Олександр Фразе-Фразенко (Львів)
ЕЛЕГIЇ ДЛЯ КОНСУЕЛЛИ
(вінок сонетів)
Серпень 2016, Гантер, Нью-Йорк.
1
сумно мені без тебе. може ти прийдеш, може побудеш, як буваєш із ма-
ндрівниками вночі, коли гасне вогнище і пора вирушати далі. спіть вночі
мої оченята, тоді кажеш. але часу нема спати. я намагаюся запам’ятати.
але як намагатися. зараз я впевнений що не забуду, нічого не забуду. а
вдень я шукаю за тобою в натовпі, твої частини тіла в інших людей, ти вся
інша людина, по частинах розкидана тут і там, ти навіть не єва, ти яблуко.
птахо, де ти полетіла. серце важке, як шмата, що набрала води, птахо, в які
діри набивається твоє тільце, які краплини води сковзають з твого пір’я.
може якщо тобі також буває сумно, якщо часами ти теж найсумніша істота
на світі, напиши собі список речей, які трапилися з іншими людьми а не з
тобою і викреслюй з нього по пункту. як ми всі знаємо зі школи, хмаропо-
дібна вода так гарно висить над будинками, намагаюся переставати шукати
очима, зависаю сам у повітрі дивлячись на хмари. ти не єва, ти навіть не
яблуко. і не забувайте, в українській мові слово біль — чоловічого роду.
2
не забувайте, в українській мові біль є чоловічого. автомобільні двері від-
чиняються разом з камерою на них. вид з місця водія: людина в першому
дзеркалі, в другому дзеркалі, в правому вікні. кадр на двері. дверна ручка
тріщить дуже голосно і спазматично. не привертаю до себе уваги. за ніч в
мені збирається забагато зайвого слизу та рідини, це насичує темну пору
доби додатковими переживаннями, визбирую в скалках світла між гілками
дерев, їхніми тінями, частини твого силуету, який посувається нічним парк-
ом. я цей вірш переписував, але ти в ньому така ж невиразна, наближаєшся.
ти поруч. заходжу в кімнату твого запаху, лягаю поруч. до вікон машини
попідставляти телевізори з проминанням дороги. потім приходжу додому,
а всюди нікого нема, як і на вулицях нікого не було. скидаю одяг, я голий,
скидаю шкіру, виблискую кістьми, вмикаю холодну воду. тонкий шматок мила
як маленька рибка що танцює біля останнього камінчика, перед гирлом,
коло хрестика на дні ванни, далі вода впадає в глибоку темряву в порожнечу.
3
коло хрестика на дні ванни, далі вода впадає в глибоку темряву в порожнечу.
поверхом вище жінка грає на віолончелі якийсь концерт, написаний може в
дев’ятнадцятому столітті може в двадцятому. читаю музику як книжки, слухаю
поезію як музику, пісні складаєм завдяки потворам, потворюєм основні слова.
в кадрі ваза, довго, вона стоїть на столі. раптом рука її скидає, це ж рука жін-
ки. у фільмах кажуть що в мене рот на всю голову, у фільмах кажуть, що жінка
бігає по коридорах порожньої школи, спершу дитина, тоді молода, потім стара
ти любиш бігати? лунає віолончельна музика жінки з білим волоссям. чи маєш
родичів підлітка дівчину на тебе схожу і старшу жінку на тебе схожу? в одну м-
ить з аудиторій виходить купа людей. всі йдуть разом з тобою. а я ж так можу
загубити тебе з виду, і я ж гублю. все. тебе нема, музика стає повільніша і не
така бадьора, робиться важко на серці. жінка схиляє голову з білим волоссям.
відриває руку хтось від столу, під рукою біла картка. хтось відриває руку від
столу. а під рукою — біла картка, що поробиш, під рукою біла картка. біла-біла.
4
стіл. а під рукою — біла картка, що поробиш, під рукою біла картка. біла-біла.
і ось, з глухих околиць, з глибокої прірви квінзу, де життя зупинилося від
вуличної спеки й вологи повітря, з ознаками латинської архітектури, з рядами
гаражів без ознак, так хочу торкати чорну шкіру тутешніх жінок, але вони
їдуть разом зі мною, на кожній зупинці вони заходитимуть у вагон, бо тут
виходять тільки увечері, тільки по цілоденній роботі, з вухами повними гулу
машин і станків, кухонних витяжок, води, яка на хвилю бачить світло білих
тарілок з недоїдками, світло чорних рук. ми зникаємо з поверхні, йдемо в
чорноту. як медична голка в вену хворого ми повільно протинаємо собі шлях
нутрощами мангеттену. за останні десятиліття в вигляді цього міста змінилася
тільки якість кінокамер, на які ми записуємо його, все змінилося. маю ідею,
для якогось фільму зняти сцену де чоловік плаче, стоячи під дощем, щоб сліз
не було видно, але щоб ми знали, що він плаче. ну, шкода, що дощу сьогодні
не було не передбачено ніхто не плаче жодна вода сьогодні не проливається
5
не було не передбачено ніхто не плаче жодна вода сьогодні не проливається
за дітозгубництво висилають до сибіру, за діторобництво відсилають до нью-
йорку. поетів треба шанувати поки вони живі. а колись же настане час, коли ти
будеш старий і помиратимеш, махно. а я не можу без батьків. поети мусять
мати батьків, найчастіше вони також поети, поети мусять мати себе за батьків.
поезія вмерла, старий чоловіче. ліна тадеївна симоненко-драч тепер живе в
притулку для зів’ялих квітів, вона там усе має бо їй більше нічого не треба
вона має триста віршів і фіолетову оправу. моя дружина завжди ненавиділа
такий колір, ним завжди малюють паркани і брами в українських селах, але
це колір смерті. всі поети мають хворе серце кольору смерті махно. воно жене
холодну бліду кров щоранку на пасовисько за селом, там той, чия тепер черга
її випасає цілий день, дерек волкотом поганяє цілий день, як в нас кажуть. я
не такий дурний як виглядаю, так казав мій викладач української літератури в
академії друкарства пан зіновій бичок. а ще він казав: не робіть з тата вар’ята.
6
в академії друкарства пан зіновій бичок ще казав: не робіть з тата вар’ята, так
він казав. ґорацій казав: не втечеш, зенику, бо й за вершником сидить чорна
журба. а ще він казав, що й дерева мають свою вітчизну. а ще він казав, що ми
це тільки порох і тінь, а мідянка це тільки змія. та ми ровесники. всі поети так
чи інакше ровесники. просто — чи я старий, чи ти молодий. ось у чім питання.
через це й книжки завжди відкриваються на тих самих сторінках це вже точно.
калинець написав 17 книжок, калинець каже: такий мудрий а пише вірші. я
написав книжку з сімнадцятьма віршами, я нічого не кажу. бабовал помер за
день до мого дня народження, а народився наступного дня після народження
мого сина. на картині з портретом франка щоразу змінюється емоція обличчя,
в склянку починає набиратися вода і потім починає переливатися. хтось зі
старих говорить якусь фразу стосовно дитинства але бачимо, що дитина го-
ворить цю фразу голосом старого. спіть вночі, каже. в будинку чути скрипіння
сухих сходин. бабця в дворі каже до псів: я вас годую ви пам’ять про максіка.
7
сухі сходини. бабця в дворі каже до псів: я вас годую ви пам’ять про максіка.
сухі сходини старого польського дому без поляків скриплять кістьми розпач-
ливіше тепер, коли бабця поволі йде нагору повторюючи слова про спогади.
поезія росте з горба, поезія росте крізь гниле тіло максіка в горбі. максік каже
з-під землі: я дуже радий вас бачити, але мені так жаль, що бачити зараз вас
не можу. бо я, максік, я здохнув. і бабка моя здохне, але хто покладе в землю
її. вона буде поволі гнити на сходах, які не скрипітимуть, вона лежатиме на
старих польських сходах, вечірнє сонце поволі випаровуватиме з її м’яса рі-
дину. а вночі, коли темна вода підніматиметься по сходині в бік її тіла між
першим і другим поверхом, вода питатиме в максіка, навіщо ти залишив свою
бабцю на сходах мертвою, живим псам нема діла до мертвих, максік виє на
мертвий місяць, максік співає пісню мертвих собак для своєї бабці, яка вмерла
на сходах між другим поверхом і першим. це сценарій, в якому по черзі зни-
кають всі персонажі це пісня в якій пси виють на місяць бо він у всьому винен.
8
зникають всі персонажі, пісня це пси які виють на місяць. він у всьому винен.
це фільм в якому всі повороти сюжету банальні, як в житті а не в фільмах. в
кадрі головка антиперспіранта, повільно залазить на неї палець і тисне, чуємо
шипіння і бачимо струмінь, аж поки не вийде весь вміст пляшечки. таке вра-
ження, що поруч є одна людина яка є завжди, але мовчить і не реагує. в кінці
ця людина скаже тільки одне речення, незвичним голосом. ось її обличчя,
світло торшера вмикається і гасне. бачимо або обличчя, прив’язане тінями до
стіни, або нічого. ось її обличчя, або ось нічого. коли виросту то відпущу собі
бороду до землі це й буде моя тінь, коли виросту матиму тінь і вона ростиме
зі мною, і в’язатиме мене до землі. план такий, що поволі ми з нею поміняє-
мося місцями, вона стане мною, а я стану нею, тільки я зменшуватимусь. а
коли й це коло пройде до свого початку то я не народжуся знову, просто довга
тінь бороди. світло торшера вмикається гасне. тінь вмикається гасне заповнює
все. світ має початок і кінець. всесвіт, був такий цікавий український журнал.
9
все. світ має початок і кінець. всесвіт, був такий цікавий український журнал.
все буває вперше, все буває востаннє, все буває щодня. він їй пропонує секс
всліпу бо вона не може зрадити чоловіку, вона довго вагається і довго спер-
ечається з ним, але не може відмовити. зрештою, відмовляє і нічого з цього
не виходить. потрачений час. потрачений дорогоцінний час життя, клепсидру
ніхто тобі не переверне, скільки б ти не стояв на голові. бачу як ти йдеш через
переповнені натовпи вулиці. йдеш як маленький вітрильник на хвилях затоки
в дельті гадсону. хвилі тебе колихають і твоє біле тіло виблискує на сонці. а з-
ранку, коли я прокинуся, моя подушка, моє ліжко будуть знову мокрими, цілу
ніч мене колихатимуть хвилі як човник, спітнілий від спеки, рідина покидає
мене, стаю сухий, виблискую на сонці. люди стоять ніби разом, але між ними
шиба вітрина будь-яке інше скло вони ніби тримаються за руки але між ними
шиба вітрина. будь-яке інше скло. вони припадають вустами одне до другого,
але між ними шиба, вітрина, будь-яке інше скло. шиба вітрина, будь-яке скло.
10
але між ними шиба, вітрина, будь-яке інше скло. шиба вітрина, будь-яке скло.
коли мені було кілька років, я сховався на веранді сусідського будинку, і мене
не могли знайти. будинок старий дерев’яний дошки гнилі будинок тому кори-
чневого гарного кольору, висока трава, занедбаний виноградник, великі й
солодкі бомбони. пташки співають грекою. маю скляні очі, перетворений в
чекання, в тиху пісню рівномірного дихання. дивлюся в кадр, складаю речі
і перекладаю іншими руками знов на ті самі місця щоб складати вічно, так
чекаю, поки мене знайдуть. навіть не думаю про те, що мене можуть і не шу-
кати. ось уже сиджу в лісі між двох дерев. в кадр заходжу з одного боку
дерева, а виходжу і сідаю на крісло з іншого, руки лізуть по дереву вгору
з двох боків, нахиляються люди до вух — нашіптувати і т. д. по обидва боки
дерев ходять багато людей. ніхто і не планує мене шукати, але мені до того
нема діла, я чекаю, коли мене знайдуть. я маленький хлопчик, мені кілька
років. я чекаю коли мене знайдуть я зазираю в шиби старого покинутого дому.
11
роками чекаю коли мене знайдуть я зазираю в шиби старого покинутого дому,
за шибами старі речі, ліжко, стіл, телевізор, покинуті речі, які шкода було ви-
кинути, воно все смердить, очевидно, пилюкою, цвіллю і забуттям, як інакше.
назовні будинок коричневий, надворі літо, його колір гарно виглядає на тлі
зелених заростів городу, зеленого лісу далі. не вдасться тепер все підкорити
законам природи не те щоб я проти, краще б це все було прото. в дитинстві
коли я ходив до початкової школи, вона називалася школа радості, стежкою
між високих дерев на вулиці пулюя мене завжди проводив ворон, чи крук, я
собі думав так. як в тім фільмі з брендоном лі. брендон отримав кулю в груди
на зйомках ворона у свої двадцять вісім, а мені зараз двадцять сім, цілий рік,
цілий один рік, яка просторість, яка прозорість на горизонтах. дуже біле і чисте
приміщення, але в якому дуже сильно смердить. ось це і є пам’ять, це і є спо-
гади. так багато світла, що здається, ніби нічого в цій кімнаті нема, гарно, але
сморід нікуди не подіти, все, що залите світлом, не конче перестає існувати.
12
сморід нікуди не подіти, все, що залите світлом, не конче перестає існувати.
абревіатура мого імені така, що коли ти її пишеш чи промовляєш, то все
припиняє працювати, зупиняються автобуси на вулицях, вимикають світло
в підземці, зупиняють ліфти між поверхами, вимикають охолодження в ко-
ридорах, твоє серце зупиняється і очі твої тепер заплющені. я повільно
нахиляюся до твоїх м’яких і холодних вуст, цілую. ти не оживаєш, казочка
не спрацювала. залишаю собі твої відображення у вітринах, залишаю собі
тіні твого тіла на плитах вулиць і клапті твоїх темних копій на зелених кущах,
чому ти мені більше потрібна коли сліпну від метафор про тебе, чому коли
біжу за твоїм силуетом вечірніми алеями, я маю чарівний ліхтар, який мав
би освітити щось, але ж тіні розбігаються від світла, тобто я все роблю неп-
равильно. дурні поети, вічно помиляються, часто навіть навмисно, щоб писати
свої віршики, з таким завзяттям. може й не варто на них ображатися, на нас.
я чекаю тебе. в моїй квартирі, властиво не моїй, вона не належить мені.
13
я чекаю тебе. в моїй квартирі, властиво не моїй, вона належить всім моїм
родичам, але не мені, в квартирі на кульпарківській сто сорок сім я чекаю
тебе, в моїй квартирі, властиво не моїй, на касарняній, на казерненштрассе,
де живуть всі мої родичі але не я, я чекаю тебе, в будинку дев’ять а, я чекаю
тебе, в квартирі мого кума юрія кучерявого і моєї куми, і моєї марії, на лев-
андівці, не пам’ятаю номера, але їхати треба в кінець, наліво і вниз, там теж
я чекаю тебе, але де б не чекав, ти не приходиш. тому я роблю сьогодні те,
що можу перенести на завтра. і все-таки, як тебе звати. мені подобаються
імена софія, майя, ольга, яка різниця як тебе звати, я тебе вигадав, як хочу,
так і називаю. все навколо ольги. антоничева ольга олійник, франкові дві
ольги, чи може й три, навіть пікассо мав свою хохлову ольгу, кожен має мати
свою ольгу, може навіть і не одну. пастернакова ольга взагалі схожа на мою
мамцю. знову чуємо віолончель. ольга кличе езру на вихід, на великий парад.
деталі тепер зайві. такі збіги, швидше всього це просто дуже поширене ім’я.
14
деталі тепер зайві. такі збіги, швидше всього це просто дуже поширене ім’я.
я намагаюся писати віршики тепер завжди, як маю вільну хвилинку, зранку
я відриваю своє тіло від ліжка всупереч здоровому ґлузду й законам земного
тяжіння, відриваю своє тіло від ліжка як листок з зошита, всупереч здорово-
му ґлузду і законам природи. перечитую дещо з того, що записав перед сном
з важкої голови, зав’язую очі веселками, як казала пані женя, п’ю каву. щось
іду їсти цілую всіх жінок на вулиці гарних і не дуже але все одно привабливих
частково мій день відбувається тільки в моїй уяві, ось як тепер з цими жінка-
ми. частково мій день взагалі нічим не наповнений, веселки вицвітають від
зміни вологості, зміни — це неабиякі хвилювання і дрібне потріскування в тілі.
далі я звичайно виконую якісь обов’язки, забавляю себе дурницями, але час
минає, невблаганно, безповоротно зникає життя, тоді зникнеш ти, тоді зникну
я. або навпаки, спершу я і потім ти, що краще для мене, але дуже погано для
тебе. сумно без тебе. може прийдеш, може побудеш, може ти ще побудеш.
Про автора:
Олександр Фразе-Фразенко — український кінорежисер, поет, перекладач, музикант. Співзасновник продакшн-студії «OFF Laboratory». Народився у Львові. Відомий своїми повнометражними фільмами про українських митців, зокрема поетів. Його архів налічує кількасот фільмів, серед яких повнометражні стрічки «Чубай» (2014), «Дім на сімох вітрах. Портрет Василя Махна» (2015), «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів» (2016). Також в 2016 році на міжнародному кінофестивалі Wiz Art відбулася прем’єра його художнього фільму «Не бреши мені». Автор десяти поетичних книг, найновіша з яких — книга вибраного «Найменші з дітей», що прогнозовано вийде на початку 2017 року. Перекладач першої в Україні книги віршів Джима Моррісона (2013), також перекладає англійських поетів епохи Реставрації, зокрема Джона Рочестера. Займається вільною імпровізаційною музикою та інді-роком. Музична дискографія налічує півсотні альбомів.