Василь Махно (Нью-Йорк)
Бачити вухом — слухати оком
країна яку об’їхав і якій читав
перед якою книжку свою гортав
сповідався митникові на кордоні
помінявши «Козу» на «Бункермуз»
їй любити мене не мус
ні коли — нагий ні коли — в короні
розумію: що завжди є щось за щось
як обмін валюти яку довелось
тримати в кишені й калитці
пити туману пахке молоко
і спиратися на закон
який пояснила тобі провідниця
я побачив Джуринку по суті смерть
річки — яку так любив Федь
я дивився на неї з вікна машини
і корови лежали і спав пастух
авіаційна частина мух
й одинокі джмелі тужили
ну і що я таке містам прочитав?
польовий командир чи навіть чотар
важливіші — тому що при зброї
тому що війна зайшовши у дім
каже: збирайся підем по воді
тільки ти і Симон з тобою
і так само вірш каже: ти один
і якими шляхами й куди ходив?
у Чорткові один — і один в Нью-Йорку —
що дістанеш з торби або з мішка?
писання — справа важка:
бачити вухом — слухати оком
я кажу що об’їхав країну книг
постарілих річок але як без них?
я на голос брав міста і порох
«Ровер» свій притягнув як міг
щоби повернулись: сніг і сміх
і ровера вічні кола
З долоні будяка
з поезії — з долоні будяка:
ковтаю пил землі і порох світла
діряве серце — втомлена рука
рука дірява — втомлена ріка
папір голодний — але ручка сита
і будяковим оком як пастух
пантрую пагорб і зелені схили
загуслих у смолі осінніх мух
перину світла й чорний капелюх
відрікшись від обітниці і схими
тягну на собі із останніх сил
я розстібаю золотистий ґудзик
в дірявім серці — барбарис й кизил
в руці дірявій — діамант роси
й литі зерна сну і кукурудзи
я знаю що в долоні будяка
приховане і марлею накрите
біле вапно сухого молока
колючий погляд і тонка ріка
як розкіш волоцюги й сибарита
якщо долоні мають будяки
якщо ріка молочна і кисільна
то світять нам нью-йоркські маяки
зі всіх сторін — зі схилів будь-яких
в діряве серце
вельми не надійне
Дім перед океаном
і коли я увійду в кімнату — й увімкну люстру
і коли світло впаде на плечі нам двом
кого до нашого дому впустим
туману білий листок морської капусти
що росте з океану з Різдвом?
і коли запахне хвоя — чи пригорілий хліб
у домі в якому джинси і сорочки
рукописи як солому складено в хлів
з ключами від замків й моїх слів
і списані за життя ручки
і коли ти почуєш голос базарських коляд
тут де в повітрі літає Моцарт
я увійду в кімнату що змінює колір
запаливши ватран — опущу комір
Різдво — недописана проза
і коли допливуть до острова всі пороми
заглушиш авто — й побачиш дім
світло тобі впаде під ноги
дім в якому немає нікого
ще над водою але вже у воді
але ти казав що увійшов — й увімкнув люстру
і що ти увійшла за мною слідом
у цьому різдвяному домі пусто
океану туманного пустинь
й на зірки застебнуте світло
Дрізд-чотар
нині острів в снігах як в руїні
дому мого паперові стіни
книжка яку я не дочитав
гуси летять до футбольного поля
я залишаюся поза грою
дрізд — він вояк і чотар
служить у мене мабуть у драґунах
я годівницю йому підсуну
бачу відзнаки його і шеврон
кілька пір’їн золотих на футерку
що ж — a la guerre comme а la guerre
і чотаря погон
бачив весною дроздяче весілля
гостем там був — ні впало ні сіло
в ролі весільного генерала
і в чотаря появилась дроздиха
так і живуть сито і тихо
тенори мого хоралу
дрізд — що чотар знає честь і порядок
знає за що на війні помирати
чистить мундир — своє пір’я зелене
знає що можу тримати годівлю
не помічати його у неділю
й де він літає — про мене
як же скрипить уночі паперовий
сніг — залітає у горло дроздові
я ще читаю й запарюю чай
сходи скриплять розсохлим баяном
як почуватись слугою і паном?
там де тріщить все по швах
дрізд пригодиться виправам воєнним
ось він по снігу чалапає чинно
ось він збирає на посвист чоту
дім мій розхитано — стримую нерви
з ним — помічник і два офіцери
фану несуть золоту
я не учасник цього параду
в справах військових я не порадник
тільки глядач і юрба при снігах
дім засипають сніги опівнічні
і вже оркестра лаштується й півчі
зранку усі на ногах
Дім на сімох вітрах
ну ось пережили зиму — дім на сімох вітрах —
і алюмінієвим дротом я прикрутив вітряк
деталі його покрали за зиму чорні дрозди
з них побудують гнізда й закріплять нью-йоркські мости
тюльпан і нарцис: обидва на кволім стеблі
в тюрмі прозорого дзбанку
вже на столі
може собі придумав за зиму повість таку
що дім пролетить над землею на тім вітряку
він вгруз в свою землю — зжився з кущами малин
мушу усім ділитись — навіть малим:
переживанням зими за пазухами кімнат
тримати ув оці вітер
і недорослий сад
я чую як вже затихає в пивниці теплий котел
книжками які читаю всі стіни припер
листки із написаним віршем встелили паркет
дім з вітряком в якому живе поет
мусить дбати про себе бо що з піїти візьмеш?
хіба ось листок паперу або
зашкарублий мешт
«так ось він ще що придумав» — думає дім собі —
краще б мені лежати п’яним в густій траві
або ж поливати травичку як чинить сусідський пес
кульбаби ростуть після цього — і зацвітає без
і прийде єнот погрітись — і випаде дощ
йому б починити мешти:
п’яти вилазять з підошв
«я думаю як літати — кажу я дому — й напруж
тіло своє що вшите з червоних пелюсток руж
з шовку південного вітру — з моїх листків
списаних віршами — якими і я прилетів
якщо нас вітряк відірве від притягання землі
зиму ми вже пережили
варто тепер й політ»
дрозди принесли новину: лис поцупив жупан
тікав з ним до океану — за горизонтом пропав
трава прийняла до гурту жовторотих кульбаб
кажуть що втік недалеко бо на обидві кульгав
я ще пишу вірші — і слухаю спів вітряка
в домі який не літав ще
в якому немає замка
Орхідея
Орхідея загорнута схожа на кокон
Дорога яку долає джип
розкисла неначе сльозливе собаче око
Я знаю: у кого вона закохана
Я п’ю пилюгу повітря
як риб’ячий жир
З миски неба до вигнутого полумиска
воду з якого хлепче пес
дірявої хмари марля притулиться
Я цілий день у джипі протлумився
пильнуючи орхідею
для однієї із поетес
Якщо псові що хлепче воду віку вкоротять
Якщо вогонь орхідеї злизати просто з рук
то кожне серце яке ти бачиш навпроти
зітхаючи — залишає в повітрі продув
орхідею з якої спливає
зелений дух
Якщо джип промиває бензином шлунок
Якщо орхідея може жити у твоєму горлі
я лаштую завчасно для неї шхуну
я дивлюся що псові за нами сумно
і очі його
як пульсуючі зорі
Я купив орхідею так як купують милиці
подав їй руку так як ведуть під шлюб
я завив її ув обгортку кирилиці
я хотів щоби тіло її корилося
для прокапування серця
його жалю
Переходячи бухту
Бруклін який не назвеш хлібом
дивився на мене бухтою овечої голови
я тримався за мову і за свою ліру
я пас цю воду з її сапфіром
і плащ мій підбитий вітром — шитий з трави
я запитував берег який проковтнув числа
«якщо хліб розмочити у водах бухти —
якщо йти по ній в черевиках чистих
по ліхтарях із золотого намиста
що трапиться і що може бути?»
але дощ шмагав тіло і ліхтарі гасли
я писав вірші — і я писав псалм
Бруклін казав що ці вірші невчасні
бухта пахла машинним маслом
і я читав вітрові й одиноким псам
я дивився на Коні Айленд — потяг
залишав мене серед вітрів і зимних бухт
я йшов по піску — я знав що потім
буду вертатись з трояндою в роті
з саксофоном горла — я знав що був
я знав що писав без пошти і без адреси
я навіть не мав на дешеву марку
і все що згадають повії і поетеси:
переходив хтось бухту — протектор від «Мерседеса» —
і хмарки зимової чисту марлю
Після «Паризьких віршів»
після «Паризьких віршів» і після стін
після будинку з кривим дашком
вітер в моїх кишенях свистів
і дощ сідав за порожній стіл
або плив собі медом і молоком
я стояв під отим дашком — я застряг
я вчепився чомусь за листи й повітря:
за повітря молочного білий стяг
за Нью-Йорк який мене перетяг
під своє небо і на своє подвір’я
і якщо присягав я часові і королю
королевому цвіту його двору
то дверний замок серця яке люблю
і кривий дашок під яким стою
поділились порівну — і стали поруч
я дивлюся як ринви іржавий рукав
саксофон який басом дощу туркоче
серце своє до вуха мого приклав
щоби я те серце своїм тримав
і чув як воно дихає і як тріпоче
я нічого не вдію — серцевий м’яз
витирає сліди на серці на склі на пульсі
після «Паризьких віршів» твоє ім’я
на відомих нам дамах і королях
замкнеться на ключ —
кульчиком в вусі