співати

Вириваю язик свій
і кидаю у небо
бо сьогодні найбільше хочу говорити
але слова тепер не мають значення

Не треба нічого все ясно й так
бо серця нема
а може ніколи й не було
просто віриш книжці з анатомії
а сам живеш у казці

І пальці тепер як олівці із загубленими стрижнями
як бджоли що вжалили вперше й востаннє

А серце
що серце
порожня каструля
дзвенить при кожному необережному рухові
а зараз і воно сховалось

Навіть липень тепер який
не читає тобі твоїх улюблених поетів
навіть не говорить до тебе
забирає людей
забирає пальці
забирає серце

ЖОВТЕНЬ

Зранку очі закочуються до голови
наче кулі у лузу
закінчується світ
від тебе лишається тільки пульс

Ми годували хлібом диких качок
о як сідають вони на воду
навіть не помічаєш як струменить і підіймається
кров із вікон багатоповерхівок

Ніч і ранок був дикою качкою
вулиці були шиями
із пір’ям кав’ярень і магазинів
і пір’я росло між пальцями
і насправді ці два дні не закінчились
цей жовтень ніколи не закінчиться

Хотілося прикинутись демонами на будинках
чи перетворитись на речі з антикварної крамниці
нас все одно ніхто б ніколи не купив
я був би старим касовим апаратом
а ти порцеляновою вазою
тільки б лишитись
тільки б не їхати

Ніхто не бачив як ми падали в темряву
й лишались живі
лишались щасливі
не бачив ніхто бо дивились на кров
що підіймається і підіймається догори
а ми падали і забували
забували і падали

А качка одна силкувалася вихопити мої слова
із чужих ротів
наче найкращу поживу

Вкрадені слова тепер не сказати
язик не слухається
і серце як осінній одяг
з вирваними ґудзиками наче літерами

Сподіватись тільки на качину впертість
бо у кожному ательє говорять одне і те ж
немає у нас таких ґудзиків
можливо є тут
пишуть адресу на папірці
проводжають розгубленим поглядом

І тільки твій пульс
ходить за мною
і говорить до мене твоїм голосом

Вано Крюер (Київ)

вітраж із метеликами на фоні радіодеталей і чебурашки
/розхристаний вірш/

діоди. резистори. мікросхеми.
транзистори. пентоди. тетроди.
дроселі. тиристори. конденсатори.
всі ці радіодеталі примхливим розсипом
розкладені на столі, як мощі якогось святого кіборґа,
реліквії електронної ери,
поруч із тарілкою з рослинним орнаментом,
петриківського розпису і чудернацьким звіром — чебурашкою,
подушкою для голок з поколотою мордочкою звіра —
наче кіборґ змагався із чебурашкою
й випустив йому голки в обличчя з руки, — мабуть, вбив змія,
що вимагав щоранку цнотливих дівчат,
проте й сам поліг, розсипавшись на деталі по столу.

метелики залетіли крізь відчинену кватирку і зараз кружляють
близько до них…
і я розумію, чому метелики обрали ці механізми,
а не квіти, хоча й намальовані…
знаєш, люди — наче листя на дереві:
ніби і близько один від одного,
проте припаяні намертво черенками
до гілля,
може, і зможуть доторкнутися випадково
один до одного,
проте будуть розлучені за примхою вітру:
зустрінуться лиш на землі,
відірвавшись від гілля,
за мить до гниття.

зграйка метеликів все звужує і звужує кола,
ці вартові ночі обрали не кіборзькі мощі
й не тарілку з рослинним орнаментом,
а чебурашку — подушку для голок,
метелики сідають на них, кожен на голку
і стікають повз мощі кіборґа вниз,
наче плачучи над розсипаним електровоїном
краплинами чорної крові.

З. В. Т. Х. Й. З. М.

Ми всі віримо у власне непорочне зачаття,
Неначе боги, неначе мікстури в аптеці.
Дитя проходить стадію дзеркала
Коли розглядає пляшечки на поличках в аптеці —
Тисячі вічок позирають звідти на нього.
Люди — як ці пляшечки, як мікстури в скляних оболонках, —
Руки нечисті — і гинуть вони,
Руки вмілі — й мікстура породжує нову мікстуру.
Маґія. Творення. Деміюрґія.
Дитя б’є рукою по плесу води —
Це воно чи хтось інший
Скривився від болю
Потойбіч водяної межі?
Адже люди — вода, безсмертна в своїй простоті, що
Замерзає, тане, тече
Й примушує слізьми конденсату
Плакати чийсь мікроскоп.
Хто ж забруднив їх піском?
Хто напнув на кістяк?
Хто обмежив цією мензуркою тіло,
Прирікши на смерть?
Що жорстокіше є за пісочний годинник?
В якому пісок у піску
Відмірює час, що залишивсь
Воді на життя у своїй герметичній посудині.
Дитя розбиває скляницю на кухні,
Дитя розбиває пісочний годинник і дзеркало
В ванній кімнаті на друзки.
І нині, і присно, і вовіки віків
Вірили ми — і віримо зараз
У власне непорочне зачаття,
Неначе нас не торкалася вміла рука
Потойбіч розбитого нами дзеркала-шкла.

Юрiй Матевощук (ТернопIль)

Клоуни

Коли мені було чотири,
в наше смт. приїжджав цирк шапіто на колесах.
Мама ще казала: «Юр, давай підемо подивимось на клоунів!»,
«Юр, подивись які веселі клоуни!».
«Кллоооуууниии», — повторював я, дивлячись на розмальованого веселого чувака,
який дихав сміхом і перегаром,
який задихався перегаром і сміхом,
який колись помре усміхненим від цирозу печінки.
«Клооооууууниии», — повторював я — а потім виблював на нього
всю місткість мого чотирирічного шлунку,
коли той взяв мене покатати на «ромашці».
«Клоооуууниии», — говорив я знервовано і зі злості
зламав виграний в тирі простий олівець та луснув дві червоні надувні кульки.
«Клоуни» — так звучала тема написання твору на домашнє завдання з української мови,
за яке я отримав двійку, бо так нічого і не зміг написати.
Клоунів показували фільми та мультфільми на усіх телевізорах,
а нові шапіто приїжджали до нас щоліта.
Клоуни дратували мене, щороку намахуючи тупими приколами на перше квітня.
«Клоуни!» — кричав тренер нашої ДЮСШ з футболу, коли ми програли 5-1
на домашньому стадіоні якимось «заїжджим аматорам».
«Клоуни!» — кричав він на тренуванні на наступний день коли ми бігли за програш
«штрафні» десять кругів, ледве волочивши ноги.
«Куди ти лізеш, клоун!» — чулися слова прораба, коли я впав з риштування на сьомій опорі дарницького мосту.
«Клоун», — говорила моя дівчина, коли я знов читав «Маленьку» перед «серйозними» людьми.
Клоуни, пажі, коміки, арлекіни, циркачі, дресирувальники, паяци, диваки, руді бездарі, баламути, посміховиська,
джокери —
давилися сміхом і перегаром.
Перегаром і сміхом.

Ненаголошені (при)голосні
Що залишАлось робити і що залИшилось:
розводити спирт і клей силікатний,
далі усе «розрулювати» — «Word» виправляє: «розчулювати»,
а ще «розтулювати» і «розгулювати»,
може, і так, але все ж делікатно,
потім якийсь текст перед римою, хай буде «щосили»,
щось не дієслівне і те, що не надто мулятиме
поміж такими мурами і в такій намулі то ми,
наче важкі радянські книжкові томи
перед спаленням.

Пишуться, вже тепер, не віршІ, а вІрші,
тобто не зовсім важливі, відсталі — ні,
кажуть, виглядатиму здоровішим,
десь поблизу млина, ближче водойми, на мілині,
тільки минай, знаю, що не мені,
навіть якщо не підтвердиться судмедекспертизою,
навіть коли цього я не визнаю,
щось залишається наприкінці,
навіть коли не усі над «І».

Що залишИлось і що залишАлось:
вішатись від восени наче шалик
на парапеті побіля сходів в під’їзді,
доки якраз він іржавий залізний,
доки болгарка його не стинала
так без упину
гола не спИна —
спинА:

досі ніхто не спиняв —
лізла постійно,
позмінно, позмійно,
наче розтята на стІну
схожа на постери і плакАти —

взяти — важке?

Кажуть, що вже:
перекривати клапани,
кратери,

в собі замикАтися

плАкати

і

звикАти.

Томаш Деяк (Ужгород)

* * *

на місці ночі залишив відбитки сальси
і збіг по гострому закрайцю молока
ми грали числами, нехай дванадцять
а потім не шукай

там на твоїх губах губились змовчки
продовженням адамових плодів
а палітурка сонця тонша, тонша
як милом по воді

сорочка Стадіварі чує «ні»
але ногою стукаючи в двері
розносить на одній чужій струні
політ шинелі

і ранок темний, виколи й забудь
вже не насниться
як витікає градусами ртуть
у очевидців

* * *

ніколи не відвідувала лікарень
їй не дозволяла релігія
лікарі
вони ж зазирають в такі місця
на котрі монополія виключно у (_______)
та й як би вона пояснила (_______)
що дозволила комусь зайняти його місце
хай навіть рятуючи себе
хай навіть від смерті?

не пила алкоголю, не курила травки
бо у стані будь-якого сп’яніння
ти зазираєш у такі місця
куди може зазирати тільки (_______)
та й як пояснити (_______)
що шукаєш деінде
у інших місцях

не їла м’яса
бо вбивати гріх
бо вбивство це втручання у монополію (_______)
та й як пояснити (_______)
що після скоєного вбивства хочеш до (___)

не намагалась осягнути зайвого
бо на абсолютне знання монополія в (_______)
та й навіщо змагатись з (_______)
якщо можна потрапити в (__)
і без цих приколів

не лаялась
бо всує (_______) не можна згадувати
не створювала собі кумира
(окрім (_______), звичайно)
не крала
бо (_______) заповів не красти
з чоловіками теж не спала
але не через (_______)

просто була лесбійкою
за хвилину у нього вплітаються горобці
і вкривають живою шкірою що не затерпне
густе повітря, котре не перекричиш
важко перекочується у правому передсмерті
це йому ці змії злітаються у клубки
аріаднові змії пульсу
це його гортані надірвані сторінки
з голосними прокушеними
зараз його заріже лезо його язика
вилетить — не впіймає
пір’я, луска, пір’я, слизька луска
індіанський маятник
може, тому він вдихає слова назад
в марсіанське провалля шлунку
а в тишу вже проростає зелена лоза
прямо крізь обладунок

Оксана Гаджiй (Київ)

Балтика

На моїй половині ліжка немає пружини
і тому я підсовуюсь до тебе
а тобі здається
що ти мені подобаєшся

Ти дивишся на море
і воно залишається у твоїх очах
заплющуєш їх
море залишається у твоїх очах
і я знаю що ти не спиш

Море у животі неспокійне
по спині прокочується хвиля
ще одна
ще
чуєш це море
ще
воно шершаве чуєш
шершаве на смак і запах
чуєш це море
чуєш
я знаю що ти не спиш

Наше ліжко це шлюпка у морі
і тому ти підсовуєшся до мене
аби не випасти
а мені здається
що я тобі подобаюсь

Море у наших очах шершаве
ми заплющуємо їх
але не спимо
 

Схід

                                                                     Мухе

сьогодні схід сонця червоний-червоний як схід
небо пірнає у воду й огидно спльовує
бачиш це місто — йому розпороли живіт
зрізали голову

букви впускаєш цифри впускаєш округлюєш
округлюєш сЕбе щоб в землю вписатись
як коло в коло
широка у місті дорога уперто вужчає
в полі

ніч ця позаду уже на третину стерта
чи ти пам’ятаєш ім’я своє інше
смерте

падає з неба пташка і це зозуля
падає промінь в це місце падає куля

кожен схід сонця червоний-червоний як схід
бог йде землею і бог сповільнює хід
прикурює

Елла Євтушенко (Київ)

* * *

того вечора
коли місяць мов гребінець розділив мовчазні дерева рівним пробором
ми пішли за тонкою ниткою солов’я
крізь лабіринт забутих асфальтованих доріг
шукати клубок з якого нитка соталась
та він тікав наче з ним грався
кіт сутінок
тому ми облишили пошуки і пішли назад
залишивши запах нашого кохання обабіч дороги
у сплетінні зелені
на вологій долівці

потім настала ніч
та гоголівська ніч
коли місяць наповнює груди музикою
а соловей — місячним сяйвом
і ми ішли переповнені цим та ще
зворушливим крихким відчуттям дому

і сьогодні
коли соловей знову тче свою нитку
прокладаючи шлях до місяця
крізь лабіринт зірок
я відчула
як запах нашого кохання
проростає крізь час.
і в’ється навколо солов’їного співу

* * *

чорні птахи висять на незримих тонких нитках
чорні птахи картонні миттєві неначе хмиз
вітер підхоплює їх і знову кидає вниз
вітер найбільший в світі хижий прозорий птах

вітер ненавидить жовто-багрянцеві кольори
дощ йому допомагає змити їх із дерев
кожна гілка тремтить кожна — оголений нерв
листя кричить ти чуєш його безшелесний крик?

що якщо осінь не маляр а просто великий душ
стерилізує і знебарвлює все живе
повстяно-сіре небо за течією пливе
в’ється спіраллю листя — хворий скажений вуж

що якщо осінь не барви а вимивання барв
не вогняна палітра а просто багато води
чорні птахи картонні миттєві неначе дим
сіре пісне повітря ранком скрипить на зубах

Тарас Малкович (Київ)

* * *

Погоня тривала
ми бігли сходами вниз
вдаючи з себе краплі що стікають нахиленим дахом
У цьому готелі дзеркало розмовляло з нами і ми
обмащувалися глиною. Ти казала
що це антиблік — дзеркало не повинне відбивати нас
тому ми не розпитували в нього наші імена
Ми стояли такі глиняні і такі безіменні
як два недоліплені глечики — ще без візерунків
Коли ти останній раз змішувала фарби?
О ті незліченні мазки які ти накладала на полотно
Тоді твоє старе дзеркало бачило їх
і говорило з кожною з фарб
імітуючи звуки:
зззззззз казало воно зеленому кольорові
сссссссс казало синьому
Якби фарби вміли говорити вони б тоді
дзеленчали як дзеркало а отже як скло
а тоді до того дзеленчання доблюзовувалася б музика
краплі що стікали з даху поволі перевтілювалися в нас
ми танцювали врізнобіч
розводячи руки так широко
що між ними міг би проїхати поїзд
а тоді ми різко стулялися
фарби нашого одягу змішувалися
їх було так багато
що в дзеркала за розмовою заплітався язик
дивися: на ньому проступили наші імена
час дозволяти іншим краплям стікати з інших дахів

* * *

Наймаєш темряву кінотеатральної зали щоб відчути світло сліпих
Сидиш сам не підпускаючи до екрану інших зрячих аби ті не зловтішалися
Сліпець виходить на проїжджу частину орієнтуючись на звуки машин
Звук ніби дотик — звук наближення настільки інший ніж звук проминання
Наскільки дотик наближення коханої прилегліший до тіла аніж дотик віддалення
Дотик віддалення, коли дівчина повільно забирає з твого обличчя долоню а потім по черзі
кожен пальчик
Дотик віддалення, наче боязка до болю дитина акуратно відліплює пластир з затягнутої рани
Дотик віддалення, наче зі знятим на кіноплівку першим поступовим дотиком до жінки
забавляються режисери монтажу відмотуючи плівку назад
Сліпець клацає пальцями і зубами щоб відчути зміну звуків наблизившись до перешкоди
Ти калатаєш серцем щоб напроситися на дотик
Сліпець легко проходить між машиною що наближається і машиною що віддаляється
А як тобі протиснутися між двома дотиками?
Дотиком наближення і дотиком віддалення
Машини тобі байдужі а за кожним з дотиків хочеться йти на кожен дотик хочеться відповідати
Саме тут тобі йдеться про ходіння навпомацки навіть більше ніж найнезрячішому
Сліпець йде на звук бо хоче вижити
Ти йдеш на дотик бо хочеш погрітися від прихильних рук коханої поки ще не припік
самовільний нескорений тобою сонячний промінь

Олексій Шендрик (Львів — Київ)

Порт-Саїд
 
Згадай ті часи,
той Єгипет,
той Порт-Саїд,
той гарячий пісок,
ту нашу веселу когорту.
Ми були молоді,
ми були, як володар Сід —
гнали маврів в пустелю
за порізану лінію фронту.
 
Згадай,
командире,
як ішли ми тоді голяка,
ти казав,
це наказ,
ти знімай, лейтенанте, лахи.
А море шеберхало
в світлі того маяка,
й ми купались самі,
наче дві наполохані птахи.
 
Командире,
тепер
я є сивий, ніби Ісусів віслюк,
життя мене зрадило
й позбавило мотивації,
вже я скоро їстиму лиш рідке,
лікуватиму свій кашлюк,
вчинки мої перестануть носити сенс,
а слова мої — мати рацію.
 
Командире,
скажи мені чесно,
хіба то море було не те —
занадто чуже,
солоне,
непередбачуване?
Скажи,
хіба наше одне життя важило
сотню їхніх смертей,
їхніх чорних жінок,
їхніх мстивих дітей,
їхніх сумних імамів,
їхніх світанків страчених?
 
Скажи,
не соромся,
що ми робили там,
чого тоді вартували
ті дві тонних кривавих карбованців?
Хто віддавав накази
тим правовірним військам,
бив солдатів,
згоряв у танках,
медалі офірував сонцеві?
 
Тобі таланить,
сучий сину, ще б пак,
ти завжди вмів вчасно продатися,
вчасно зіскочити.
Щоразу вчувши наш
пролетарський,
наш ширвжитковий брак,
що є власної сили
плював нам у очі ти.
 
Зрештою,
я принаймні живий,
це безумовно тішить,
крім Порт-Саїда я бачив
Мумбаї,
Стрий,
Лондон,
чув, як на мої плечі
сповзає остання тиша.
 
До речі,
та горілка була направду гидота,
вибачай, командире,
вибачай, я терпів,
то була моя робота —
говорити стільки ж слів,
скільки виповзе з твого рота
отруйних змій.
 
Командире,
поки живий один з нас,
слухай, курво,
не чекай мене там у могилі —
цього разу — це мій наказ.

Анна Ютченко (Полтава)

* * *

тут так тихо Господи
тут майже не чую себе

на іншому березі
сонце опускається до землі
заливаючи світлом тріщини

надходить вечір із серпом
говорить: час жнив

і спалахує поле
благословенним вогнем

бачу серпанок
що насувається з ріки
легкий мов спомин

бачу втомлені веслярі
вертаючись до своїх берегів
розгрібають воду
в’язку й тиху мов ніч

бачу тут починається дощ
починається проща

і виходять ріки зі своїх берегів
мов з горла загуслі од тишини слова
мов молитви що підіймаються
з димом над полем

тут так тихо Господи
тут нарешті не чую себе

на березі стоять самотні човни
врослі в пісок мов камені

і ніч розгрібає місяцем
мов веслом
густу темряву
навколо мене

тут я лежу у човні мов у долоні
ховаюсь на дні мов дитя
у животі матері
і слухаю:

на іншому березі
чорне поле що вигнулось
як тінь під серпом
дотліває і стиха
шумить:

не вбий
не вбий
не вбий!

Заза Пауалішвілі (Київ)

кладовище затонулих кораблів...

кладовище затонулих кораблів
поволі минаю тебе
осінній вітер і дощ
і хриплий жіночий голос

голос звучить
голос має звучати
долоні мерзнуть (чітко граючи свою роль)
холодний дощ

важко знаходити те чого не шукаєш
і неможливо навпаки
здається цей вітер північний
здається це одне із північних морів

цей гострий біль із глибини горла
цей затиснутий між легень крик
ніщо не зрівняється з водою
яка падає з неба

так розривай гортані тишею
і говори слова
говори слова
говори слова

ти

ти не приходиш у мої сни
ти не приходиш на мій день народження
ти не приходиш на каву
ти не приходиш на пиво
ти не приходиш винести сміття
ти не приходиш привітатися
ти не приходиш на смерть моїх друзів
ти не приходиш попрощатися
ти не приходиш
ти не з’являєшся
тебе немає

Михайло Жаржайло (Рівне — Львів — Київ)

обеліск

вони йшли і їхні краватки гойдалися
наче маятники дзиґарів
їхні очі малювали кола

вони позирали по сторонах
старішали
і поглядаючи у дзеркала циферблатів
розчісували стрілками волосся

годинною стрілкою на голові
хвилинною бороду й вуса
а рейсфедером секундної
малювали брови

римські літери
сипалися лупою на їхні плечі
а рисочки прилипали до окулярів
неначе вії

годинники
зупинялися
сміялися
жували тік-так

і в одного з них
краватка здійнялася сторч на вітрі
немов обеліск

* * *

картинка яку ти пестиш
дерев’яний фонтан старої вишні
капличка шпаківні де поселилися синички
опудало черешні
закручені крани тюльпанів
заплутана гарнітура винограду
тачпад дверного килимка
заповільнені йо-йо равликів
принишкла в кущах порічки антилопа сну
наїжачені рукавиці
будинок з непокритою головою
капелюх у руці
але
на берег обрію викинувся гранітний кит кар’єру
вибухи породи канонада дихання
фонтани диму
за мить до цього
журавель криниці у ролі справжнього журавля
чоловік біля криниці у ролі справжнього чоловіка
вода у ролі води
і сонце у ролі сонця

* * *

розчесав манту сонця
ще намочити б
кетяги людей
на червоній гілці метро
дракони будинків скидають облізлу шкіру
паперових оголошень
битва рекламних мечів
з рекламними щитами
люди з водяними пістолетами
грабують водяний банк
дівчата у коротеньких сутінках
тримають напоготові
водяні балончики