Дмитрий Аверьянов
Об авторе:
Родился в 1984 году, живет в Крыму. Стихи публиковались в журналах «Воздух», «TextOnly», «©П».
* * *
Кто даст улитке сабельку, кто даст
крохотный посошок.
Тяжело ходить
по разноцветным веткам,
тяжело нести картонную табличку.
Мужчины видят одно: подайте
Христа ради. Женщины видят одно:
ищу парня.
Мальчик лет четырех-пяти
подходит к ней,
запускает свои крохотные ладошки
в её рыжие волосы
и спрашивает:
«где твой домик»,
а может, так: «пойдём домой».
* * *
Водянистые струны, черепаховые очки,
борода черепахи, дождь, приборы кухни в слезах,
письмо; любимый момент из Евгения про мячик
предрассуждений, холодная белая точка;
белая черепаха на белом коне, как тот самый
долгожданный рыцарь, скачет не спеша,
не торопится, движется дискретно, появляясь, пропадая
в белом пространстве вопросов литературы.
* * *
Я зажмурился и повернул голову:
навстречу дул горячий ветер с песком.
Слева увидел дерево (вроде тополь)
и представил, что оно сгорело.
Хотя куда там при таком ветре и песке...
Так я и шел, жалея, что забыл дома
свои солнцезащитные очки.
Мария Банько
Об авторе:
Родилась в 1989 году. Публикации в журнале «Воздух», на сайте polutona.ru. Лонг-лист премии имени Аркадия Драгомощенко (2015), премии имени Евгения Туренко (2016). Неоднократно выступала на разных площадках Книжного Арсенала, Форума издателей во Львове, фестиваля «Киевские Лавры» и других.
Зияние
Всё начиналось с медного рукомойника,
а там — молоточки, какой-нибудь одоевский,
и смуглые венгры, и фильмы про зиту и гиту.
Туристы — как дети.
Введение в анахронизм:
Теперь осторожно, налево от чёрной мадонны
с большими ступнями в зацепках,
такое неровное, стало быть, пешее, пение.
Потом Авиценна и дважды ещё Авиценна,
а следом за ними арабские буквы и числа.
Пока не упрёшься в акут,
не умоешься в чарке,
там много овец и греческие овчарки.
реннюми холлюми хелленести
Вот мои руки, куда мне себя нести?
Представляя друзей не сейчас, но сошедшей кожей,
необрезанным ногтем, волосом, выпавшим в коридоре.
и поди разберись, кто из них теперь Дима и Таня,
чьи деньги сейчас моложе.
Твой мужчина, чужой мужчина и незнакомый мужчина —
на одной фотографии,
Но на расстоянии короткого слова уже не различишь их.
Так что дари им цветы, как что-то про симметрию времени,
как то, что после до и до после, то того как бы нет,
а только тёплое, трудно произносимое
зияние...
И сквозь него видны бык, и дом, и верблюд
один, два, 500 и неожиданно 3,
имущество, зубр, и урожай,
и все сводится к букве какого-то алфавита,
дай бог — не к малой архитектурной форме.
Арифметические действия
Вычитание лучше всего работает со временем.
Суп очень хорошо пахнет.
Быть взрослой — ещё не знаю как.
Растирай в руках розмарин, растирай зеленое время.
Морская роса все за тебя вспоминает.
И город — как вросший ноготь, как первый секс,
как скомканный Полароид, где рыжий мальчик
под ёлкой верхом на верблюде в обнимку с акулой.
Маленький портовый город образца 1995-го.
Или деталь: проходная судостроительного завода.
В папиной сумке совсем немужские вещи:
Крем для рук фирмы «Алые паруса» и бюстгальтеры.
Входят женщины, он помогает им выбрать и застегнуть.
Они протягивают коробки с конфетами «Метеорит»,
И я не знаю мира, в котором было бы
меньше секса и больше любви.
Я уже дважды сказала «город» и дважды «секс».
Простите, я больше не буду нарушать
розмариновую мелодию
такими словами.
Потому что я сейчас совсем в другом городе,
и секс звучит по-другому, когда
тебя не застанут ни папа, ни мама,
когда через час — не контрольная по сопромату,
когда твоё тело ни больше тебя, ни меньше.
И только молочная вера, алтайский запах.
У папы была ондатровая шапка, и папа в ондатровой шапке говорил мне:
«Табаку не кури, а если не сможешь сдержаться, бодяжь, с чем попало,
Но лучше, конечно, с березой.
Кошек бродячих не думай пускать на порог, ёлок не вздумай рубить,
Забудь про кровянку и прочие деликатесы.
При встрече всегда говори «Йакшы», не спрашивай ничего.
На все голоса подлунного мира выплескивай молоко.
Не доверяй тонконогим. Бельё меняй на патроны.
Трогай себя.
Трогай себя.
А когда хочешь — не трогай».
По левую реку от первого поцелуя — клюквенная водка, практика в 8-З классе и гладкий камушек наподобие куриного бога.
По правую реку — архитектурные цитаты и определенные опасения.
Все это как-то объясняет клумба, вернее, розмариновая грядка в стеклянной трубочке.
Происходит же это благодаря тому,
Что в селе Красный Кут Ростовской области своевременно была зарезана свинья,
А в районе Ракетного урочища не увеличилось число краж,
И у немолодой женщины по имени Белла Ишиковна остались золотые зубы,
Которые она смогла обменять на кое-что.
Олег Богун
Про автора:
Народився у 1995 році у Хмельницькому. Живе у Львові.
* * *
розколовши каміння що тліло
у інших посеред нас
нам віднаходили спів
по складах
і ставили хрестик де
вкутані надто
легкими
їх споряджали опасти:
ми шепотіли
зміряні всім затверділим
ми шепотіли
щоразу цупкіше — далекоподібне: в Тобі
...
це воно
це
воно
досі гойдалося з тим
що співпало
коли Ти
озирнувся до нас
* * *
Залежно від того, хто входить
в цей зменшений ліс, молитву ми чуємо
злякано
й набагато пізніше
І зупиняємсь без себе
(самі лише: мох || мох)
І чути — спокійно — перш ніж піти — самі зграйки серця
що на ходу
мерехтіють так само:
туди || сюди — довгі,
як труп —
(продовжуючись
навіть
за лісом)
. . . . . . .
. . . . . . .
. . . . . . .
Нiна Паламарчук
Про автора:
Поет, культуртрегер, вчителька математики. Учасниця літературного об’єднання «Оксія» (м. Житомир). Керівниця гуртка літературної творчості «Альтанка» (м. Миколаїв), який працює у ДЦ позашкільної роботи Корабельного району та Палаці творчості учнів. Редакторка літературного порталу Litcentr. Публікації на сайті Litcentr та«Полутона». Учасниця фестивалів «Ватерлінія» (2013 рік, м. Миколаїв), Kyiv poetry week (2016 рік, м. Київ), ХІ Львівського міжнародного літературного фестивалю.
Обитатели кактусов
солдат у которого три руки
продолжает вязать варежки для четвертой
вейся веревочка кружись клубок
сплетись в теплую варежку для четвертой
так и звезды падают на золото зубных щелей
и блестят плечами и рукавами
поют всякие песенки колыбельные и всякие
веские слова находят для недоразумения
у первой голос сиз и глаза красны
у второй молоко не высохло но пребывает
третья головой мотает вертится чумная на одном месте
вейся ниточка в молочный путь
кружись клубок тающим снежком
сплетайся в варежку для четвертой
* * *
невеста из шерсти выткала себе лицо
с голубиными прорезями для семафорных знаков рассвета
по углам его расставлены цветные кадки с созвездиями
и если опускать цветок в воду
его корень срезом глядит на тебя
серьезный донельзя укоризненный
совестливый
у каждой кадки по шесть ног
под поверхностью грунта
когда ненароком перехватить отведенный взгляд
в точке пересечения видны колени и пятки
сгибающиеся над поднимающиеся в
но это если отведенный
если ненароком
а иначе
лицо
Антон Полунiн
Про автора:
Народився 20 липня 1985 року в робітничому селищі Володимир-30. Закінчив юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор книг «UMBRA», «Ходить и говорить», засновник фестивалю Kyiv poetry week та видавництва «Лоція». Модератор Українського літературного центру. Твори публікувалися в журналах «Воздух», «День и ночь», «Aesthetoscope», на порталі polutona.ru
генеза
наївною космогонією не гребуючи
кладеш ув основу жінку і хліб
один з життя момент і слово хитре
маєш довкола вежі сторожові
порти мережеві і річкові
вітер західний вітер зоряний ґвинтокрил
громовий
це темінь б’є крізь шпарину
тьма б’є
заломлюючись
(запліднюючись) через
полум’я смолоскипів
шепіт лампад
а ще горілка і цигарки
музика
клавір відомо який
борг невеликий
не пред’явлений до оплати
вексель
давай лежати і не вставати
принцип я ти повторюваність подій
не додає достовірности чи
щирости
документам і дотичним до них пліткам
з нагоди двадцятиріччя жовтневої революції
в урочищі Сандармох (Карелія)
розстріляно близько тисячі ворогів
народу
Валер’ян Підмогильний
Микола Куліш
Лесь Курбас
Микола Зеров
Валер’ян Поліщук
Григорій Епік
цвяшок за цвяшком невігластво набуває ознак чесноти
слугує запорукою
незлостивости
виправданням наївної кровожер...
мала плахту гаптовану зорями
мала
риб’ячим пузирем на поверхні рожевих вод
гойдатись в залізній мисці
тополі
стропами напнутими схилялися наді мною
в мені
віддзеркалення надцятьох понурих курців
що гадають буцім є пиво і цигарки
не знають ціни миттєвости де в основі
я
і важкий український хліб
над ним голубою парою
бакени і човни
вісь часу
і ти в нульовій відмітці
робишся в’язнем незмінности
жодного спомину по собі
візьмеш високу дорогу а я низьку
ти високу а я низьку
білим метеликом
зорею падучею
прослизнемо в світи небачені
до нечуваних альт тромбонів і лір
вже скоро
коли ми не будемо тут
де ми будемо довго
бо час і тому подібне
і нас влаштовує те що є
Мирослав Ірчан
Юліан Шпол
Олекса Слісаренко
квітка дрімлива
квітка сонлива
безжурні ночі
Круки
Але пішли на кручу
Пити багато коньяку
І писати вірші
Спинами і грудьми
Відбивати проміння вересу
За нами тяглося місто
Мов гусінь що ми
один з нас
Роздушив пальцями
Жовтими від тютюну
Комашиної крові
Кульбаб
За нами були завойовники і вигнанці
Жовта курява степових і пустельних трактів
Бульдозери стерв’ятники лошаки
Кольору торішньої глиці
Молодої смоли
Так сиділи на кручі
Так писали кожен у свій блокнот
Їли хліб з річковим піском
Ластовинням
Сутінком
В кого була мати
Той не мав матері
Казав один з нас
Хто народив
Навіки стратив людяність
Відказував інший
Чи справді
Хіба не жаль нам любистку і гусені
Нам не жаль
Хіба нам не шкода жінки
Не шкода
Шкода міської ночі
Даремного лету ластівок плину риб
дуже шкода себе
Хочеться грати в карти
В підвалі костьолу
В тремкім електричнім полум’ї
Лишаючи на столі паперові гроші
Годинники і прикраси
Хочеться бігти назустріч сарані
Що хмарою насувається з півдня
І гризти коріння
І м’яти траву
Спльовуючи в пил гіркоту
Крук пролітає над полем
І поле є крук
Ми сидимо на кручі
І ми круча
Мамо
Він лежав на вологій землі
Він застудиться
Ні він картяр і спекулянт
Він програв материн годинник
І виграв десятирічну дівчинку
Він помре від сухот
Чи стече комашиною кров’ю
Нахромившись на промінь вересу
І в нас ще багато коньяку
Але скільки
Багато папороті й любистку
Скільки
Також є ми
Себто я або ти
Але скільки
Нас де наше ймення
Наші матері
Дві чи одна
Де роздушена гусінь
Досі повзе
Залишаючи жовте
На жовтій долоні
Де ти або я
На стернистій землі
Непізнаний
Непізнаний
Харру!
Сергей Синоптик
Об авторe:
Поэт, журналист. Родился в 1989 году в Севастополе. Соорганизатор международного фестиваля поэзии «ШОРОХ» (Симферополь, 2011–2013). Участник фестивалей «Киевские Лавры», Книжный Арсенал, ГОГОЛЬFEST, Львовского форума издателей и др. Публикации: «Воздух», «Журнал ПОэтов» и др. Сетевые публикации: «Литцентр», «Полутона». Живет в Киеве.
* * *
На одном из домов Днепропетровска
(ныне — Днепр)
висит объяснение:
проспект Джона Голта
Кто это Джон Голт
Наверное исследователь Голодомора
Или может основатель Донецка
А может известный летчик
Но точно не революционер
На одном из домов города Кременчуг
висит объяснение:
улица Красных Следопытов
Наверное это чероки
Или может апачи
А может чем черт не шутит — огнеземельцы
Но точно не камчадалы
На одном из домов города Симферополь
висит объяснение:
улица Чарльза Дарвина
Кто это Чарльз Дарвин
Может быть друг Карла Маркса
Или любовник Цеткин
А может быть президент Соединенных Штатов
Но точно не воевал
* * *
Говорит навсегда
И даже не вздумай кусаться
А то получается словно ты
Помнишь еще те майские выходные
Жгли шины
Отпугивали комаров
Чистили памятники
Природы
Поредели запястья
Закончились пятисотграммовые деньги
И солнце вытекло
Оставив вечернюю воду
Камыш заполнил пространство
Именуемое оврагом
Подумаешь — тоже мне событие
Исчез прокисший бульон из холодильника
Наверное, пока нас не было
Бабушка приходила
Янiс Сiнайко
Про автора:
Народився у 1990 році у Львові. Учасник низки фестивалів (Львівський міжнародний літературний фестиваль у рамках Форуму видавців, «Київські лаври», Kyiv poetry week тощо).
Публікації в журналах «Воздух», «Каракёй и Кадикёй» (Єрусалим), антигазеті «Метромост» (Нижній Новгород), у інтернет-виданнях Litcentr та Polutona тощо.
Лонг-ліст премії Аркадія Драгомощенка (2015 рік).
* * *
мой папа был обычной
человеческой головой
совершенно бесполезной
беспомощной
и ужасно тяжёлой
мы с мамой его ненавидели
но иногда любили жалеть
тогда мы вместе снимали его
с кровати
везли на санках гулять
а в парке лепили из снега
огромное белое тело
и ставили папу наверх
кажется только тогда
на своей холодной и толстой шее
он был по-настоящему счастлив
он улыбался молча
мы улыбались в ответ
и только снежное белое тело
чувствовало на себе его тяжесть
* * *
дед в красивом платье
за ручку
с уродливой внучкой
на фоне осеннего парка
гуляют домой
на круглых ногах
ещё всюду тени
и маленький велик
и лысое солнце
к тому же
в магазине
не было сахара
а значит будут орать
зато им плевать
они вон
какие счастливые
вместе
* * *
я танцевала с инвалидом у качели
он наступал на пальцы
долго думал
он думал плакать когда думал что болит
когда был снег
я говорю был снег но снег был сидя
а солнце было красное в ушах
а я смеялась дёргала за пальцы
я падала
а он меня хватал
я говорю мы с инвалидом танцевали
толкалось сердце да
вы думали того
мы не того
мы просто танцевали
и было солнце красное в ушах
и снег сидел и дёргались качели
а нам тринадцать
мы ещё так есть
мы были сильно
очень сильно были
пока не стало всё и уши заболели
замёрзли уши
снег ушёл идти
Ярослав Гадзiнський (Київ)
Кульбабовий янгол
Чорнозем занурює травневий попіл пікніків, сліди дтп на хідниках, віртуозні теги стеблин.
Разом з яблуневим цвітом, пророслим насінням, слідами кротів, пластиком та прахом світлин.
Ці наднові відчуття болісно всотуються у моєму приватному секторі — сонячному сплетінні.
І дрібка охололих сонць твого внутрішнього тепла у пуп’янках нерозквітлих дерев, як монети розмінні.
А ті кульбабові поля у травні видавалися ностальгійними вогнями дореволюційних вулиць міста.
В калюжах світився екран. Вікна кольору неба. Спомини верталися ластів’ячими пір’їнками в гнізда.
Ми втратили лік подіям, відшуковуючи їх поміж випадкових доторків у найближчому клубі диско.
Весь видобуток смутків із нелегальних копанок чорних тіней. Журливо, порожньо й слизько.
І тільки незримий янгол, що прилетів із нізвідки, важкі насінинки кульбаб у серці носив,
і тільки клубок у горлі, небесний вогонь, парк, татуювання, із іржавого люка приглушені голоси…
Янгол нашіптував щось, облітав їхні слова, торкався шкіри, креслив у повітрі хрести та лінії.
Їхній час вигорав суцвіттям конфорок на клумбах. Їхній час тривожно відцвітав, мов болотяні лілії.
Чорнозем всотував все зітліле, прийдешнє, токсичне, солодке, незворотнє, бетонне, високе, тягуче, ламке.
Кульбабові десантники висаджувалися на незайняті землі. Пошерхлі тополі застигли у смертельнім піке
Бо нагромадження горизонтів — то зморшки, якими хтось покриває їхнє просвітлене кульбабове лице.
Бо вимкнено світлячки поглядів, бо крихкість бадилля і ледь відчутний чужий тогобічний акцент.
Розладнаний тепловізор осені
На вулицях збільшилася кількість жовтих автобусів і на сонячні годинники тепер вже накладено вето
Втомлені позирки у свічаді — перші зморшки. Тепло біжить кудись псом кольору осіннього листя,
І бадилля веселок прогнило під зливами, чорнобривці вибухнули, ніби сигнальні ракети.
Спогади про осоння, як узор згорілого метелика у скляних потойбіччях ламп на дні тепер попелиться
Мамо, скільки разів я був крикливим менеджером, застиглою мухою в бурштині офісного світла,
Весь заплутаний у випробувальних термінах, дедлайнах та перейменованих вулицях, аватарках,
Провалюючись у вибоїни на асфальті, мов у прожиті та видобуті удари сердець. Слина геть прогіркла.
Не перемагають ні позитивні, ні негативні герої всередині себе. Від сонця лишаються тільки огарки.
Мамо, я давно не впізнавав облич своїх прабабусь, і лише по всьому плутався у барвінку на могилі,
Прислухаючись до особливо чужих снів. Проходячи над спопелілими світлофорами гнізд земляних ос,
Які показували вічний земляний колір. Коли спомини — мов запилені динаміки, де зникали радіохвилі.
І відчуття таке, ніби знаходишся в пересохлому горлі, серед шелестіння, кашлю. Шукаючи новий наголос.
Оградка на кладовищі пронизливо виблискувала на сонці, ніби привабливі грані далекого майбутнього.
Прилітали метелики, я їх сприймав як частину миттєвого спогаду про прабабусину квітчасту хустину,
Яку чомусь поїла міль тієї дійсності, її щоденна хода нагадувала відмітки стовпчика ртутного.
Її посмішки ліпилися павутинням з бабиного літа. Ці блискітки. Ці відмикання світла в очах без упину.
Мамо, скільки видив від тієї червоної виноградної лози на бетонних парканах біля вокзальної площі,
Що нагадує лазерний сканер штрих-коду в супермаркеті. Скільки напрямків — тріщинами на асфальті?
Я збігав офісними сходами то вниз то вгору. Дерева заклякли тінями в стінах після осінньої кораблетрощі.
І передвечорове сонце, мов пробитий м’яч, хтось вибив назавжди за межі поля в серії післяматчевих пенальті
Дарина Гладун (Київ)
telo
так
наче це щось нове
тільки
всяке тіло
вийшло із лона
жіночого тіла
і всяка шкіра
м’яка чи груба змертвіла
знята з трупа
жіночого тіла
всяка кров
витікає із серця жінки
всі кістки
зі скелету матері
дитина виймає
і чи не хворі ми чи не звірі
що за користь з усіх ідолів
бо хай навіть бог був
і був колись чоловіком
і створив чоловіка
то де похована жінка
з ребер якої зробили бога
Нудота
1.
тіло моє
як і будь-яке тіло жінки
вкривають синці на зап’ястях
обличчя вкривають струпи
вночі
коли вкотре бачу
очі того чоловіка
тіло моє
як і будь-яке тіло жінки
кричить тисячами крихітних ротиків
усією поверхнею шкіри
бо
рот затискають чужі долоні
і кричить волосся
вгризається зміями в чужі долоні
і кричать ребра
ріжуть долоні
і кричать нігті
розриваючи на шмаття чужі долоні
за якими немає вже чоловіка
тільки інші долоні
бо тіло моє —
тіло звичайної жінки
2.
коли йдеш
у стерильну-стерильну кімнату
стерильної клініки
розсуваєш широко ноги
наче повія
і чоловік у халаті
обертається тим чоловіком
і вкотре стаєш
брудною-брудною-брудною
3.
і діти кричать все життя
під твоїми вікнами
невидимі діти кричать
під твоїми дверима
невидимі діти
скрізь за тобою бігають
і мерзнуть
збивають коліна
малюють на склі
невидимими своїми руками
невидиме слово
мама
і діти кричать все життя
і плакатимуть над могилою
так само як решта дітей
тільки ще трохи довше
4.
хто дозволить мені говорити
і хто
заборонить
католицьке виховання
під час недільного
розбирання христа
на кістки які ми їмо
м’ясо яке ми їмо
кров на яку ми молимося
у білий костел
із білими-білими стінами
зайшла повія
не витягла з рота цигарку
не обтягнула спідницю
занурила пальці
у воду святу при вході
і хоча
прихожани
почали шепотіти
що в божий дім увійшла повія
і хоча
бог у костьолі
вдавав ніби не бачить
її синця під лівим оком
і зламаних нігтів
але й свята вода
не задимілася
не почорніла
не здуріла від струпів на шкірі
і крові під нігтями
прийняла її пальці у себе
як фарбу з ікони
як свічку
як тіло яке ми їмо
і кров
на яку ми молимось
Олег Коцарев (Київ — Харкiв)
Про автора:
Народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, журналіст, есеїст. Автор восьми книжок поезії та однієї збірки оповідань. Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», премії фестивалю «Київські лаври» та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Співупорядник (разом із Юлією Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910–1930 роки)».
ПТАХИ
Дурний голуб
Так віддається срібному дахові,
Так у нього вдивляється,
Так із ним зливається,
Що коли в нього вдарить
Призахідний ягідний промінь,
Голуб аж
Від одкровення здригнеться.
Мудра ворона
Теж віддається срібному дахові,
Теж у нього вдивляється,
Теж із ним зливається,
Але потім — як відведе різко очі вбік —
І цілий світ
На неї виллється,
Неначе скажене озеро.
Але й голуб теж хитрий:
Розведе ніби так поміж іншим крила,
Впіймає в них промінь
(усе той, призахідний!) —
І стане
Духом.
Тільки й дивиться
На них синиця
Та розучує свій інтервал музичний,
Все в неї репетиція,
Все репетиція,
Коли ж твій концерт буде,
Синице?
* * *
Коли її арештовували,
вона
пукнула.
Нахилилася
по якийсь папірець,
мов по листок на воді,
й пукнула.
Ті, хто її арештовували,
вигляд зробили, ніби не чули,
радіючи власній шляхетності,
надто в таких обставинах.
І він теж
не ворухнувся
і в спогадах
не написав.
Про все — уяви — розповів:
про книжки,
розпатлані після обшуку,
про пасок,
що не застібався,
про тишу,
про сонце осіннє —
сліпуче й мокре,
про коридори
й вири побачень,
про голодування,
про довгі охайні дні.
Лиш про одне промовчав,
що запам’яталось найбільш,
що допомогло
перепливти ті роки,
про те,
як вона пукнула,
коли її арештовували.
ПОЛІТОЛОГІЯ
І ліві, і праві — смішні й неправі.
Коли вони випливають
Із-за повороту
Води із зеленого золота,
Коли вони випливають
На кораблі з біло-синього хліба
Та бачать на скелі
Закинутий замок, храм чи палац,
То лівий негайно бажає
Все знести і потім
Побудувати тюрму самоврядну,
А права захоче
Залити руїну цю кремом із пластику,
Звести високо-брунатний залізний паркан
І на сосні
Повісити дозвіл
Полювати на будь-яку
Рухому і нерухому ціль
У радіусі — й далі розмазана цифра…
Не бачать вони, як радіють стіни
Звільнитися від штукатурки,
Забути про меси, бали і про страти,
Забути про все, хребта солодко вигнувши,
Які нові стилі, які нові обриси
Про-
Ростають на скелі,
Як клен виростає з колони,
Як камінь зі стінки щасливо біжить
У воду спекотного дня.
Під лівим і правою —
Все чорніша вода,
А палуба підозріло тріщить
І хвилі частіш не розходяться, але сходяться,
Річкові матроси давно вже глядять, та не виберуть,
Кого буде краще принести у жертву
Володарям водяним.
І тільки якась незнайома дівчина в окулярах
Калькулятор ввімкнула,
Дві тисячі поділила на три,
Отримала 666 і багато шісток за комою,
Всміхнулася заспокоєно —
Й вимкнула все.
Лесик Панасюк (Київ)
ЛИПЕНЬ
Сьогодні раптово сховалося серце
й поснули пальці
Борсався з туманом
і нічого не відчував
Ні дна човна яким бавиться хвиля
ні зеленої лапи ялини
не відчував
Спробував читати чужі вірші але бачив тільки жаль
подумав було читати історичні книжки але яка ж історія
нема ніякої історії і не було ніколи
замість історичних книжок друкуйте чорнильні плями
Ми завжди жили у казках
я до прикладу виріс із яблуневого зернятка
Лежу горілиць
але ніхто не нап’ється з очей моїх
ні птаха ні корова ні пес-приблуда
бо сьогодні сховалося серце й поснули пальці
як у цей день налаштувати гітару
як у цей день співати
Вириваю язик свій
і кидаю у небо
бо сьогодні найбільше хочу говорити
але слова тепер не мають значення
Не треба нічого все ясно й так
бо серця нема
а може ніколи й не було
просто віриш книжці з анатомії
а сам живеш у казці
І пальці тепер як олівці із загубленими стрижнями
як бджоли що вжалили вперше й востаннє
А серце
що серце
порожня каструля
дзвенить при кожному необережному рухові
а зараз і воно сховалось
Навіть липень тепер який
не читає тобі твоїх улюблених поетів
навіть не говорить до тебе
забирає людей
забирає пальці
забирає серце
ЖОВТЕНЬ
Зранку очі закочуються до голови
наче кулі у лузу
закінчується світ
від тебе лишається тільки пульс
Ми годували хлібом диких качок
о як сідають вони на воду
навіть не помічаєш як струменить і підіймається
кров із вікон багатоповерхівок
Ніч і ранок був дикою качкою
вулиці були шиями
із пір’ям кав’ярень і магазинів
і пір’я росло між пальцями
і насправді ці два дні не закінчились
цей жовтень ніколи не закінчиться
Хотілося прикинутись демонами на будинках
чи перетворитись на речі з антикварної крамниці
нас все одно ніхто б ніколи не купив
я був би старим касовим апаратом
а ти порцеляновою вазою
тільки б лишитись
тільки б не їхати
Ніхто не бачив як ми падали в темряву
й лишались живі
лишались щасливі
не бачив ніхто бо дивились на кров
що підіймається і підіймається догори
а ми падали і забували
забували і падали
А качка одна силкувалася вихопити мої слова
із чужих ротів
наче найкращу поживу
Вкрадені слова тепер не сказати
язик не слухається
і серце як осінній одяг
з вирваними ґудзиками наче літерами
Сподіватись тільки на качину впертість
бо у кожному ательє говорять одне і те ж
немає у нас таких ґудзиків
можливо є тут
пишуть адресу на папірці
проводжають розгубленим поглядом
І тільки твій пульс
ходить за мною
і говорить до мене твоїм голосом
Вано Крюер (Київ)
вітраж із метеликами на фоні радіодеталей і чебурашки
/розхристаний вірш/
діоди. резистори. мікросхеми.
транзистори. пентоди. тетроди.
дроселі. тиристори. конденсатори.
всі ці радіодеталі примхливим розсипом
розкладені на столі, як мощі якогось святого кіборґа,
реліквії електронної ери,
поруч із тарілкою з рослинним орнаментом,
петриківського розпису і чудернацьким звіром — чебурашкою,
подушкою для голок з поколотою мордочкою звіра —
наче кіборґ змагався із чебурашкою
й випустив йому голки в обличчя з руки, — мабуть, вбив змія,
що вимагав щоранку цнотливих дівчат,
проте й сам поліг, розсипавшись на деталі по столу.
метелики залетіли крізь відчинену кватирку і зараз кружляють
близько до них…
і я розумію, чому метелики обрали ці механізми,
а не квіти, хоча й намальовані…
знаєш, люди — наче листя на дереві:
ніби і близько один від одного,
проте припаяні намертво черенками
до гілля,
може, і зможуть доторкнутися випадково
один до одного,
проте будуть розлучені за примхою вітру:
зустрінуться лиш на землі,
відірвавшись від гілля,
за мить до гниття.
зграйка метеликів все звужує і звужує кола,
ці вартові ночі обрали не кіборзькі мощі
й не тарілку з рослинним орнаментом,
а чебурашку — подушку для голок,
метелики сідають на них, кожен на голку
і стікають повз мощі кіборґа вниз,
наче плачучи над розсипаним електровоїном
краплинами чорної крові.
З. В. Т. Х. Й. З. М.
Ми всі віримо у власне непорочне зачаття,
Неначе боги, неначе мікстури в аптеці.
Дитя проходить стадію дзеркала
Коли розглядає пляшечки на поличках в аптеці —
Тисячі вічок позирають звідти на нього.
Люди — як ці пляшечки, як мікстури в скляних оболонках, —
Руки нечисті — і гинуть вони,
Руки вмілі — й мікстура породжує нову мікстуру.
Маґія. Творення. Деміюрґія.
Дитя б’є рукою по плесу води —
Це воно чи хтось інший
Скривився від болю
Потойбіч водяної межі?
Адже люди — вода, безсмертна в своїй простоті, що
Замерзає, тане, тече
Й примушує слізьми конденсату
Плакати чийсь мікроскоп.
Хто ж забруднив їх піском?
Хто напнув на кістяк?
Хто обмежив цією мензуркою тіло,
Прирікши на смерть?
Що жорстокіше є за пісочний годинник?
В якому пісок у піску
Відмірює час, що залишивсь
Воді на життя у своїй герметичній посудині.
Дитя розбиває скляницю на кухні,
Дитя розбиває пісочний годинник і дзеркало
В ванній кімнаті на друзки.
І нині, і присно, і вовіки віків
Вірили ми — і віримо зараз
У власне непорочне зачаття,
Неначе нас не торкалася вміла рука
Потойбіч розбитого нами дзеркала-шкла.
Юрiй Матевощук (ТернопIль)
Клоуни
Коли мені було чотири,
в наше смт. приїжджав цирк шапіто на колесах.
Мама ще казала: «Юр, давай підемо подивимось на клоунів!»,
«Юр, подивись які веселі клоуни!».
«Кллоооуууниии», — повторював я, дивлячись на розмальованого веселого чувака,
який дихав сміхом і перегаром,
який задихався перегаром і сміхом,
який колись помре усміхненим від цирозу печінки.
«Клооооууууниии», — повторював я — а потім виблював на нього
всю місткість мого чотирирічного шлунку,
коли той взяв мене покатати на «ромашці».
«Клоооуууниии», — говорив я знервовано і зі злості
зламав виграний в тирі простий олівець та луснув дві червоні надувні кульки.
«Клоуни» — так звучала тема написання твору на домашнє завдання з української мови,
за яке я отримав двійку, бо так нічого і не зміг написати.
Клоунів показували фільми та мультфільми на усіх телевізорах,
а нові шапіто приїжджали до нас щоліта.
Клоуни дратували мене, щороку намахуючи тупими приколами на перше квітня.
«Клоуни!» — кричав тренер нашої ДЮСШ з футболу, коли ми програли 5-1
на домашньому стадіоні якимось «заїжджим аматорам».
«Клоуни!» — кричав він на тренуванні на наступний день коли ми бігли за програш
«штрафні» десять кругів, ледве волочивши ноги.
«Куди ти лізеш, клоун!» — чулися слова прораба, коли я впав з риштування на сьомій опорі дарницького мосту.
«Клоун», — говорила моя дівчина, коли я знов читав «Маленьку» перед «серйозними» людьми.
Клоуни, пажі, коміки, арлекіни, циркачі, дресирувальники, паяци, диваки, руді бездарі, баламути, посміховиська,
джокери —
давилися сміхом і перегаром.
Перегаром і сміхом.
Ненаголошені (при)голосні
Що залишАлось робити і що залИшилось:
розводити спирт і клей силікатний,
далі усе «розрулювати» — «Word» виправляє: «розчулювати»,
а ще «розтулювати» і «розгулювати»,
може, і так, але все ж делікатно,
потім якийсь текст перед римою, хай буде «щосили»,
щось не дієслівне і те, що не надто мулятиме
поміж такими мурами і в такій намулі то ми,
наче важкі радянські книжкові томи
перед спаленням.
Пишуться, вже тепер, не віршІ, а вІрші,
тобто не зовсім важливі, відсталі — ні,
кажуть, виглядатиму здоровішим,
десь поблизу млина, ближче водойми, на мілині,
тільки минай, знаю, що не мені,
навіть якщо не підтвердиться судмедекспертизою,
навіть коли цього я не визнаю,
щось залишається наприкінці,
навіть коли не усі над «І».
Що залишИлось і що залишАлось:
вішатись від восени наче шалик
на парапеті побіля сходів в під’їзді,
доки якраз він іржавий залізний,
доки болгарка його не стинала
так без упину
гола не спИна —
спинА:
досі ніхто не спиняв —
лізла постійно,
позмінно, позмійно,
наче розтята на стІну
схожа на постери і плакАти —
взяти — важке?
Кажуть, що вже:
перекривати клапани,
кратери,
в собі замикАтися
плАкати
і
звикАти.
Томаш Деяк (Ужгород)
* * *
на місці ночі залишив відбитки сальси
і збіг по гострому закрайцю молока
ми грали числами, нехай дванадцять
а потім не шукай
там на твоїх губах губились змовчки
продовженням адамових плодів
а палітурка сонця тонша, тонша
як милом по воді
сорочка Стадіварі чує «ні»
але ногою стукаючи в двері
розносить на одній чужій струні
політ шинелі
і ранок темний, виколи й забудь
вже не насниться
як витікає градусами ртуть
у очевидців
* * *
ніколи не відвідувала лікарень
їй не дозволяла релігія
лікарі
вони ж зазирають в такі місця
на котрі монополія виключно у (_______)
та й як би вона пояснила (_______)
що дозволила комусь зайняти його місце
хай навіть рятуючи себе
хай навіть від смерті?
не пила алкоголю, не курила травки
бо у стані будь-якого сп’яніння
ти зазираєш у такі місця
куди може зазирати тільки (_______)
та й як пояснити (_______)
що шукаєш деінде
у інших місцях
не їла м’яса
бо вбивати гріх
бо вбивство це втручання у монополію (_______)
та й як пояснити (_______)
що після скоєного вбивства хочеш до (___)
не намагалась осягнути зайвого
бо на абсолютне знання монополія в (_______)
та й навіщо змагатись з (_______)
якщо можна потрапити в (__)
і без цих приколів
не лаялась
бо всує (_______) не можна згадувати
не створювала собі кумира
(окрім (_______), звичайно)
не крала
бо (_______) заповів не красти
з чоловіками теж не спала
але не через (_______)
просто була лесбійкою
за хвилину у нього вплітаються горобці
і вкривають живою шкірою що не затерпне
густе повітря, котре не перекричиш
важко перекочується у правому передсмерті
це йому ці змії злітаються у клубки
аріаднові змії пульсу
це його гортані надірвані сторінки
з голосними прокушеними
зараз його заріже лезо його язика
вилетить — не впіймає
пір’я, луска, пір’я, слизька луска
індіанський маятник
може, тому він вдихає слова назад
в марсіанське провалля шлунку
а в тишу вже проростає зелена лоза
прямо крізь обладунок
Оксана Гаджiй (Київ)
Балтика
На моїй половині ліжка немає пружини
і тому я підсовуюсь до тебе
а тобі здається
що ти мені подобаєшся
Ти дивишся на море
і воно залишається у твоїх очах
заплющуєш їх
море залишається у твоїх очах
і я знаю що ти не спиш
Море у животі неспокійне
по спині прокочується хвиля
ще одна
ще
чуєш це море
ще
воно шершаве чуєш
шершаве на смак і запах
чуєш це море
чуєш
я знаю що ти не спиш
Наше ліжко це шлюпка у морі
і тому ти підсовуєшся до мене
аби не випасти
а мені здається
що я тобі подобаюсь
Море у наших очах шершаве
ми заплющуємо їх
але не спимо
Схід
Мухе
сьогодні схід сонця червоний-червоний як схід
небо пірнає у воду й огидно спльовує
бачиш це місто — йому розпороли живіт
зрізали голову
букви впускаєш цифри впускаєш округлюєш
округлюєш сЕбе щоб в землю вписатись
як коло в коло
широка у місті дорога уперто вужчає
в полі
ніч ця позаду уже на третину стерта
чи ти пам’ятаєш ім’я своє інше
смерте
падає з неба пташка і це зозуля
падає промінь в це місце падає куля
кожен схід сонця червоний-червоний як схід
бог йде землею і бог сповільнює хід
прикурює
Елла Євтушенко (Київ)
* * *
того вечора
коли місяць мов гребінець розділив мовчазні дерева рівним пробором
ми пішли за тонкою ниткою солов’я
крізь лабіринт забутих асфальтованих доріг
шукати клубок з якого нитка соталась
та він тікав наче з ним грався
кіт сутінок
тому ми облишили пошуки і пішли назад
залишивши запах нашого кохання обабіч дороги
у сплетінні зелені
на вологій долівці
потім настала ніч
та гоголівська ніч
коли місяць наповнює груди музикою
а соловей — місячним сяйвом
і ми ішли переповнені цим та ще
зворушливим крихким відчуттям дому
і сьогодні
коли соловей знову тче свою нитку
прокладаючи шлях до місяця
крізь лабіринт зірок
я відчула
як запах нашого кохання
проростає крізь час.
і в’ється навколо солов’їного співу
* * *
чорні птахи висять на незримих тонких нитках
чорні птахи картонні миттєві неначе хмиз
вітер підхоплює їх і знову кидає вниз
вітер найбільший в світі хижий прозорий птах
вітер ненавидить жовто-багрянцеві кольори
дощ йому допомагає змити їх із дерев
кожна гілка тремтить кожна — оголений нерв
листя кричить ти чуєш його безшелесний крик?
що якщо осінь не маляр а просто великий душ
стерилізує і знебарвлює все живе
повстяно-сіре небо за течією пливе
в’ється спіраллю листя — хворий скажений вуж
що якщо осінь не барви а вимивання барв
не вогняна палітра а просто багато води
чорні птахи картонні миттєві неначе дим
сіре пісне повітря ранком скрипить на зубах
Тарас Малкович (Київ)
* * *
Погоня тривала
ми бігли сходами вниз
вдаючи з себе краплі що стікають нахиленим дахом
У цьому готелі дзеркало розмовляло з нами і ми
обмащувалися глиною. Ти казала
що це антиблік — дзеркало не повинне відбивати нас
тому ми не розпитували в нього наші імена
Ми стояли такі глиняні і такі безіменні
як два недоліплені глечики — ще без візерунків
Коли ти останній раз змішувала фарби?
О ті незліченні мазки які ти накладала на полотно
Тоді твоє старе дзеркало бачило їх
і говорило з кожною з фарб
імітуючи звуки:
зззззззз казало воно зеленому кольорові
сссссссс казало синьому
Якби фарби вміли говорити вони б тоді
дзеленчали як дзеркало а отже як скло
а тоді до того дзеленчання доблюзовувалася б музика
краплі що стікали з даху поволі перевтілювалися в нас
ми танцювали врізнобіч
розводячи руки так широко
що між ними міг би проїхати поїзд
а тоді ми різко стулялися
фарби нашого одягу змішувалися
їх було так багато
що в дзеркала за розмовою заплітався язик
дивися: на ньому проступили наші імена
час дозволяти іншим краплям стікати з інших дахів
* * *
Наймаєш темряву кінотеатральної зали щоб відчути світло сліпих
Сидиш сам не підпускаючи до екрану інших зрячих аби ті не зловтішалися
Сліпець виходить на проїжджу частину орієнтуючись на звуки машин
Звук ніби дотик — звук наближення настільки інший ніж звук проминання
Наскільки дотик наближення коханої прилегліший до тіла аніж дотик віддалення
Дотик віддалення, коли дівчина повільно забирає з твого обличчя долоню а потім по черзі
кожен пальчик
Дотик віддалення, наче боязка до болю дитина акуратно відліплює пластир з затягнутої рани
Дотик віддалення, наче зі знятим на кіноплівку першим поступовим дотиком до жінки
забавляються режисери монтажу відмотуючи плівку назад
Сліпець клацає пальцями і зубами щоб відчути зміну звуків наблизившись до перешкоди
Ти калатаєш серцем щоб напроситися на дотик
Сліпець легко проходить між машиною що наближається і машиною що віддаляється
А як тобі протиснутися між двома дотиками?
Дотиком наближення і дотиком віддалення
Машини тобі байдужі а за кожним з дотиків хочеться йти на кожен дотик хочеться відповідати
Саме тут тобі йдеться про ходіння навпомацки навіть більше ніж найнезрячішому
Сліпець йде на звук бо хоче вижити
Ти йдеш на дотик бо хочеш погрітися від прихильних рук коханої поки ще не припік
самовільний нескорений тобою сонячний промінь
Олексій Шендрик (Львів — Київ)
Порт-Саїд
Згадай ті часи,
той Єгипет,
той Порт-Саїд,
той гарячий пісок,
ту нашу веселу когорту.
Ми були молоді,
ми були, як володар Сід —
гнали маврів в пустелю
за порізану лінію фронту.
Згадай,
командире,
як ішли ми тоді голяка,
ти казав,
це наказ,
ти знімай, лейтенанте, лахи.
А море шеберхало
в світлі того маяка,
й ми купались самі,
наче дві наполохані птахи.
Командире,
тепер
я є сивий, ніби Ісусів віслюк,
життя мене зрадило
й позбавило мотивації,
вже я скоро їстиму лиш рідке,
лікуватиму свій кашлюк,
вчинки мої перестануть носити сенс,
а слова мої — мати рацію.
Командире,
скажи мені чесно,
хіба то море було не те —
занадто чуже,
солоне,
непередбачуване?
Скажи,
хіба наше одне життя важило
сотню їхніх смертей,
їхніх чорних жінок,
їхніх мстивих дітей,
їхніх сумних імамів,
їхніх світанків страчених?
Скажи,
не соромся,
що ми робили там,
чого тоді вартували
ті дві тонних кривавих карбованців?
Хто віддавав накази
тим правовірним військам,
бив солдатів,
згоряв у танках,
медалі офірував сонцеві?
Тобі таланить,
сучий сину, ще б пак,
ти завжди вмів вчасно продатися,
вчасно зіскочити.
Щоразу вчувши наш
пролетарський,
наш ширвжитковий брак,
що є власної сили
плював нам у очі ти.
Зрештою,
я принаймні живий,
це безумовно тішить,
крім Порт-Саїда я бачив
Мумбаї,
Стрий,
Лондон,
чув, як на мої плечі
сповзає остання тиша.
До речі,
та горілка була направду гидота,
вибачай, командире,
вибачай, я терпів,
то була моя робота —
говорити стільки ж слів,
скільки виповзе з твого рота
отруйних змій.
Командире,
поки живий один з нас,
слухай, курво,
не чекай мене там у могилі —
цього разу — це мій наказ.
Анна Ютченко (Полтава)
* * *
тут так тихо Господи
тут майже не чую себе
на іншому березі
сонце опускається до землі
заливаючи світлом тріщини
надходить вечір із серпом
говорить: час жнив
і спалахує поле
благословенним вогнем
бачу серпанок
що насувається з ріки
легкий мов спомин
бачу втомлені веслярі
вертаючись до своїх берегів
розгрібають воду
в’язку й тиху мов ніч
бачу тут починається дощ
починається проща
і виходять ріки зі своїх берегів
мов з горла загуслі од тишини слова
мов молитви що підіймаються
з димом над полем
тут так тихо Господи
тут нарешті не чую себе
на березі стоять самотні човни
врослі в пісок мов камені
і ніч розгрібає місяцем
мов веслом
густу темряву
навколо мене
тут я лежу у човні мов у долоні
ховаюсь на дні мов дитя
у животі матері
і слухаю:
на іншому березі
чорне поле що вигнулось
як тінь під серпом
дотліває і стиха
шумить:
не вбий
не вбий
не вбий!
Заза Пауалішвілі (Київ)
кладовище затонулих кораблів...
кладовище затонулих кораблів
поволі минаю тебе
осінній вітер і дощ
і хриплий жіночий голос
голос звучить
голос має звучати
долоні мерзнуть (чітко граючи свою роль)
холодний дощ
важко знаходити те чого не шукаєш
і неможливо навпаки
здається цей вітер північний
здається це одне із північних морів
цей гострий біль із глибини горла
цей затиснутий між легень крик
ніщо не зрівняється з водою
яка падає з неба
так розривай гортані тишею
і говори слова
говори слова
говори слова
ти
ти не приходиш у мої сни
ти не приходиш на мій день народження
ти не приходиш на каву
ти не приходиш на пиво
ти не приходиш винести сміття
ти не приходиш привітатися
ти не приходиш на смерть моїх друзів
ти не приходиш попрощатися
ти не приходиш
ти не з’являєшся
тебе немає
Михайло Жаржайло (Рівне — Львів — Київ)
обеліск
вони йшли і їхні краватки гойдалися
наче маятники дзиґарів
їхні очі малювали кола
вони позирали по сторонах
старішали
і поглядаючи у дзеркала циферблатів
розчісували стрілками волосся
годинною стрілкою на голові
хвилинною бороду й вуса
а рейсфедером секундної
малювали брови
римські літери
сипалися лупою на їхні плечі
а рисочки прилипали до окулярів
неначе вії
годинники
зупинялися
сміялися
жували тік-так
і в одного з них
краватка здійнялася сторч на вітрі
немов обеліск
* * *
картинка яку ти пестиш
дерев’яний фонтан старої вишні
капличка шпаківні де поселилися синички
опудало черешні
закручені крани тюльпанів
заплутана гарнітура винограду
тачпад дверного килимка
заповільнені йо-йо равликів
принишкла в кущах порічки антилопа сну
наїжачені рукавиці
будинок з непокритою головою
капелюх у руці
але
на берег обрію викинувся гранітний кит кар’єру
вибухи породи канонада дихання
фонтани диму
за мить до цього
журавель криниці у ролі справжнього журавля
чоловік біля криниці у ролі справжнього чоловіка
вода у ролі води
і сонце у ролі сонця
* * *
розчесав манту сонця
ще намочити б
кетяги людей
на червоній гілці метро
дракони будинків скидають облізлу шкіру
паперових оголошень
битва рекламних мечів
з рекламними щитами
люди з водяними пістолетами
грабують водяний банк
дівчата у коротеньких сутінках
тримають напоготові
водяні балончики